Головна\Події\Інтерв'ю

Події

20.12.2017|07:39|Розмовляв Олександр Клименко

Галина Яструбецька: «Вірші самі знають пору появи на світ»

Світоглядно-філософська математика на кшталт 1 + 1 = 1 або 1 : 2 = 2, звісно ж, не заперечує і не ставить під сумнів суто математичне розв’язання рівнянь.

Така математика, народжуючись у творчому процесі – в часі світоглядного кшталтування та філософських роздумів, апелює не лише до емоцій людини, а тому й рівняння, нею запропоновані, вирішуються в інших регістрах. Про це й не тільки про це розмовляємо з волинською поетесою, авторкою книжки «1 = 3» Галиною Яструбецькою.

 

– Колись я вперше переглянув «Дзеркало» Тарковського – геніальний фільм з поезією Арсенія Олександровича, левітацією і щемом, повітряною кулею і «Stabat Mater» Перголезі, евакуацією іспанських дітей, матір’ю режисера, яка веде маленьких хлопчиків лугом, понад лісом – крізь час, оминаючи час. Сучасні технології дозволяють відреставрувати кіноплівку – усунути жовті плями, подряпини, поновити знебарвлені ділянки. У цьому, звісно ж, є смисл. Але природа пам’яті схожа й з кадрами, які не зазнали реставрації: ми щось забуваємо, а щось запам’ятовуємо – невипадково, назавжди. Ті подряпини і жовтизна бувають дуже дорогими… Я здалеку наближаюсь до першого запитання, бо прочитав на університетському сайті написану Вами автобіографію, де з любов’ю розповідається про волинське село Самійличі, батьків, священнодійство навчання, книжки, спів, малювання, водойми, ліс, квіти. Вірші народжуються зі світла і ніколи – з безпам’ятства. Галино, чим для Вас є поезія і можливість віршувати?

– Відповідаючи на це питання, можна написати щонайменше ґрунтовну статтю, а взагалі це може набути вигляду ніколи-не-завершеного-трактату про те, чим є поезія в світі людей. Чому не завершеного? Тому що розуміння феномену поетичного слова оновлюється-розростається постійно. А якщо одним словом, то скористаюся унікально містким лексичним новотворенням В. Стуса: поезія для мене – це самособоюнаповнення.

– Ви – авторка поетичних книг «Memorioglifika» (Різьблення на пам’яті), «Photodosia» (Світлодаяння), «Поліський пілігрим», «Kalophonia» (Прекраснозвуччя), «Яшмове серце», «1 = 3». Перша збірка вийшла друком в 2009 році у луцькому видавництві «Твердиня». У згаданій автобіографії є рядки: «Я ще в дитинстві, а пізніше в педінституті пробувала писати поезії в прозі. Сімейне і професійне життя до 50 років не сприяли самовираженню через художнє слово, хоча відчуття присутності чогось відчувалося постійно. Хронічний синдром Ассоль, тільки не в розумінні очікування судженого, а в значенні дожидання себе в собі». Про дожидання сказано з дивовижною влучністю. Пишучи далі, цитуєте слова Марка Аврелія про те, що розумна душа досягає властивої їй цілі, коли б не була визначена межа життя. А у вірші з «Фотодосії» є рядки: «За плечима моїми / листок осінній. / Золотий. /Бесцінний. / А під серцем – / словодитина. / Пізня. / Люба. / Єдина». Яким був шлях до написання і видання першої книжки?

– Це був шлях довжиною мінімум півжиття. Тут доречно говорити про долю, приділ (знову ж таки за В. Стусом). Не в розумінні інертного руху за спрямуванням ляльковода, а в сенсі Вищого Промислу, інвестиції Бога в людину і нагадування їй, аби вона не змарнувала свого потенціалу. Хтось довго чекав, поки я виконаю свій власне Жіночий обов’язок – віддам належне родині, сім’ї, поставлю на ноги сина, допоможу мамі (батько дуже рано пішов у засвіти), вийду на стерпний професійний рівень, врешті, здобуду досвід, щоб убезпечити своє слово необхідною екзистенційно-почуттєвою «тінню», без якої поезія перебуває на рівні літературної, філологічної практики. Трапилась людина на порозі 50-и моїх років, яка продивилась зародки поетичних образів у мені й банально просто попросила прочитати свої вірші. Нічого нема випадкового. Все відбувається вчасно. Або не відбувається. Я подивилась у себе і – появилась «Memorioglifika» (Різьблення на пам’яті). Прийшло як закономірність. Взагалі всі образи приходять як невідворотність, диктуються потребою вербалізації передуманого – пережитого.

– Добре, коли письменникові є з ким поділитись написаними творами. Кому з читачів повністю довіряєте і чия читацька думка для Вас по-справжньому важить?

– Кожна з книжок – етап у моєму становленні як особистості. В процесі розбудовування свого «я» проходиш крізь певні зовнішньо-внутрішні випробування, що викликають різнопланові відчуття, а відтак резонують на рівнях сенсорно-фізичному, сердечному (душевному) і пневматичному (духовному). Згідно з тим, де перебуваєш, слово отримує свій естетично-змістовий статус. Сьогодні мій читач може знайти для себе все, в чому має потребу залежно від того, в якому режимі сприймання знаходиться. У рецептивному процесі, як на мене, не обов’язкова педантична послідовність – від чуттєвого до духовного. Все корелює, в будь-який момент спрацьовують різні імпульси, котрі відлунюють у різних структурах твого «я».

Сьогодні в мене увиразнилась одна «барва» образного мислення, вона має термінологічний еквівалент – експресіоністська (маю на увазі експресіонізм, який виникав з потреби прозирання в сутнісне, глибинне). Кожен читач цінний, однак найцінніший той, з ким збігаються твої горизонти бачення світу, хто в єдиному з тобою вібраційному буттєвому ритмі, або ж час від часу туди «навідується». Це – Бойка Драгомірецька (професійний перекладач з багаторічною практикою в галузі художньої літератури, поет, член Спілки перекладачів Болгарії), Борис Гуменюк (поет, художник, воїн), Галина Левченко (літературознавець, літературний критик), Марія Моклиця (літературознавець, поет), Катерина Ганейчук (художник), Олександр Клименко (поет, прозаїк, есеїст, музикант), Олена Пашук (науковець, поет), Степан Процюк (поет, прозаїк, есеїст, науковець), Микола Мартинюк (поет, прозаїк, перекладач, видавець). Сподіваюся, що читачі будуть, без них – ніяк. Хоча я не тішу себе ілюзіями.

– Ви доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету ім.Лесі Українки. У 1990 році захиситили кандидатську дисертацію, присвячену лірико-імпресіоністичним тенденціям в творчості Андрія Головка, а в 2013 році вийшла друком наукова монографія «Динаміка українського літературного експресіонізму». Я сказав про влучність слів, оскільки вона невипадкова. Недаремно у книжці «1 = 3» є епіграф з Глієра: «Чим сильніший розум, тим точніше передаси почуття». Наведу декілька віршів з книжки, яка вражає збалансованістю думок і почуттів: «я від людей відпливу / на плесо блакитне / я – рана / на промені Сонця / вода пообгладжує / рвані краї моїх снів / і я / заживу». І ще: «коли / стану / світлом / буду / маленькою дівчинкою / що біжить / попереду Господа». Поезія виграє, з’являючись з натхнення, підготовленого пристрасною роботою розуму. Співставляючи Глієрові слова з віршами, подумав: розум слід тренувати ще й для того, щоб зуміти сповна насолодитися його «безсиллям» перед картинами справжньої краси, у миті, коли з неабиякою гостротою відчуваєш, що наше життя перебуває в надійних руках. Як для себе визначаєте баланс між думками і емоціями? Наскільки важливим для Вас є досягнення мисленєвої та почуттєвої рівноваги в поезії?

– Такий баланс/дисбаланс встановлюється сам собою і залежить, як на мене, від масштабу особистості, від характеру і змісту відчуттів. «Чиста» емоція – це найпотужніша, бо вона архетипна, первинна. Сягнути цього градуса можна тільки в результаті вольового інтелектуального руху, скорелювавши емоцію з духовним первнем, а це якраз і відбувається, коли розумово-інформаційну діяльність інвестуєш у морально-емоційну сферу. А коли таку емоцію зумієш втримати в часі, скристалізувати, то це – вищий пілотаж. Спостереження Глієра напрочуд точне. Можна багато чого відчувати, але не мати змоги висловити й передати всі відтінки, особливо ж ті, що «зависають» між словами, створюючи апофатичний ефект. Це під силу тільки поетичному концентрату.

Робота над докторською дисертацією, а саме над темою експресіонізму в літературі (інтермедіальний контекст обов’язковий) спричинила зміни моєї свідомості, а відтак вивела на іншу якість емоції, тому уважний читач побачить різницю між першими п’ятьма книгами і збіркою «1 = 3». Вже сама назва вказує на вихід за межі лінійності. Хоча в попередніх є досить виразні «сліди», які ведуть до ірреального. Зазначу, що цей процес внутрішньої трансформації і образної (що є логічним), представлений не повністю, бо досить значний масив текстів лежить у рукописах (таки в рукописах, бо я – анахронізм у цьому плані, я пишу – в прямому значенні), чекає сприятливих видавничих часів.

Розширення/поповнення меж розуму сприяє встановленню контакту/діалогу з культурами – цивілізаціями і віднаходженню споріднених, синхронних твоїм емоціям/знанням явищ. Це – з того ж ряду понять, що «сродна праця» Сковороди, «тон шовкового голосу» до пісні В. Стуса. Таким чином, розум допомагає знайти й усвідомити місце твоєї «образно-естетичної» сили і підживлювати власне Кастальське джерело. Момент самоідентифікації.

– Для людини, яка мислить концептуально і структуровано, не лише продумані, а й випадкові начебто речі упорядковуються, логічно складаються в системі – світоглядній, художньо-естетичній. Одна з Ваших книжок має назву «Калофонія», а в оформлення збірки «Яшмове серце», яка вийшла роком пізніше, використано картину «Дві Фріди» Кало. Не знаю, наскільки правомірно наголошувати на збігові перших чотирьох літер з назви «Калофонії» із прізвищем мексиканської художниці, але можу сказати, що такі речі справляють ефект. До загальної художньої концепції поетичної книжки, над якою працюєте, наближаєтесь поступово чи вже від самого початку маєте конкретний задум, який би хотіли втілити у віршах?

– Такі речі я спостерігаю неодноразово, відстежуючи логіку розгортання образно-змістового ланцюга: ти бачиш це тільки постфактум, відступивши на кілька кроків від щойно-народженого тексту. Сприймається це як «згода» вірша – циклу – книжки з обраним тобою напрямом.

Щодо конкретного, напередвизначеного задуму, художньої концепції. Ще жодного разу я не формувала корпус збірки за заздалегідь визначеним вектором. Дотримуюсь думки, що це – своєрідне насильство над собою, над своєю поетичною сутністю. Пишу, коли пишеться. Вірші самі знають пору появи на світ. Як їх трохи накопичується – переглядаю. Назва збірки зазвичай виринає з надр поезії, що укладалась як певна окремішність, на-цей-момент-цілісність. Знову ж таки нагадаю, що значна частина мого поетичного «я» залишилась за межами палітурок. Ще з 2012 року. Я перескочила через кілька сходинок. Так склалося. Ф. Ніцше казав, що жодна сходинка, яку ти перестрибнув, цього не прощає. Побачу, чи буде мені прощення, коли я повернуся до «свідків» своїх трансформацій-ініціацій минулих років.

– Ще повернусь до автобіографії. «Коли мама потрапляла в лікарню, дім відразу ставав пусткою, завмирав, темнів і вихолодав. Я не любила нашої хати без мами. Вони були двоєдині.Врешті, про все це – в «Поліському пілігримі». І про білу хату, і про маму, і про батька, і про село, і про те, що саме там, у дитинстві, для мене становило найбільшу цінність, а нею були дивовижна краса навколо, любов матері і пісні батька». Ви так написали. І тому книжка «Поліський пілігрим» містить світлини з сімейного архіву. Наскільки важливим було для Вас написати у віршах про батьків і про місце, де минуло дитинство?

– Це стало кричущою потребою – висловити свою любов саме у віршо-формі, оскільки я, здебільшого, стримана у виявленні свого істинного ставлення в «живих» стосунках. Такою була змалку, сьогодні в цьому напрямку «самокоректуюсь», але сантиментів і сердечних екзальтацій і досі не люблю. Поезія компенсує цей момент. Я прив’язана до своїх батька-матері, до батьківщини-материзни, як героїня до нивки в образку «Лан» В. Стефаника. Моє село живе в мені вже міфологічно, метафізично, але без ідеалізації. Я маю десь таке ставлення до феномену села, яке оприявнив у своїх щоденниках В. Дрозд. Буколістика – не призма для «живої» сільської людини. Я знаю це не з теорії, бо «не злазила» з поля до 50-и років, поки батьки (а після смерті батька – одна мама) «нарощували горб» на сірих лісових ґрунтах Шацького Полісся. Нам, дітям, чорніло в очах, бо ми від сходу до заходу сонця збирали чорницю цілий літній сезон, аби хоч якось підтримати мізерний сімейний бюджет, що ґрунтувався на копійчаній колгоспній зарплатні. Поруч мами – на ланках, на косовиці, на заготівлі дров. Це я до того, що село – зона випробування на міцність, далеко не кожен її проходить без серйозних екзистенційних травм. Я сьогодні сприймаю своє село не через окремих односельців, а як щось монолітне, як золотий зливок, без якого почуватимуся в постійній душевній бідності. Однак є ті, кого виокремила моя пам’ять, хто, на мій погляд, складає філософське і естетичне ядро села. Їхні поетичні портрети – в «Поліському пілігримі». Не всі. Надіюся, що буде можливість перевидати книжку і доповнити «золотий список» своїх земляків. Село Самійличі Шацького району, де я народилась і де я є (фізично – не часто) й сьогодні – крізь призму «епізодичної пам’яті» (Л. Голота) – в моєму «Поліському пілігримі». Село архетипне, в коловороті буття і трагедій знецінення та втрати первісної краси, а все ж необхідне для повноцінного мого існування.

– У художньому оформленні Ваших книжок – поетичних, монографії – використано картини Фріди Кало, Ганни Собачко-Шостак, Наталії Кумановської. Які зв’язки мають бути встановлені між словом і фарбами, щоб та чи інша картина підійшла для візуалізації художнього або й навіть наукового тексту?

– Синхронності. Інша річ, чи завжди вдається знайти абсолютний аналог. У «Яшмовому серці» картина Фріди Кало «Дві Фріди» – такий випадок. А взагалі цей шедевр можна взяти як «епіграф» до всього мого творчого роману.

– На сторінках Ваших поезій – імена Гайдна і Стравінського, назви музичних творів. Знаєте, я люблю писати під музику. Справжнє щастя – це коли світло, яке намагаєшся видобути зі слів, співпадає, резонує зі світлом, закодованим композитором у звуках. Тоді пишеться легше. У часі писання музика не стає для мене фоном. Це не правило і не самонавіювання, а спосіб функціонування свідомості на пришвидшених обертах. А чим для Вас є музика? Які маєте музичні уподобання?

– Музичне мистецтво – необхідна складова мого життя, як і будь-якої іншої цивілізованої людини. Залежить на тім – яка. Моє дитинство супроводжувала українська народна пісня – мелодія. Вже тоді, наскільки я можу оцінювати зараз, проявлялось моє природне налаштування на драматичний, а то й трагічний музичний первень. Ця тенденція домінувала і в естрадній музиці, якій я надавала перевагу в молоді роки. Пісенний фольклор залишався (і залишається) завжди зі мною, а от з класикою не складалось. І якраз паралельно з можливістю віднайти в слові еквівалент думаному-відчутому (потреба латентно була постійно, але десь глибоко-далеко під обвалами сімейно-родинних і професійних буднів) появилась буттєва необхідність слухати класику (національну і світову). Поводиря-консультанта не було. Йшла за відчуттями.

Настрій, стан, зміст думок визначають, що має бути тут-і-зараз: Шнітке чи Альбіноні (насправді Ремо Джадзотто), «Глорія» Вівальді чи «Весна священна» І. Стравінського… Є, щоправда, два пріоритетних автори на цей час: Белліні («Норма») і Вагнер («Путь у Валлахалу»). Джазові композиції інколи ваблять, рок-музика (не «важка»).

Зовнішньо нічим не вмотивований, не підготовлений (музичною освітою в минулому, наприклад, чиїмись рекомендаціями – настановами і т. ін.) – стався злам, різкий розворот з, практично, повним виключенням з мого світу естрадно-розважального музичного мистецтва (за невеликими винятками).

Пронизує все єство талановито презентований автентичний спів.

Мене, здебільшого, в музиці, живопису, слові «кличуть» ті твори, в основі яких лежить сильна, межова емоція, або ж якщо це – велична ріка звуків, барв, образів, яка таїть у собі потугу космічних вимірів, що колишуться вмиротворено, але кожної миті можуть перейти в інтенсивність «дев’ятого валу». Такі твори руйнують стійкий, жорсткий каркас так званих реальних констант світу і нищать обмежувальні матеріальні горизонти. Вони допомагають вивільнитись моєму віршеві, сприяють усвідомленню відчуття, яке лягає в основу образу.

Сильну емоцію неможливо зімітувати чи компенсувати віршовою технікою, хай і віртуозною. «Перша ознака краси – це сила…» (Ж.-М. Гюйо).

Диференціюю тих, хто пише, на поетів і філологів. Філолог може вправно віршувати, а поет (віршник) – це щось більше. «Що таке поет у чистому вигляді? Людина, що виривається із обмежень звичності: поневажає приявним і прагне утраченого й неосягненого» (В. Стус. Зникоме розцвітання).

– Чи вже знаєте яку назву матиме Ваша наступна поетична книжка?

– Назва для наступної книжки є. Вона з’явилась як логічний наслідок потоку текстів останнього часу – «Під шкірою слів». Думаю, що вона не зміниться. Хоча цілковитої впевненості не маю.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

02.07.2020|01:31
«Піраміда» видала «Біля чужого багаття» Олександра Астаф’єва: понад півстолітній перекладацький доробок та авторську антологію світової поезії
01.07.2020|22:43
Оголошено короткі списки ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
30.06.2020|06:51
Вийшла книга останніх віршів Пауля Целана
29.06.2020|22:44
"Конфлікти, що змінили світ" - книга про те, як зупиняли війни
29.06.2020|04:55
«Прозорий САТ» від виконавців імпровізаційної музики
28.06.2020|08:14
Визначено лауреатів Народної премії ім.Шевченка
28.06.2020|08:10
Відбулася церемонія вручення Львівської обласної літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди за 2020 рік
25.06.2020|01:09
Іспанська комедія «Чемпіони» виходить у прокат 2 липня
23.06.2020|04:23
Юрій Іздрик знявся у тизері нового фільму Ірини Цілик "Я і Фелікс"
21.06.2020|23:41
Книжка про расизм, написана 23 роки тому, стала бестселером у США

- фільми в кінотеатрах України

Партнери