Почну свою розповідь як казку. Діялося це у двадцятому віці. Жила-була на Волині дівчинка на ймення Галинка. Росла-росла і доросла до тих літ, коли настав час вступати до вишу. Обрала тодішній Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки (попередника нинішнього Східноєвропейського національного) і не прогадала, оскільки одразу ж опинилася під дбайливою опікою нашого незабутнього куратора – світлої пам’яті Тетяни Степанівни Баран, котра постійно плекала в нас потяг до творчості. Автор цих рядків тоді віршував (і навіть уже щось друкував у обласній “молодіжці”), а Галинка писала прозові мініатюри, які, бувало, озвучувала на практикумі з української мови (який, зрештою, Тетяна Степанівна й вела). Хоч як дивно, але в мені наш куратор побачила публіциста, а у Галі – ніжного лірика: її проза сприймалася як поезія...

З часом я справді перейшов із віршів на есеї, Галя ж (для студентів – Галина Іванівна) обрала наукову стезю. Чесно кажучи, не без смутку тоді подумалося: невже ці, нехай ще боязкі, не досить упевнені замальовки (чи новелети?) так і залишаться звичайним спомином про студентську юнь? На щастя, помилився…Слова нашої наставниці таки виявилися пророчими. Г. Яструбецька постала в нинішньому столітті не лише як талановита вчена, доктор філологічних наук, професор (а нині ще й завідувачка) кафедри української літератури факультету філології та журналістики СНУ, авторка монографії “Динаміка українського літературного експресіонізму” (2013), численних публікацій у наукових виданнях України і світу, а й як яскрава поетеса, членкиня Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Григорія Сковороди “Сад Божественних пісень”.

2009 року Поліграфічно-видавничийдім “Твердиня” (директор – відомий письменник і видавець Микола Мартинюк) благословив “у світ широкий” першузбірку талановитої авторки – “Memorioglifika (Різьблення на пам’яті)”. Позаяк до цього мені були відомі лише студентські прозові (чи прозопоетичні) спроби Галини Яструбецької, вихід суто поетичної книжки був для мене приємною несподіванкою з двох причин: по перше, стало зрозуміло, що талант свій поетеса не “закопала”, а навпаки, розкрила нові грані свого творчого “я”, а по друге, факт, що збірка відкривалася передмовою визначного критика Євгена Барана, робив подію явищем не лише місцевого, а й всеукраїнського значення.

“Memorioglifika” одразу привернула увагу щирістю ліричної тональності, незвичністю образів (чого варті, наприклад, ніч, що “стає на задні лапи”, “марево фіранки”, “жолуді-акорди”, “сама від себе п’яна” груша, “кармазинова фуга”, новотвори на кшталт “хитай-вода”, “слово-чаша-незабудка” і, як кажуть наші сябри, – “шмат іншых”), а головне – глибоким, виболеним, далеким від, здавалося б, неминучих для літературних дебютів несміливих початківських кроків, поглядом на життя:

Як серце закривавить, то піду

траву шукати, щоби кров спинила.

Я знаю, де таку траву знайду:

Недавно хата мамина наснилась.

Самотня, тиха, у вікон сльозах,

мереживом кривавника убрана.

Як зраджений своїми білий птах.

Як білим полотном завита рана ¹ .

Створювалося враження, що все це зріло в душі поетеси впродовж тривалого часу, аж поки не настала пора врожаю. Сама ж Галина (на правах однокурсника і одногрупника дозволю собі певне “панібратство” – без “Іванівни”) говорить про це так: “…я усвідомила в цьому віковому статусі, що Господь дає мені шанс висловити те, про що міркувалося впродовж десятиліть, і змалювати словом те, що бачиш і переживаєш / відчуваєш”²:

Ой чим, моя мамо, колиску встеляла,

які зорі-квіти під подушку клала,

стрічкою якою чоло увивала,

якими шовками мене сповивала?

Лиш зрухнуться хмари –

небо в душу світить.

Вітер схолихнеться –

овиди ясніють.

Листя затріпоче –

музика зав’ється.

Сонце заіскриться –

серце засміється.

Доцент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Вікторія Сірук, аналізуючи першу збірку Галини Яструбецької, помітила особливий акцент, який поетеса робить на зорових образах, і в цьому контексті відзначила лейтмотивність і багатозначність образу ока (символ відображення душі, всезнання, постійної опіки з боку Всевишнього, і водночас домівки, житла – значення можна нанизувати ще і ще)³. Що ж до споріднених образів, то їх теж набереться чимало – однак з усього розмаїття з певністю можна виділити три найяскравіші – дзеркало (свічадо), вогонь і світло.

Згідно з низкою езотеричних доктрин – все, що ми бачимо, чуємо, сприймаємо, є віддзеркаленням нас самих. Які ми – такий і світ довкола нас:

Потужні вітражі

в переблисках віків.

Мигтить і світиться

велична діорама:

Зірки і Птиці,

Капища, Вогні,

Жертовники, Престоли кам’яні,

Джерел глибоких порозверзті Брами

в потоках Світла,

постаті тьмянí.

Мигтить і світиться велична діорама… ⁴

Ідея Священного Вогню – Аґні, – не є прерогативою самого лише індуїзму (згадаймо Геракліта, згадаймо і Євангелію від Луки: “ Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав! – Лк., 12: 49 ). Тому годі дивуватися, зустрівши в “Меморіогліфіці” вірші, наскрізь просякнуті “вогненною” енерґетикою:

Вогонь. Ясноволоса жриця. Сонце.

Вогнистий чин крізь мрево золоте.

Палка молитва і пекучий,

Палючий погляд сон ячного ока.

Зудар і спалах. Пурпурна ріка.

Порфірний сонця лик і профіль жриці –

Мов перламутрі у вітражах небес.

Як іскри крізь туман – розсипини молитви ³ .

Авторка не боїться звинувачень у надмірі язичницької символіки, позаяк розуміє, що ніщо нічому не суперечить – як Сонце-Ра є уособленням Світла і Творчого Начала у давньоєгипетській міфології (а у мову єгиптян це ймення, найімовірніше, потрапило з прамови), зветься “Отцем проявленого світу”⁴ у “Смарагдовій скрижалі” Гермеса Трисмеґіста (в дохристиянському пантеоні слов’ян і в сучасних варіантах рідновір’я йому відповідає Дажбог, у синтоїзмі – богиня Сонця АматеРАсу), так і штайнерівський “Сонячний Христос” утверджує саме цю символіку, а звідси напрошуються паралелі й до “Сонця Правди” з Різдвяного тропаря, і рядків 5-го вірша 1-го розділу Євангелії від Івана (“А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його”), і навіть між Аґні й Аґнцем – Носієм Вогню Божественного.

“Різьблення на пам’яті”, отже, було не просто дебютом, а стрімким стартом, що обіцяв невдовзі перерости у граційний лет вимірами, доступними лише для поетів. Довго чекати не довелося – вже наступного року в тій же “Твердині” побачила світ друга поетична збірка Г. Яструбецької “Photodosia (Світлодаяння)”, передмову до якої теж написав Євген Баран, котрий, зокрема, зазначив: “Нова книга є продовженням Розмови, розпочатої автором. Бо направду, кожний поет, скільки б він не написав книг, продовжує розпочату розмову. Головне, аби він віднайшов свою тему , інтонацію і ритм . Це не завжди вдається, і не завжди з першого разу. У Галини Яструбецької всі ці професійні вимоги наявні”⁵.

Поза всяким сумнівом, пан Євген мав рацію. Більше того, це продовження розмови відбулося на новому рівні – набагато глибшому, порівняно з дебютною збіркою:

Крізь Образ Матері

Святого Сина Лик

просяк-пробивсь

терновим палімпсестом.

Туман кривавий зорі обволік

Всі душі запнуто –

над світом

Болю

Хрест ⁶ .

Якщо виокремлювати ключове слово у “Фотодосії”, то це, поза всяким сумнівом – “світло”, закодоване вже в самій назві. Світло Божественної Істини, світло правдивих почуттів, світло правдивих почуттів, людських взаємин, зрештою, світло й поклик колиски поетеси – села Самійличі, що на Шаччині…

Тема “малої батьківщини”, рідної домівки, постає у “Світлодаянні” ще зриміше, ще пронизливіше:

Тут

моє дитинство

лляними простинями устелялось,

які, набравшись сонця і морозу,

доходили у хаті.

А тепер?

Де я тепер?

Хто круг мене

насновує цю ворухку, молочно-білу плахту?

Це – коханий, чия душа побіля мене в’ється,

а сам далеко?

Чи батько завітав, що вже давненько

в позасвіти забравсь?

Чи мамина печаль уповиває

нічну кімнату?

Чи то правічна, передвічна любов,

якій мільйон мільйонів років,

вночі сьогодні у мій дім прийшла,

щоб народилась я?

Чи у мені? ⁷

Помітне ще в “Меморіогліфіці” розмаїття тропів озивається у другій збірці щедрими образними осяяннями: волошки у поетеси “мерехтять на стеблах сновидінь”, місяць “музичні весла висушує”, пелюстки “квітки на цілий світ” – “сліпучо-вельонові” (порівняття світу з квіткою змушує згадати загадкову фразу Гертруди Стайн про троянду, над розгадкою якої б’ється вже не одне покоління – власне у цьому вірші бачимо спробу досить вдалої розгадки: “така ніжна а – на цілий світ” – отже, “все починається з любові й ніжності”, й, зрештою, “Бог є Любов”), древній Вавилон “спадає тінню” на “серця пелюсткові лати”, а голос “струмує болем Вінсента Ван Гога (згадка про визначного маляра-постімрессіоніста тут не випадкова, оскільки його – поряд з Едвардом Мунком, – багато хто вважає предтечею експресіонізму, а цей напрям, – у літературному своєму вияві, – не лише визначив тему наукових досліджень Галини Яструбецької, а й справив неабиякий вплив на її творче світобачення). Вражає й кількість новотворів: як метеори в серпні, вони спалахують то тут, то там – “незмигносвітлостемнілі” вóди, “світчерешенька”, “випрозоріла” рука, “хустка-ніч”, “золот-чистотіл”, “біль-тіло”, “Світлохресна” обнова, “ЛюдиноМадонна”, “світловервéчка”, гінці “багрянотруйні”, “каламут-вода”, “чóрноптах”, “золотостанна”, “золотоосяйні”, “снофреска” і т. ін.

Як і у “Меморіогліфіці”, так і в “Фотодосії”, бачимо однаково майстерне володіння авторки технікою як римованого вірша, так і верлібру. І все ж – попри самодостатність перших двох книг, створювалося враження, що найголовніше “з продовжень розмови” ще попереду. Емоційна напруга мала сягти якоїсь якщо не коди, то принаймні кульмінації. Такою кульмінацією став “Поліський пілігрим” (2011) – либонь, душевно найтепліша і найзворушливіша книга Галини Яструбецької. Недарма вже невдовзі після появи вона здобула перемогу на конкурсі “Світ волинської книги-2011”.

Впадає у вічі сама назва книги: “Поліський пілігрим” – коротко, просто і об’ємно. Образ пілігрима, паломника, прочанина, котрий відвідує святі місця переосмислюється (чи, точніше, доосмислюється) в контексті “малої батьківщини”: шлях людини до джерел свого життя, в село чи місто, де вона з’явилася на світ – теж є свого роду прощею, дорогою до святинь чи “місць сили” (у Галини, як уже мовилось, це її рідні Самійличі). “Місце там дивовижне, – згадує поетеса, – Край села. Луг, вільшина, болото зі всією поліською рослинністю, ожинники, черемхи, калини-ліщини, поля і ліс майже поруч. Там дихається по-іншому (…) Наскільки зачаровують такі краєвиди, наскільки міцно тримають серце на блакитно-зеленій прив’язі, знає тільки той, хто виріс у болотяно-озернім царстві”⁸. І лягають на папір сповнені любові рядки:

А де б іще

малювати Господу фрески,

як не тут,

де вода, вода і вода.

Є чим фарби розвести,

і кожна птаха з гнізда

пір’їну подасть,

і квітка чашу підставить ⁹ .

Проте авторка далека від ідилічно-пасторального сприймання села, оскільки знайома з ним не в режимі “зеленого туризму”, а виросла там, і на долю її випало все, з чим пов’язане життя-буття кожного селянина. “Буколістика – говорить Галина Яструбецька в інтерв’ю, даному Олександрові Клименку для “Буквоїда”, – не призма для «живої» сільської людини. Я знаю це не з теорії, бо «не злазила» з поля до 50-ти років, поки батьки (а після смерті батька – одна мама) «нарощували горб» на сірих лісових ґрунтах Шацького Полісся. Нам, дітям, чорніло в очах, бо ми від сходу до заходу сонця збирали чорницю цілий літній сезон, аби хоч якось підтримати мізерний сімейний бюджет, що ґрунтувався на копійчаній колгоспній зарплатні. Поруч мами – на ланках, на косовиці, на заготівлі дров. Це я до того, що село – зона випробування на міцність, далеко не кожен її проходить без серйозних екзистенційних травм. Я сьогодні сприймаю своє село не через окремих односельців, а як щось монолітне, як золотий зливок, без якого почуватимуся в постійній душевній бідності. Однак є ті, кого виокремила моя пам’ять, хто, на мій погляд, складає філософське і естетичне ядро села. Їхні поетичні портрети – в «Поліському пілігримі». Не всі. Надіюся, що буде можливість перевидати книжку і доповнити «золотий список» своїх земляків”¹⁰.

Ті, хто читав “Поліського пілігрима”, напевно, погодяться зі мною, що це не просто поетична збірка – це щемлива розповідь (сказав би навіть – лірична повість) про дорогі серцю Самійличі, до речі, поділена на своєрідні глави-присвяти – “Батькові-матері і селу”, “Білій хаті і синичці”, “Водам і дощеві”, “Деревам”, “Стежкам-дорогам”, “Квітам, травам, птахам”, – і ілюстрована світлинами з родинного альбому Галини Яструбецької та Світлани Богдан.

Кожен вірш постає як епізод згаданої повісті – то як поетичний пам’ятник батькові, – Іванові Макаровичу Козачуку, – котрий відлетів до вічного вирію, по суті, ще не старим, і від якого передалися доньці голос і любов до пісні:

Співає батько – і голос ллється,

І трави хилять, гнуть-вигинають

тонкі й високі шиї-стебельця.

Луна, як хвиля, все б’ється й б’ється

об стіни світу,

об небо синє,

об хату білу,

об моє серце ¹,–

то як зворушливий сплеск вдячності матері – Зінаїді Костянтинівні (на щастя, нині сущій):

В пісні співають:

– Дякую, мамо,

що піднімали

раненько-рано.

Я ж поклонюся

низько-низенько,

що не будили

мене раненько,

білі фіранки

не відхиляли,

аби дитина

сни подивляла.

Я їх збирала –

росу ранкову –

на свій Великдень

ясну обнову ¹², –

а то –як видиво рідної хати й себе маленької біля неї:

Біла хата, як біла гусочка.

Дівченя у блакитній хусточці

між кульбабами, наче лусочка

рибки-рибоньки золотої.

Зозуляста розумна курочка

між кульбабами, між курчатами,

між травичкою молодою.

 

Біла хата аж по віконниці –

в світлоповені тепло сонцевій

попливла-попливла лебідкою

поміж згадками за водою.

А прозора шовкова хусточка

і кульбаби тонка пелюсточка

по крайнебу вечірньосиньому –

золотою диво-габою ¹³ .

Поняття “ностальгія”, що в першопочатку означало тугу за Вітчизною, завдяки поетам значно розширилося й на сьогодні має значення також вищої форми печалі за всім рідним, що було колись утрачене з тих або інших причин (зокрема й часових, бо ж до “доми”, якщо вона є, ще можна повернутися, а от у дитинство чи юність – ніяк), ), зберігши при цьому й основне значення – адже відчуття великої Батьківщини починається з “малої”. У книзі Г. Яструбецької цей настрій є, по суті, лейтмотивним:

Мене ніхто там не чекає. Ні.

І навіть луг покрився сиріткáми

від холоду самотності.

Квітками

виплакує дрібними день при дні

свої жалі-печалі.

У вікні

вже не ясніє тінь моєї мами.

Ніхто не ходить добрими стежками.

Ніхто не гладить добрими руками

голівки чорнобривців.

І мені

лишається одне – бродити снами

набряклими від споминів ночами ¹⁴, –

і озивається вряди-годи у пізніших книгах – як-от “Новела” у “1 = 3”.

Це відчуття співзвучне багатьом із нас – чесно кажучи, під час читання “Поліського пілігрима” перед очі раз у раз з’являвся образ Берестечка, що на Горохівщині, де минули мої дитячі літа й куди я вирушаю у спогадах ледь не щодня (чи, точніше, щоночі). Там, у тому віртуальному Берестечку, час “законсервувався” десь на рівні 60-х років і живими є мої батьки, бабуся, всі сусіди, педагоги, друзі, і я знову засвоюю ази знань під дбайливим керівництвом своєї першої вчительки Ніни Луківни Сизової… А от у реальному житті можна повторити Гáлині рядки (й не лише про Самійличі, не лише про Берестечко):

Відходять люди.

От були – й нема.

І тільки хвиля легкої опінії

розходиться кругами, трохи пінить

і –

сплеск, ще сплеск –

та й тихо.

В небуття –

і почесті, і слава, й перемоги.

 

*

Бринить до доми золота дорога.

Кипить над світом зоряна кутя ¹⁵ .

Важко не погодитися з професором Віктором Давидюком, котрий пише в передмові до книги: “Втрата раю робить поета вже не співцем, а хроністом, фотографом, який намагається вихопити із забуття ще мить, ще якийсь образ, мазок і закарбувати його для потомків. У “Поліському пілігримі” нема нічого штучного, награного, все щиро і все по-справжньому. Бо то – наболіле, виплакане. Замість симуляції болю, яким часто накручують себе поети, – справжній біль, бо це її біль, природний”¹⁶.

Що ж до образно-оказіонального розмаїття “Поліського пілігрима”, то для його детального аналізу жанр “штрихів до портрета” – одразу скажу, – затісний. Це тема окремої статті, й мабуть, не однієї. А якщо спробувати-таки штрихами, то той, хто уважно читав книгу, не може не запримітити ні стежки, яка спотикається, бо хоче додому, ні “зелених цитаделей” ожин, ні ночей, набряклих від споминів, ні сколотої до крові тиші, ні “зоряної куті”, що кипить над світом, ні тіста, що міситься “на молоці місяця”, ні світла, яке ллється з руки діда Пеха – самійличівського “Ліста”, – ані, зрештою, цілої мозаїки неологізмів (“цвітвінчання”, “зеленвесілля”, “цвітсіяння”, “срібнороси”, “світлоповінь теплосонцева”, “музично-сині”, “вогні-човники” тощо.). “Своєю” авторка почувається і в стихії фольклорних багатств – звідси численні ремінісценції (й мотто) з українських народних пісень (“Почуваюсь дівчиськом…”, “Співав мій батько…”, “Вода кольору вогню…”, “Бузок на місці колишнього обійстя…”, “Ой у лузі калина…” та ін.), звідси й щедрий сплеск діалектизмів, слів суто поліських, до яких у збірці обов’язково подані висноски-відсилачі: плюшка (жіночий жакет з плюшу), кругльоха (груша, що росте на поліських ґрунтах), хрищонка (хрещена мати), нéкусь (некошена трава), сабаніти (нарікати)¹⁷, маринарка (чоловічий піджак)¹⁸, щупта (влежана соснова чи ялинова глиця), виши ^е й (“болотяні вже висхлі трави, які косили пізньою осінню або й по льоду” – прим Г. Я. ) тощо.

Надам ще раз слово Вікторові Феодосійовичу, котрий, хоч і запевняв, що не ставив за мету аналізувати вірші Г. Яструбецької, але все ж дав ґрунтовний аналіз поезій “Поліського пілігрима”:

“Увесь цей щемливо поетичний світ Галини Яструбецької – не лише на віддалі років, його можна вимірювати ще й кілометрами доріг, тому, коли не може здолати цю відстань босоніж із сухарем за пазухою, як це споконвіків практикували пілігрими, пише до нього листи. Болючі й непрості листи до втраченого раю: до чорних перлів ожини, пересипаних білими росами, до світлотіней крушини – ягід темноголосся, до жовтих очей вовчиці, до яблуні, до вишні. Пише батькові й матері, пише селу, пише поліській казці, білій хаті й синичці, пише водам і дощам, деревам. Не забуває нікого. Пише…

І в тих листах, писаних по ночах, стає небом з поглядом оленя, стає озером, хвилею, лататтям – стає Поліссям і сама собою”¹⁹.

Дивно, але факт: починаючи з “Меморіогліфіки”, збірки у Галини виходили щороку, одна за одною – либонь, лише війна на Сході України й багато в чому пов’язана з нею економічна криза, що, зрозуміло, відбилася й на книговиданні, порушили цю періодичність. У 2012–2013 роках згадана вище закономірність іще діяла. тож упродовж цих років побачили світ ще дві книжки “Kalophonia (Прекраснозвуччя)” і “Яшмове серце”.

Перше, що впадає у вічі в “Прекраснозвуччі” – це те, що до кожного розділу збірки подано епіграфи з книг, які не входять до офіційно визнаного тексту Біблії (“Апокриф Іоанна”, “Грім. Досконалий розум”, “Євангелія від Пилипа”). Чому такий акцент зроблено саме на апокрифах? Та, либонь, тому, що Вчення Ісуса Христа якнайповніше можна збагнути, лише читаючи, – поряд із канонічними книгами Святого Письма, – й ці, неканонічні²⁰, а то й узагалі відречені, позаяк вони являють інформацію, яка довгі роки (ба навіть віки) була не вигідною фундаменталістам (“книжникам”), але насправді є надзвичайно важливою для розуміння й Постаті Спасителя, і Його Слів, оскільки максимально розкриває не лише екзотеричну (буквальну), а й езотеричну (духовну) їх суть, наголошуючи при цьому саме на останній. Власне, натяк на існування апокрифів або, принаймні, визнання того, що чимало епізодів із життя Ісуса Христа лишилося поза оповідями євангелістів, можна знайти і в канонічних текстах – наприклад, у Євангелії від Івана (Ів., 20: 30) : “Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записані”. І далі – у другій післямові (Ів., 21: 25) : “Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!” Епіграф до того чи іншого розділу “Калофонії” є для авторки ніби духовним трампліном, стартувавши з якого, вона запрошує читача разом поміркувати над суттю цих цитат, і допомагає йому в цьому слово самої поетеси:

оця плита

і звична

і звичайна

щоденна

ще не могильна

та така ж

і непросвітна

і непросвітлéнна

зрідка мжичка світла

просочиться

й тоді в глухих

ще довго краплі ледь живого сяйва

дрижать як пійманий в тенета птах

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

зникла

плита камінна

відкрилась пам’ять

котра глибинна ²¹

Або – навіяне Євангелією від Пилипа (або Філіпа – як у авторки):

Осінь – той час Господній,

ота Біблійна субота,

коли найкрасша робота –

найбарвистіша –

сповнюється.

 

*

Світе осінній,

ти світ сімені,

всі сімдесят ще й два кольори –

у біле лоно насіння.

 

*

Людиноосінь –

Господній рукав росяний.

На водах осінньо-синіх

блакитна глина розсіяна.

Катарсис “Поліського пілігрима”, схоже, справді відкрив у ліричної героїні Г. Яструбецької якісь енерґетичні центри, і тема втраченого раю сягнула в її свідомості нового, космічно-архетипного рівня:

О райський саде! Осінь в тебе є?

Ти й досі родиш яблука пізнання?

Чи забагато завелося знань,

і яблука небесні вийшли з моди?

Чи тим людям і так, і так не вгодиш?

Чи білий світ лиш чорну нитку тче?

Чи світло навік-віки утече,

якщо іще раз вже новітня Єва

з’їсть райський плід Зміюці на догоду? ²²

Поетеса-філософиня не лише апелює до апокрифів, а й сама веде власний щоденник-питальник, ставлячи свої запитання (“Усе, що народжується для цього світу, мусить пройти крізь темряву. Чому?”, “Чи вибирав Юда собі «роль юди»? Адже все наперед прописане Богом?”) епіграфами до віршів.

Не байдужу хроніку подій, не банальний сюжетний виклад, а яскраві образи, виписані не просто схвильованими експресіоністськими штрихами – самим болем! – і той же глибинний погляд бачимо у віршах, асоційованих з трагічними сторінками української історії (як-от “Батурин”):

Спікла кров ²³ –

у камінь.

Камінь –

у пам’яті

розсівається прахом-порохом.

Жар землі –

у мальв подихи

Крізь сльозú врата

біль утрати ²⁴ , –

чи, скажімо, цей ніби викладений зі смальти портрет Гальшки Острозької:

і багатство

і врода

і недогода

всім

хто зроду

не мав

і не матиме

ні одного,

ні другого

і

не знатиме як то –

бути зорею роду –

і засвітитися

тільки згодом

вже у пам’яті

 

*

тільки світло

у світлі –

видіння:

жінка дивна –

перлиста півонія

 

*

переливи смерті

і

терпіння

переблиски пам’яті

і

гармонії ²⁵

У “Прекраснозвуччі” є чимало віршів, де так або інакше згадуються діячі української та світової літератури й мистецтва – як померлі (Вінченцо Белліні, О. Генрі, Володимир Свідзинський, Євген Плужник, Ернест Гемінґвей, Микола Глущенко, Святослав Ріхтер, Габріель Гарсіа Маркес, Василь Стус, Ігор Римарук) так і нині сущі (Ліна Костенко, Петро Коробчук, Галина Пагутяк, Валерій Маренич). Колись, zalatradzieckich, таке розмаїття імен (як і вірші присвячені творчому процесу) зазвичай мало зневажливу назву “літературщина” (і це при цьому, що СРСР вважався “самой читающей страной в мире”). Складалася парадоксальна ситуація – робітник, хлібороб, військовик могли написати вірш про свою професію, вчителі-негуманітарії й лікарі наче теж, а от поетові, філологу – зась: одразу ота “-щина” вискакувала, ніби це й не фах зовсім. Були з цього правила, звісно, й винятки, але вони більше стосувалися прози (есеї на кшталт “Золотої троянди” Костянтина Паустовського тощо). Нині на цей “інтелектуальний струмінь” у поезії дивляться здебільшого крізь пальці (хіба що зі згадками про російських діячів – у зв’язку з війною, – буває складно), та й Галина Яструбецька послуговується цією практикою з винятковим чуттям такту і міри, не жонґлюючи іменами й термінами, а керуючись принципом доцільності у їх використанні й утверджуючи духовну єдність зі знаковими постатями:

О срібляна Ваша тихосте,

ясновельможносте,

пане Свідзинський.

Будьте так ласкаві,

возьміте за руку

і заберіте з цього содому

додому,

в оселю світла,

в тишу, що порозквітла

рожевими китицями іван-чаю,

із золотистими сеймиками бджіл

у великім цвіту мовчанні,

занурте

нашу

космологічну тугу

у незабудок блакитних фугу,

накиньте

слів сорочку адамашкову

на зболіле від буднів тіло

і –

най би вони згоріли,

будні оті, ясним полум’ям

і

нехай би почéрез вогонь

заясніли-запломеніли

дивні квіти

Ваших долонь ²⁶ .

“Kalophonia”, на думку Євгена Барана, не є збіркою розрізнених поезій, а “має всі ознаки апокрифічного роману у віршах”²⁷. “Я не знаю, – зізнається відомий український критик, – як сказати, аби через мене почули. Напевне, як посередник, я не годжуся. Бо ця книга вустами, серцем автора говорить про світ як цілісність; про світ як гармонію: народження-смерть; любов-утрата; дитинство-старість; чоловік-жінка; розум-серце;слово-тиша… І над усім – занурення у тишу осені людської. Осені цивілізаційної? Не скажу. Не можу знайти слова. Залишається читати. Але повільно. Напевне, ця книга з тих, які не так читаються, як проживаються автором, подорожнім, травою Господньою…”²⁸ Й завершуючи свою передмову-роздум, нагадує: “…се не пісня, се молитва, яка не потребує пафосу переконань. Вона живе лише чистотою віри”²⁹.

Про наступну свою збірку – “Яшмове серце”, – сама авторка говорить як про “крик від глибокої травми”. Не будуватимемо здогадки щодо суті цієї травми – особисте є особисте, – але згадаймо крилаті і вже, по суті, хрестоматійні слова Григора Тютюнника про біль як основний секрет творчості, згадаймо й Володимира Висоцького:

По эты ходят пятками по лезвию ножа –

И режут в кровь свои босые души ! ³⁰

Тож і в анотації до “Яшмового серця” читаємо:

“…Ці вірші зглибока. Око туди, зазвичай, не сягає, бо заклопотане хлібом насущним.

Вони вибиті з ритму покірної святості неочікуваним ударом долі. Сповнені розпачливих спроб порозумітися з Тим, Хто все вирішує в білому (який часто – чорний) світі. Розгубленість, безладдя в думках.

Кожен вірш – ціла любов і ціле життя, прозріння і біль… Все те, що проводить “багрову риску”, за якою втрачене стає себездобутком”³¹

І справді, у віршах збірки ще більше відчувається діткливість душі й серця поетеси, ще яскравішим стає її чуття Слова:

Дослухаюсь до себе:
квітка  
за  
квіткою
вірш розцвітає.
Літає пилок золотистий –
листя втрат припорошує.
Ліпше життя переношу,
по вуха словами зарошена ³² .

Важко жити такій особистості в сьогоднішній атмосфері бездуховності й жорстокості, яка з настирливістю маніяка переслідує людину, забираючи з душі усе, що пов’язувало її з Богом, залишаючи натомість культ загарбницького цинізму й чистогану:

О світе сущий

де єси подівсь?

і де мене подів?

і де шукати

і

рай

і Бога

й

Перше Слово

й

Правду?

а

є вона?

недавно ще була

принаймні в мене

сьогодні шелестить

звичайне дерево –

безпросвітно зелене ³³

Та прийняти ці правила гри – зрадити себе і Творця, Котрий (хач читач дарує за тавтологію) створив нас за образом Своїм і подобою – отже, аж ніяк не руйнівниками. Тож і роздуми ліричної героїні далеко не “в дусі часу” – так би мовити, “не формат”:

Як
по світу пройти,
щоб нікого не ранити
собою? ³⁴

А як же інакше, якщо людина йде на поклик Світла? Адже Світло не може бути ні «модним», ні «зручним» для суєтного світу, а може бути лише Світлом, таким, як описав його Іван Богослов (Ів., 1: 5) .

На одній із презентацій “Яшмового серця” поетеса призналася, що навіть у наш закомп’ютеризований час пише тільки від руки.Можливо, якраз у цьому таїна не лише згаданої збірки, а й її лірики в цілому, можливо, проникливість і зворушливість віршів Галини Яструбецької бере початок саме з цієї природності, дещо дивної серед засилля фальші:

хотіла би

бути бджілкою

поселитись

у скриньці поштовій

на воротях

крізь які ніхто не входить

і не виходить

спивала б нектар

з білих квітів

тільки з білих

і носила б вірші

в поштову скриньку

куди ніхто ніколи

не покладе листа

там не здумали б

мене шукати ³⁵ .

Кожен вірш “Яшмового серця” позначений конкретною датою (хоч практику датування поезій маємо і в “Фотодосії”, й у “Поліському пілігримі”, і в “Калофонії”), що робить книжку ніби ліричним щоденником поетеси, хронікою нового посвячення – з числа тих, які відбуваюся через життєві драми. Й тяжкі життєві обставини, що вряди-годи випадають на долю людини – це випробування не лише на предмет покірності їм, а й на предмет відпорності, подолання цих обставин. Найяскравіший приклад – епізод, описаний у 25–29 віршах 32-го розділу книги Буття, де Яків боровся з Богом аж до світанку, причому знаючи, що це Господь, – звідси прохання поблагословити, – й був за це не покараний, а винагороджений, отримавши ім’я, що згодом стало назвою цілої країни: “І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. І промовив: Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря. А той відказав: Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене. І промовив до нього: Як твоє ймення? Той відказав: Яків. І сказав: Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, і подужав” (Бут., 32, 25–29) . Ясна річ, не Всевишнього подолав Яків-Ізраїль, а обставини, які Той послав як випробування на міцність. Тож і численні апеляції до Бога у у книзі Г. Яструбецької є виявом не зневіри, не інволюції до атеїзму (як може здатися на перший погляд), а саме згаданої боротьби й спроб порозумітися з Творцем:

Ти вибав, Отче наш,

від розкоші витати

понад собою

і

виглядати себе з дороги дальньої.

Так

можна віру занедбати ³⁶ .

Попри мінорний настрій багатьох поезій (життя застерігає нас як від безпросвітного песимізму, так і від безоглядного оптимізму), “Яшмове серце”, залишає відчуття радості за людину, котрій не байдуже жити в цьому жорстокому, але й прекрасному світі, й якій є що сказати людям, зокрема молодим, давши їм інформацію для роздумів, серед яких не останнє місце належатиме самозапитанню: “Хто ми в цьому житті? Бездушні маріонетки, а чи все-таки люди, здатні мислити, здатні відчувати біль і щастя, здатні любити?
Хто ми?”

Наступна книга Галини Яструбецької “1 = 3” з’явилася друком через два роки після “Яшмового серця”. Анотація визначає збірку як “екзистенційно-онтологічний щоденник-діалог” (там теж – за небагатьма винятками, – наявне наскрізне датування), “поетичну монодраму”, головним персонажем якої є “слововірш”. Справді, ця книга — діалог із Богом, світом, із авторами, котрі так чи інакше згадуються впродовж книги, котрим належать мотто до багатьох творів (а в цій “компанії” – Емілі Дікінсон, Йоган-Вольфґанґ Ґете, Вальтер Беньямін, Володимир Вернадський, Гнат Михайличенко, Марк Аврелій, Ліна Костенко, Хуліо Кортасар, Василь Стус, Ясунарі Кавабата, Менлі П. Холл, Микола Хвильовий, Герман Гессе, Рей Бредбері, Тарас Федюк, Євген Сверстюк, Ігор Римарук, Сергій Параджанов, Казимир Малевич, Галина Пагутяк, Рейнгольд-Ернест Глієр, Річард Бах), і з творів яких вряди-годи сплітаються максими-центони (sic!)³⁷, це діалог із собою колишньою і собою майбутньою, зрештою, із читачем — діалог, який триває, навіть коли прочитано останню сторінку:

Бути в невіданні –

то благодать чи гріх?

Перепало тобі на горіхи, людино

і від Бога-Отця,

і від світу Ним сотворéнного.

Енна кількість століть

вже спливла за водою,

але й досі ще цілий горіх:

бути в невіданні –

то благодать

чи гріх? ³⁸

Трапилося так, що до рук мені “1 = 3” потрапила лише на презентації (ведучою дійства тоді була доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури й також поетеса Марія Моклиця), тож знайомство з книгою проходило, так би мовити, в безпосередньому контексті цієї імпрези. Гортав сторінки видання, що побачило світ у поліграфічно-видавничому домі “Твердиня” (директор — відомий письменник і видавець Микола Мартинюк), слухав поезії з вуст самої авторки й не переставав дивуватися розмаїттю несподіваних тропів, де кава не холоне, а “смеркне” в горнятку (“ а Римарук прийшов у сон…”), де вічність кує “голосом безгучним” (“а Стусове плече я відшукала у сні…”), душа кобзи дрижить, як “перемерзлі губи малого Поводиря” (“Після перегляду фільму О. Саніна «Поводир»”), ніч свище, “заклавши в рот пальці місячні” (“звіддаля…”), “слово сочиться живицею сосон зрубаних” (“Дива бракує і Богоматері Лику…”), а людина звучить, як “музична метафора Бога” (“І побачив Бог усе, що сотворив…”). Ловив себе на думці, що присутній не просто на святі, а при таїнстві творення, і ставала зрозумілою символіка назви. Річ у тім, що багато хто з нас, як папуги повторюють із року в рік, ба навіть із віку у вік псевдоістини на кшталт “людина – комашка”, “людина нічого не може”, “від долі не втечеш”, і навіть не намагається вчитатися в рядки 26–27 віршів першого розділу біблійної Книги Буття, де чітко мовиться, ЯК і КИМ Господь створив людину. Скажу більше: у прислів’ї “На Бога надійся, а сам розум май” немає ні крихти атеїзму – лише нагадування про земну місію людини-творця, котра зобов’язана, уповаючи на Всевишнього, докладати і власних зусиль, і власного розуму, яким наділив її Бог. І якщо Господь єдиний у трьох іпостасях (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий” або ж “Творець, Спаситель, Утішитель”), то і людина повинна реалізуватися, як “один, що дорівнює трьом” (творити власний світ і власну долю, виручати інших людей з біди, і втішати їх у горі). Про це можна говорити багато, але найліпше – прочитaти, ні, вчитатися у книгу Г. Яструбецької.

Минуло ще три роки, і ось переді мною – нова поетична книжка Галини Яструбецької “під шкірою слів, або вибух до середини”, яку благословила у світ Літературна аґенція “Піраміда” (Львів).

Незвичність видання помітна навіть зовні – і річ не лише у відсутності поділу літер на “великі” й “малі” навіть у назві: щойно глянеш на рядки віршів, і не можеш позбутися відчуття, що бачиш якийсь дуже давній, дивом збережений пергаментний чи папірусний сувій зі знаками не менш древньої абетки. Є в тих письменах щось від Одінових рун, що їх стародавні германці карбували на камені, дереві, металі, кістці, і щось від “друкованих” літер, якими зазвичай послуговується дитина, коли намагається писати ще до знайомства з основами каліграфії³⁹. Все це читачеві належить розшифрувати і прочитати, причому текст не суцільний: на сторінці доволі часто всього лиш кілька рядків:

йди

все вище і –

не озирайся

німб –

то відблиски пожарищ ⁴⁰

Або:

дорога –

минай людину

швидше

якомога ⁴¹

Езотеричний складник присутній у новій книзі Г. Яструбецької як ніде раніше, хоч передчуття-передвістя його відчувалося ще в “1 = 3”, після катарсису “Яшмового серця”. Пройшовши болісну ініціацію, поетеса отримала дар одкровення, а цей жанр ніколи не містить образів, що “лежать на поверхні”. Кожен рядок, кожен вірш є символом, який нерідко читач має розшифрувати сам, не покладаючись на підказку автора, “дзвінок другові” чи “допомогу залу”. Пригадується праця “Книжечка про читання Святого Письма або Жінка Лотова” Григорія Сковороди, де великий український Мислитель радить не захоплюватися багаточитанням, а зосередитися на розжовуванні, осмисленні вже прочитаного: “Багато жерти, а мало жувати погано”⁴². І при цьому наводить більш як півсотні фраз із Біблії, які пропонує “розжувати”, розтлумачити. Галина Яструбецька, схоже так само не збирається “вантажити” читача довгими філософськими тирадами, тяжіючи інколи до мінімалізму, але якраз у цих мініатюрах авторка й досягає тієї глибини думки, яка дає змогу гранично швидко донести інформацію до того, хто узяв до рук її поетичну збірку, але донести не вже “розжоване”, а залишити бодай дещицю для читацького осмислення й розшифрування:

на найпершій яблуні

рай-птиця

полетіла у вирій –

обрій світиться ⁴³

На перший погляд може здатися, що в образну систему твору закралася якась недоладність: подумати тільки – птиця, якщо її трактувати не як приналежну до відомого пташиного сімейства Paradisaeidae, а справді як мешканку Раю, летить у ще якийсь вирій (адже Вирій, Ирій, Урай у східнослов’янській і зокрема українській міфології якраз і означає Рай – це вже потім згадане поняття стало загальною назвою теплих країв, куди восени вирушає птаство). Але зважмо: птах не стартує з “найпершої яблуні”, а летить до Вирію на ній, тобто з нею. “Найперша” ж “яблуня” може означати Дерево, яке згадується в Біблії першим із числа тих, що мають назву, – перед “деревом Пізнання добра і зла”. Йдеться, отже, про Дерево Життя, і вірш (чи спалах осяяння) розповідає про ситуацію, яка склалася після гріхопадіння першолюдей, коли на землі не стало Раю, і, ясна річ, усі його мешканці – окрім винуватців катастрофи, що спіткала першу з протоцивілізацій, – були (разом із Деревом Життя) перенесені Творцем у інше сакральне місце, Рай Небесний.

До речі й дерево, з якого спокушені змієм Адам і Єва скуштували заборонений плід, теж фіґурує у книзі – більше того, вказуються фатальні для історії наслідки гріхопадіння – адже діаметрально протилежне розуміння людьми понять добра і зла (нав’язаних, до речі, тим же змієм) призвело до численних воєн та інших трагедій:

зачаївся стрілець

на дереві пізнання

добра і зла

стріла свиснула

історія

кров’ю стекла ⁴⁴

Зрозуміло, що це – не єдині пояснення символіки згаданих мініатюр. Комусь можуть відкритися інші їхні грані. І в цьому – співтворчість (“співавторування”) поетеси й читача, процес нелегкий, бо ж, як підмічено в анотації до збірки, “волинська поетеса вважає за краще не опускатися до рівня читачів (без перебільшення – це стосується й критиків), а навпаки – піднімати їх до свого”⁴⁵.

Мимоволі згадуються хрестоматійні “Вишеньки” Лесі Українки, які вивчало не одне покоління школярів як дитячий вірш, тоді як він далеко не дитячий. Згадаймо хлопчика й дівчинку, які, не маючи змоги дістатись до ягід (надто високо), запитують їх:

“ Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!”, –

і отримують відповідь:

“ Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?” ⁴⁶

Це не просто вірш, це притча про те, що Істина ніколи не опускається до обивательського рівня – до Її пізнання треба доростати, а це неможливо без “скакання під деревцем”, без прагнення стати духовно вищим, аби сягти бажаного плоду, без активної роботи над собою. Тож і Галина Яструбецька заохочує читача до такої роботи, в різний спосіб нагадуючи, що “сховавшись у мушлі”, світу не пізнаєш, нагадуючи про земну місію людини, створеної за образом і подобою Божою:

добре

бути в долонях

Бога

ні страху тобі, на тривог

тільки

раптом

сліпуча дорога

засіяє

за спиною Бога і –

розімкне долоні

Бог ⁴⁷

І, звісно, не фундамендалізм, не КУМПХ (капітулянтсько-утримансько-мазохістська подоба християнства, яку дехто ототожнює з істинним Ученням Ісуса Христа), а лише Свідома Віра може відкрити шлях до цієї дороги, кінця якій нема, як немає кінця Богопізнанню:

чим

глибше

піднімаєшся –

тим

довшає тінь

невимовлéнного ⁴⁸

А щоб пізнати Бога і світ, потрібно найперше пізнати самого себе (“Lookatyourself!” – співав колись британський гурт “UriahHeep”):

що

крок

заходиш у себе

глибше

і

глибше

що

раз

вищають спалахи

поміж віршами ⁴⁹

Назва збірки – символічна: слова – лише оболонка, “одяг, який прикриває істинне їх значення, й цих значень може бути ой як багато (у тій же Біблії – та, либонь, і в Корані, і в інших священних книгах, – окрім буквального смислу, за умови уважного читання, можна знайти ще щонайменше шість-сім):

на зрубі хати –

краплини живиці

в тріщинах слова

смисли світяться ⁵⁰

А пригадаймо Франкове:

Слова – полова,

Але огонь в одежі слова –

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея ⁵¹ .

Нову книгу Г. Яструбецької анотація визначає як “своєрідний щоденник-щонічник, фіксатор порухів душі та серця”, як творчу сповідь, “у якій нема (за Шевченком) «зерна неправди за собою»”. Справді, як і в “Яшмовому серці”, під віршами-медитаціями стоїть дата – день, місяць і рік (на підставі цього датування можна дійти висновку, що робота над збіркою тривала більш як два роки), а ніч – точніше, ота ледь вловима межа між сном і безсонням (чи “неспанням” і засинанням), – є нічим іншим, як однією зі стежок у Трансцендентність. Саме на цьому рівні часто й відбуваються осяяння – через раптову думку (іноді навдивовижу реалістично “озвучену” словами, що йдуть “невідомо звідки”), через яскраве видіння тощо. Ці видіння поетеса нерідко й не намагається одразу осмислювати, а ніби автоматично переносить на папір у надії зробити це пізніше або ж “делеґуючи” своє право на відкриття читачеві. Це, попри експресіоністські орієнтири авторки, вносить у її метафоричний світ і елемент сюрреалістичного бачення, що є неминучим при взаємодії (синергії) Надсвідомого, Свідомого й Підсвідомого:

шукаю

двері

а –

кругом

стінастінастіна

і –

тільки ледь

крізь слово

сяйне

покрита сном далечина

і –

піде дрож

від крони

до основи ⁵²

Поетеса не цурається формального експерименту – я не кажу тут про тенденцію будувати рядок з одного лише слова, прийменника, сполучника (це, так би мовити, вже суто “Галинояструбецький” тренд), – але іноді з одного слова постають два рядки, поділені на склади (“дві половини одного слова шукають стежку в траві”):

о

після осені

не

можлива зима

скотиться з

гілки

об

леденілий листок

світла ковток

за

мерзне у горлі

і

у

слова кленового

зі йде роса

в очу ⁵³

Є у збірці й спроби графічної поезії – своєрідні “каліграми” (“вірші вірші вірші…”, “вірш і вірш” тощо), й твори, де перший і останній рядки – з самих лише розділових знаків (“???????!!!!!!!”), Але такі надекспериментальні поезії можна буквально перелічити на пальцях, і не є вони для авторки самоціллю у її прагненні відшукати “між долонь Всесвіту” отой “ніжности клаптик”.

Не є цього разу Г. Яструбецька щедрою й на новотвори: у новій книзі – це хіба що “теракотово-древні” (“хочу зникнути розчинитися в тиші…”), “світиться-зіяє” (а трудно світ із себе витікає…”) і, либонь, найдовший і найхимерніший у хорошому розумінні – “увись-углиб-на-всі-на-чотири” (“і – залазиш під шкіру слів…”). Натомість першість поетеса віддає образній насиченості:

шиби дзвенять

синиці –

впритул до зими

обтули світло

крильми –

воно іще

не загоїлось ⁵⁴

Плугатарі, які йдуть “не з поля – з прірви” і кладуть “не скиби – вирви”, сіль, що випадає з “кристаллу життя” під вагою мертвої тиші, жінка, котра збирає в саду мурах і… рибу. що там росте, бивні мамонтів, що “проткнули тіло планети”, перше слово, що “кровить” з очей ангела, портал, що відкривається “у галактичну пустку”, небо, що “осипалось і полягло в головах” – за всієї апокаліптичної моторошності багатьох із цих образів, вони запам’ятовуються і спонукають до роздумів, що ж особисто кожен із нас зробив, щоб світ був переповнений не гофманівськими “крихітками Цахесами”, а Вірою, Надією, Любов’ю…

Підсумовуючи сказане, не можу не відзначити роботу ілюстраторів книг Г. Яструбецької – художниць Наталії Кумановської та Катерини Ганейчук. Пані Наталія чудово проілюструвала величезну більшість Галининих збірок, пані ж Катерина зробила все можливе, щоб зоровий ряд “крайньої” книжки поетеси повністю відповідав її змістовому наповненню.

Ще у “Поліському пілігримі” Галина Яструбецька мовила про свою творчість:

Вірші ростуть у мені,

як в лісовій глибині

Полісся

ростуть гриби,

коли на них політок.

Вірші пахнуть

грибним лісом,

що хитрим лисом

збиває тебе з дороги,

аби твої невидющі ноги

не топтали грибну малечу,

що, як зграйка лелеча,

голівки теплі ховає

під кррило листу.

Вірші мої пахнуть

ранковим

лісом ⁵⁵ .

Тож, вітаючи поетесу з новою збіркою і з успішною презентацією під час цьогорічного Форуму видавців у Львові, лишається побажати їй, аби вірші продовжували рости, пахли поліською домою і щороку приносили щедрі врожаї, аби критики знову і знову розмірковували над мистецтвом Галини Яструбецької підкорювати читача – ним вона, поза всяким сумнівом, володіє. Й певен, що Тетяна Степанівна, оглядаючи зі свого виміру тріумф колишньої своєї студентки, радіє за неї…

1Яструбецька Г. І. МЕMORIOGLIFIKA (РІЗЬБЛЕННЯ НА ПАМ’ЯТІ) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2009. – С. 39.

2Яструбецька Галина Іванівна [Електронний ресурс] / Галина Яструбецька. – Режим доступу: https://eenu.edu.ua/uk/structure/yastrubecka-galina-ivanivna, вільний. – Назва з екрана.

3 Сірук В. Дозирати дна… (відгук на книгу Г. Яструбецької “Memorioglifika”) / Вікторія Сірук // Наш університет. – 2010. – Ч. 2 (44). – 20 лют. – С.

4Яструбецька Г. І. МЕMORIOGLIFIKA (РІЗЬБЛЕННЯ НА ПАМ’ЯТІ) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2009. – С. 7.

3Яструбецька Г. І. МЕMORIOGLIFIKA (РІЗЬБЛЕННЯ НА ПАМ’ЯТІ) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2009. – С. 14.

4 Гермес Трисмеґіст. Смарагдова скрижаль [Електронний ресурс] / Гермес Трисмеґіст. – Режим доступу: http://ua.philosophy-of-religion.org.ua/emerald_tablet_of_hermes_trismegistus.html, вільний. – Назва з екрана.

5Баран Є. “Вибухають палімпсестні кола світобудови”… / Євген Баран // Яструбецька Г. І. ФОТОДОСІЯ (СВІТЛОДАЯННЯ) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2010. – С. 3, 4.

6Яструбецька Г. І. ФОТОДОСІЯ (СВІТЛОДАЯННЯ) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2010. – С. 9.

7Там само. – С. 7, 8.

 

8Яструбецька Галина Іванівна [Електронний ресурс] / Галина Яструбецька. – Режим доступу: https://eenu.edu.ua/uk/structure/yastrubecka-galina-ivanivna, вільний. – Назва з екрана.

⁹ Яструбецька Г. І. Поліський пілігрим : поезії / Г. І. Яструбецька. – Вид 2. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2011. – С. 94.

9

 

1⁰ Галина Яструбецька: «Вірші самі знають пору появи на світ» [Електронний ресурс] / Галина Яструбецька, Олександр Клименко. – Режим доступу :

http://bukvoid.com.ua/events/interview/2017/12/20/073917.html, вільний. – Назва з екрана.

1¹Яструбецька Г. І. Поліський пілігрим : поезії / Г. І. Яструбецька. – Вид 2. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2011. – С. 65.

1²Там само. – С. 15.

1³Там само. – С. 74.

1⁴Там само. – С. 22.

1⁵Яструбецька Г. І. Поліський пілігрим : поезії / Г. І. Яструбецька. – Вид 2. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2011. – С. 55.

1⁶Давидюк В. Спогади втраченого раю / Віктор Давидюк // Яструбецька Г. І. Поліський пілігрим : поезії / Г. І. Яструбецька. – Вид 2. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2011. – С. 8.

1^7-18 Ці два слова (в тому ж значенні, але у формах “сабанити” й “маринерка”) авторові цих рядків доводилося неодноразово чувати і в Берестечку.

1

 

1⁹Давидюк В. Спогади втраченого раю / Віктор Давидюк // Яструбецька Г. І. Поліський пілігрим : поезії / Г. І. Яструбецька. – Вид 2. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2011. – С. 8, 9.

²⁰ Католики включили до біблійного канону й цілу низку “неканонічних” для проавослав’я й протестантизму книг – так звані другоканонічні (Премудрості Соломонові, Премудрості Ісуса, сина Сирахового, книги Товита, Макавеїв та деякі інші).

2

 

2¹Яструбецька Г. І. Kalophonia (Прекраснозвуччя) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2012. – С. 16, 17.

2²Там само. – С. 13.

2³Спікла кров – згустками (прим. Г. Я.).

2⁴Яструбецька Г. І. Kalophonia (Прекраснозвуччя) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2012. – С. 24.

2⁵Яструбецька Г. І. Kalophonia (Прекраснозвуччя) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2012. – С. 43, 44.

2⁶Яструбецька Г. І. Kalophonia (Прекраснозвуччя) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2012. – С. 30, 31.

2⁷Баран Є. Жінка Світла з місячним поглядом / Євген Баран // Яструбецька Г. І. Kalophonia (Прекраснозвуччя) : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2012. – С. 5.

2⁸Там само. – С. 6

2⁹Там само.

3⁰Высоцкий В. С. Спасите наши души! : Песни, стихотворения. – М. : Изд-во ЭКСМО, 2004. – С. 277.

3¹Яструбецька Г. І. Яшмове серце : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2013. – С. 5.

3²Там само. – С. 36.

3³Яструбецька Г. І. Яшмове серце : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2013. – С. 60.

3⁴Там само – С. 37.

3⁵Яструбецька Г. І. Яшмове серце : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2013. – С. 66.

³⁶ Там само. – С. 27.

3

 

3⁷Там, де не зазначено прізвище автора чи послилання на джерело, рефлексії належать Галині Яструбецькій.

3⁸Яструбецька Г. І. 1 = 3 : поезія / Г. І. Яструбецька. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2015. – С. 229.

3⁹Про “друковані” літери й перші дитячі “письмена” згадую не просто так: запорукою отримання Об’явлень у майбутньому є збереження дитинної чистоти помислів і стану зачудування світом як Творінням Божим (“Будьте як діти”). Не забуваймо, що саме юні пастушки першими удостоїлися почути Вість про народження Спасителя.

4⁰Яструбецька Г. І. ПІД ШКІРОЮ СЛІВ АБО ВИБУХ ДО СЕРЕДИНИ / Г. І. Яструбецька. – Львів : Літературна аґенція “Піраміда”, 2018. – С. 8.

4¹Там само. – С. 9.

4²Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. /Григорій Сковорода. – Т. 2. – К. : АТ “Обереги”, 1994. – С. 39.

4³Яструбецька Г. І. ПІД ШКІРОЮ СЛІВ АБО ВИБУХ ДО СЕРЕДИНИ / Г. І. Яструбецька. – Львів : Літературна аґенція “Піраміда”, 2018. – С.34.

4⁴Яструбецька Г. І. ПІД ШКІРОЮ СЛІВ АБО ВИБУХ ДО СЕРЕДИНИ / Г. І. Яструбецька. – Львів : Літературна аґенція “Піраміда”, 2018. – С. 33.

4⁵Там само. – С. 2.

4⁶Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. / Леся Українка. – Т. 1. – К. : Наукова думка, 1975. – С. 227.

4⁷Яструбецька Г. І. ПІД ШКІРОЮ СЛІВ АБО ВИБУХ ДО СЕРЕДИНИ / Г. І. Яструбецька. – Львів : Літературна аґенція “Піраміда”, 2018. – С. 18.

4⁸Там само. – С. 55.

4⁹Там само. – С. 113.

5⁰Там само. – С. 69.

5¹Франко І. Я. Зібрання творів : У 50 т. / Іван Франко. – Т. 3. – К. : Наукова думка, 1976. – С. 109.

5²Яструбецька Г. І. ПІД ШКІРОЮ СЛІВ АБО ВИБУХ ДО СЕРЕДИНИ / Г. І. Яструбецька. – Львів : Літературна аґенція “Піраміда”, 2018. – С. 138.

5³Там само. – С. 48.

5⁴Яструбецька Г. І. під шкірою слів або вибух до середини / Г. І. Яструбецька. – Львів : Літературна аґенція “Піраміда”, 2018. – С. 11.

5⁵Яструбецька Г. І. Поліський пілігрим : поезії / Г. І. Яструбецька. – Вид 2. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2011. – С. 23.