На запрошення свого колишнього університетського приятеля Станіслава Кравицького до захованого в глибинах провінції села Велика Тиша влітку 1989 року прибуває відомий київський репортер Дем’ян Кучеренко. Стас прохає по допомогу у розслідуванні дивних злочинів, що відбуваються навколо його маєтку. Одна за одною гинуть красиві молоді дівчата, на тілах яких знаходять криваві сліди від пазурів якогось великого хижака. Проте селяни між собою шепочуться, що це справи перевертня. Давнє прокляття тяжіє й над самим Станіславом, як і над усім родом Кравицьких. Чи розбереться у цих каламутних справах метикуватий журналіст, якому, як виявилося, є кого тут захищати? Когось дуже й дуже особливого…

«Таємниці Великої Тиші» є продовженням, а радше приквелом до попереднього твору Сергія Пономаренка «Чорне весілля». Проте ці романи написані у дуже різних манерах. Якщо «Чорне весілля» - це типовий горор, написаний на українському місцевому фольклорному матеріалі, то  «Таємниці...» зроблено у фірмовій для творчості Пономаренка формі ретророману. Якщо не дивитись на рік видання твору, то при знайомстві з ним може видатися, що ми читаємо твір, написаний якимось класиком у ті часи, про які йдеться в романі. Оповідна манера і принципи побудови сюжету почасти нагадують кращі зразки класичного детективу – твори Коллінза, Стокера, Конан Дойля, ба навіть Анни Редкліф. А ще «Майську ніч» Гоголя. Пономаренко й сам відсилає читача до оповідань про Шерлока Холмса, повісті Стівенсона про Джекіла й Хайда тощо. Йому доволі комфортно у цій стихії старої пригодницької літератури. Він з неї вийшов і добре підтримує її традиції, вже трохи призабулі нинішнім поколінням читачів. 

У книзі примхливо переплуталась сива, ще язичницька давнина, яка не бажає здаватися раціоналізму механізованого століття, що звідусіль наступає на неї. Мавки, перелесники, русалки, водяники й поторчата живуть серед нащадків, вільно спілкуючись з ними, гублячи їхні душі, а інколи й прохаючи про допомогу. Пономаренко немовби закликає нас зупинитись, поглянути довкола себе і зрозуміти, що не варто бездумно йти за прогресом. Треба з повагою і розумінням ставитись до навколишнього середовища, приймаючи його в усіх проявах. Не дивно, що Дем’ян, по суті чужинець в тутешніх краях, під впливом сильного почуття до юної красуні Оринки починає розуміти суть того, що відбувається, і вирішує втрутитись у вир подій, щось змінити, чомусь завадити. 

Класичний детективний сюжет про кривавого серійного злодія-маніяка розгортається стрімко й непередбачувано. Одного підозрюваного заміняє інший. Деякі з потенційних злодіїв несподівано гинуть, а інші проявляють свою сутність. Сучасна лінія ускладняється ретроспективою, коли перед нами з’являється то один, то другий представник роду Кравицьких. Тут на пам´ять спадає ще один тотожний твір Гоголя – «Страшна помста», де перед читачем також виведено цілу галерею злодіїв, які походять з одного сімейства. Причому один від іншого жахливіший. Так історія сімейства Кравицьких – це суцільна низка убивств, збочень і обманів. Діти вбивають батьків, батьки полюють на дітей і їхніх коханих і цьому немає кінця. А навколо таких жалюгідних створінь буяє й вирує життям таємничий Чорний ліс, який неможливо пізнати й осягнути. І таємниче підморгує зі стін старовинного палацу зірка Алатир, оберігаючи нас від усього злого й лихого. 

Хочеться вірити, що на цьому наше знайомство з такою колоритною місцевістю не закінчиться і автор, повернувшись у сьогодення (а то й звернувшись до недалекого майбуття), напише ще якусь моторошну і цікаву історію.