Рецензія на цю книжку, певне, може вважатись міждисциплінарною, — адже видання з рівним успіхом можна вважати як підручником з історії мистецтва, так і книжкою жанру нон-фікшн. З іншого боку, дивовижна здатність сучасників  плутатись із визначенням жанру книг про мистецтво, котрі, наприклад, у книгарні «Є» можуть взагалі стояти на поличках з написом «Хобі», дозволяє не надто мучитись над цим питанням: мовляв, якщо видання не має позначки МОН, що схвалює книжку як освітню літературу, отже, вона нею і не є, та й по всьому.

З огляду на трохи дивну політику в сенсі саме мистецьких видань, котрі кожна мистецька кафедра пише та видає самотужки переважно лише для власного ВНЗ, викладачі та інтересанти — передусім студенти, — повинні ледь не інтуїтивно визначати, яке видання заповнить лакуни освітньої програми, а яке може й взагалі знешкодити її основні вади. Тим більше це важливо тепер, коли більшість ВНЗ стали престижною можливістю бронювання, що, на жаль, далеко не завжди добре позначається на якості викладання. 

З будь-якої з наведених точок зору нині у мене хороші новини: книжка Катерини Липи «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже» за умови уважного прочитання здатна замінити цілий курс історії мистецтва напрямку «Історія архітектури», «Стилеутворення» тощо. Тобто може пояснити першокурсникам, — чи студентам інших рівнів, викладачі яких чомусь оминули цей пункт освітньої програми, — що таке мистецькі стилі, та допомогти зрозуміти і запам’ятати різницю між ними. Щонайменше так, щоби завдяки їй будь-хто з читачів назавжди зрозумів різницю між видами мистецтва, його стилями та жанрами. 

* 

Структура книжки цілком лінійна: це 13 розділів, подяки, словник архітектурних термінів та бібліографія. Послідовність розділів логічна: від початку часів, перших відомих архітектурних пам’яток, — і до наших днів.

Щоб не страждати над проблематикою авторських прав на фотографії/репродукції, авторка запросила до співпраці у цьому проєкті відомого київського художника-графіка Андрія Будника, а він бездоганно точно проілюстрував основні сенсові тези оповіді. Це дотепний і розумний хід: бо європейські авторські права на деякі зображення різняться залежно від країни, міста та музею, і деякі з них коштують зовсім недешево. Що, на жаль, стало тепер поважним аргументом для вітчизняних видавців, зокрема через хронічну загрозу знищення російськими бомбардуваннями як власне видавництв, так і надрукованих ними накладів. 

Але повернусь до змісту та сенсу книжки. З огляду на те, що світобачення загалом та манера декорування зокрема більшості великих стилів (авторка докладно пояснює, чим вони відрізняються від усіх інших) були притаманні не лише архітектурі, але й живопису, графіці, декоративно-ужитковому мистецтву та дизайну, книжку можна вважати іще кориснішою, ніж можна було б уявити, виходячи з назви. Принаймні для студентів всіх без винятку творчих ВНЗ, для яких орієнтування у цьому питанні дорівнює рівню володіння професійним інструментарієм.

*

Назви розділів та їх підзаголовки, на щастя, розкривають їх зміст (зауважую це окремим рядком, бо не всі мистецькі видання влаштовані аналогічно) і чітко пояснюють, де клеїти закладинки, якщо книжку читають з освітньою, а не розважальною метою. 

Отже, послідовність проста: 1. Стиль. Про що мова; 2. Що було, коли нічого не було. Достильова доба; 3. Імперський спадок. Романський стиль і візантійський сиквел. 4. Революція конструкцій. Готика; 5. Апгрейд античності. Ренесанс; 6. Цінність кривенької перлини. Бароко; 7. О Боже, знову ці римляни (подекуди єгиптяни). Класицизм і ампір; 8. Зробимо не гірше за предків. Історизм. 9. До дідька тих предків. Модерн; 10 Функціональність відверта і прихована. Конструктивізм, ар-деко і всього потрошку; 11. Усім стояти струнко. Архітектура тоталітаризму; 12. Що можна зробити з бетону. Метаболізм, бруталізм, хай-тек; 13. Згадати все. Постмодерн і далі.

Словник термінів та бібліографія у цьому випадку дозволяють припустити, що будь цей науковий апарат трохи детальнішим, — наприклад, з іменним та предметним покажчиком, коментарями та відсутністю розмовних зворотів у тексті, а також спец. позначкою того ж МОН — і видання цілком могло б вважатись монографією, вартою статусу дисертації.

Однак, схоже, авторка свідомо уникла цієї опції: текст книжки свідомо спрощений до розмовного задля того, щоби не відпускати увагу наймолодших сучасних читачів, звичних до коротких постів у соцмережах та ще коротших відео. Тож інтонація та стилістика звичайної розмови, призначеної у гранично ненав’язливій формі пояснити основну структуру історії світового мистецтва, — це програмний хід. Що, додам, викликає почуття полегкості у колег авторки, звиклих до снодійної, формалізованої, бухгалтерської манери письма радянських підручників, здатних свого часу перетворити найцікавіші теми на безпросвітну бюрократичну тяганину. 

Також дуже важливою, принаймні з точки зору читачів перекладних праць з історії мистецтва, є наголошена українська складова кожної теми. З цього приводу Катерина Липа ще у вступі зауважує:

«Ця книжка — не тільки про те, як виникали й занепадали архітектурні стилі. Вона ще і про мандрівку цих стилів на українські землі, поширення та наше своєрідне трактування будівельних новинок. І, звісно ж, про найяскравіші зразки історичних стилів та про славетних архітекторів» (с. 15). 

З огляду на те, що українські приклади великих архітектурних стилів трапляються хіба у великих енциклопедіях, на які у студентів часто бракує уваги, зокрема через підкреслено об’єктивний академічний стиль текстів, ця книжка робить без перебільшення велику послугу усім тим читачам, яким, попри потребу у знаннях, діє на нерви академічний стиль викладання.

*

Цікаво, що мистецтвознавка осібно коментує походження та значення назви кожного стилю, — що важливо для тих, для кого назви на зразок «бароко» чи «ар-деко» поки не стали інтуїтивно зрозумілими. 

Іншою з особливостей тексту є «підвали» з біографіями тих архітекторів, чия творчість нині символізує той чи інший мистецький стиль. Це, наприклад, Степан Ковнір (с. 112), Франческо Карло Боффо (с. 132), Шарль Гарньє (с. 147), Йосип Каракіс (с. 196), Френк Ллойд Райт (с. 200), Михайло Гречина (с. 232) та інші видатні архітектори. 

Чарівливості — також і тому, що ужитковості — книжці також надає коротенький висновок «Як упізнати» наприкінці кожного розділу. Тут авторка коротко повторює провідні ознаки кожного стилю, завдяки яким можна самостійно розпізнати «породу» будь-якої споруди. Наприклад: 

«Йоганн Йоахім Вінкельманн писав, що рисами мистецтва (зрозуміло, класицизму) мають бути „благородна простота і спокійна велич”. Якщо ви бачите щось таке в образі споруди, то це, найімовірніше, класицизм. Ордер, у якому часом замість колон чи пілястрів постаті мускулястих атлантів, ліпне оздоблення у вигляді лаврових вінків та гірлянд, величні колонади, скульптурні композиції у тимпанах, маленькі подоби античних храмів і альтанки-ротонди у паркових хащах — це класицизм. Якщо „простота” та „велич” спричиняють нудьгу, то це, імовірно, вже історизм. Але можливі винятки». (С. 141).

Ордер, атлант, тимпан та інші терміни пояснюються якщо не тут же, в самому тексті, то у словничку наприкінці, — що суттєво спрощує читання щонайменше студентам.

* 

Ну, ось загалом і все. Позаяк люди будували собі житло приблизно відтоді, як припинили оселятись у печерах природного походження, — зрозуміло, що історія архітектури є приблизно ровесницею історії людської цивілізації. Так само як і те, що вона лише значно, значно пізніше (і то не всюди) перетворилась на одне з уособлень культури.

Відповідно, ця книжка справді корисна не лише студентам творчих факультетів профільних ВНЗ: вона здатна задовільнити будь-чию цікавість до розвитку людської думки, уяви та тяжіння до по-перше, комфорту, а по-друге — краси та (залежно від виховання), наприклад, величі. 

Опціонально це видання може слугувати універсальним путівником у подорожах, скажімо, Західною Європою, починаючи з Польщі, — та деякими американськими містами. Вже не кажучи про Україну, — бо авторка згадала тут ледь не всі знакові будівлі, що представляють той чи інший виразний архітектурний стиль (і вціліли на момент написання книжки).

До речі, Юрій Сергійович Асєєв, який тривалий час викладав історію архітектури в НАОМА, наприкінці занять часто замість домашнього завдання доручав студентам знайти у Києві споруди з ознаками того чи іншого мистецького стилю. Це інколи бувало складно, — зокрема, коли викладачу йшлося, наприклад, про елементи давньоєгипетської архітектури. Однак папірусовидні капітелі напівколон на фасаді однієї з подільських шкіл дозволяли гідно відповідати славетному історику архітектури навіть в таких випадках. Розповідаю це, щоб уточнити, що цікаві архітектурні прогулянки можливі і вдома. Сама лише еклектика, він же історизм, здатна розповісти інтересантам ледь не все про більшість архітектурних символів попередніх епох, — адже, здається, не було такого стилю, який архітектори історизму не спробували переспівати на власний лад. А що будівель у цьому стилі принаймні в історичному центрі Києва досі не так мало, то й практики довкола ще не бракує.

Принаймні, не бракувало на час написання цієї рецензії, 22 вересня 2026 року.