Жанр: супербойовик 

Жанрове визначення пропонованого роману – зовсім не спроба іронізувати. Для теоретиків і просто прихильників бойовика, який, своєю чергою, є різновидом пригодницької літератури, префікс «супер» означає не знущання над автором, а масштабність описаних бойових дій. Власне, роман волиняка Святослава Добровольського тут по багатьох позиціях може вважатися першим.

Зокрема, це перший прочитаний мною український україномовний роман загальним обсягом без малого в тисячу сторінок. Також тут чи не вперше основні бойові дії, із застосуванням не лише холодної та вогнепальної зброї, але й міжконтинентальних ракет та психотронних практик відбувається навіть не в Києві й навіть не в провінційному Луцьку, де починається вся історія – своїм персональним Сталінградом (або Прохорівкою, кому що ближче) автор обрав давнє містечко Кременець. Саме на його околицях стикаються в безжальній та безкомпромісній сутичці українські спецпідрозділи, відразу дві (!) конкуруючі російські розвідувальні структури, американські командос, професійні вбивці з бойового підрозділу тіньового, справжнього уряду, котрий керує світом, плюс легендарний, відомий з кількох романів та фільмів кілер на прізвисько Шакал.

Аби відразу закрити саме його тему, нагадаю: Ілліч Рамірес Санчес, відомий як Шакал, був знищений щонайменше двічі. Вперше – у романі Фредеріка Форсайта «День Шакала», вдруге – у романі Роберта Ладлема «Ідентифікація Борна». Український же автор, як обіцяє анотація, розкриває нам справжню правду: кінець Шакалові прийшов у боях під Кременцем.

І це – не єдина істина, яку Святослав Добровольський розкриває в двох частинах свого масштабного в усіх відношеннях твору. Зокрема, у своєму інтерв’ю, даному після виходу роману в світ, письменник без жодної іронії, абсолютно впевнено пояснює проблематику свого сюжету: «Достатньо реальна і по мірі розвитку технологій програмування свідомості вона зростатиме. Всі ми в тій чи іншій мірі - зомбі. Нас щодня зомбують політики, мас медіа, рекламні агентства. Над цим працює ціла індустрія. І вже нині важко сказати наскільки наша поведінка усвідомлена чи ми діємо під впливом нав´язаних нам програмуючих установок». http://www.ogo.ua/articles/view/2012-05-17/33461.html

Головні події «Тераріуму» закручені саме довкола полювання на геніального кодувальника Германа, котрий завіграшки перетворює людей на зомбі. Робить він це настільки вправно, що за короткий час мало не третина Луцька стала завдяки йому слухняними зомбками. Мета Германа, звісно ж, заволодіти світом, послідовно зомбуючи населення Землі. Але простіше це зробити, коли одночасно зведеш особисті рахунки з Червоним Драконом.

Так називає себе мільярдер Іван Стерлігов, котрий насправді є нащадком шляхетної галицької родини. Розкуркулений більшовиками та запроторений до концтабору, галичанин зухвало тікає, вбиває свого табірного опера, бере його прізвище й починає жити його життям. Аби, маючи доступ до за куліси спецслужб, стає тіньовим правителем комуністичної імперії, в серпні 1991 року тікає під шумок на підводному човні, прихопивши «золото партії». Оселившись на острові, галичанин створює там наземне і підземне міста, перетворює їх на неприступні фортеці й має можливість керувати найдосконалішою  в усіх відношеннях державою. Де працюють раби, а охороняють їх кращі найманці планети.

Сутичка Германа з Червоним Драконом за право володарювати світом – зовсім не приватна справа двох суперзлочинців. Тому перехопити кодувальника намагаються українські спецслужби. Керує операцією наділений екстрасенсорними здібностями підполковник СБУ Олексій Шаповал. Одночасно до Луцька вирушають підрозділи російських ФСБ та ГРУ, а також – американського ЦРУ, залучивши фахівців із НАСА. Подальша дія розгортається на землі, під землею, в небесах і на морі. Переповідати або робити акцент на якихось окремих лініях нема смислу, бо весь роман – одна суцільна сутичка, гра м`язами, демонстрація бойових навиків та безжальна розправа над зомбі: щось подібне до того, як мочать нежить у фільмах «Від заходу до світанку», «Ласкаво просимо в Зомбіленд» тощо.

Зараз я не відмовлю собі в задоволенні провести кілька експериментів. Розкриваю книгу навмання з бажанням не наткнутися на бойову сцену. Але в мене не виходить. Перша спроба: «На бігу розстрілюючи обпечених бойовиків, що в шокові металися по камінні, вони вирвалися з ущелини». Друга спроба: «Обтягнутий тонкою теплоізоляційною стрічкою вказівний палець снайпера щільно ліг на курок. З цієї миті стрілець і його зброя злилися в єдине ціле». Третя спроба: «Коваль спромігся, перш ніж зіскочити з розлюченого хижака, по черзі виколоти йому обидва більма. Всі інші поранили крокодилів у одне око». Наголошую ще раз – кожен томик роману (книга складається з двох окремо виданих частин) я розкривав на удачу. І наведені цитати зовсім не мають на меті наслідувати формату «страшне перо не в гусака». Навпаки, Святослав Добровольський доводить те, що я, його колега, твердити вже втомився: сучасна українська мова цілком придатна для використання її в «чоловічій» літературі, а не лише в мелодрамах, філософських романах чи поетичних творах. Таким чином, при наявності україномовної пропозиції не лише «богданівська» серія «Український бойовик», а й загалом україномовна гостросюжетна література цілком здатна конкурувати з перекладеними на російську мову аналогами.

Попри доволі серйозне, навіть пророцьке налаштування до свого «Тераріуму», викладене автором у згаданому вище інтерв’ю, автор наголошує одну базову істину: «Пригодницьке чтиво - це ліки від слабкодухості. Хто читає такі речі - не страждатиме від депресії». Власне, всяка пригодницька література виводить фінал до перемоги «наших» над ворогами, і читач теж мимоволі відчуває себе переможцем. Зловивши себе на тому, що практично не переживаю депресій, готовий засвідчити – незнайомий мені автор таки правий.

Попри помітну відсутність стилю як такого в об`ємній оповіді, котра складається з суцільних збройних сутичок між людьми, зомбі та рептиліями, на виході українська сторона, тобто – Олексій Шаповал (хай він і есбеушник, тобто, людина, позбавлена суспільної довіри так само, як і мент) перемагає. Втираючи носа росіянам та американцям, а в якійсь момент навіть виступаючи об’єднуючою силою: Україна на рівних із Росією та Америкою вирушає в бій з Червоним Драконом і навіть лідирує в цій трійці. Десь у цій площині знаходиться роман Макса Кідрука «Бот», і, до речі, «Тераріум» теж має всі елементи технотрилеру. Отже, Кідрук – не піонер жанру в Україні. Хоча показово: обидва письменники, котрі ризикнули зайти на цю територію, родом із Волині. Таким чином, історичною батьківщиною українських бойовика й технотрилера може вважатися Волинь, територія УПА, але то вже інша історія…

Нарешті, попри наявність очевидних недоліків (на 975-ти сторінках їх просто не може не бути) та авторському позиціонуванні як щось серйозніше за просто бойовик, роман «Тераріум» насправді являє собою те, чого не вистачає в українській україномовній книжковій індустрії: зразок стовідсоткового розважального чтива, де чітко, як у будь-якій казці, прописані як хороші, так і погані хлопці. Ось базова матриця пригодницького роману й масової культури загалом. Хай прийде це усвідомлення. Решта – деталі.

Оцінка **** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:    

*  Жодної надії;    

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;    

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;    

**** Хочеться краще, але загалом поживно;    

***** Так тримати!    

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.   

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.     

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику 

P.S. Тут і далі українським авторам нагадується заклик подавати про себе коротку інформацію.http://bukvoid.com.ua/criminal/2011/11/15/084230.html#comms