Не випадково саме текстом  Оксани Забужко, після передмов Ольги  Ольхової-Сухомлин і Катерини Мойсеюк-Теліпської,  кураторок  Луцької літературної резиденції «Місто натхнення», розпочинається   збірник  прози «Вежа через  «О»».  Адже творчість однієї з найзнаковіших українських письменниць  нерозривна і біографічно, й нерідко тематично  з Волинню, її обласним центром.  Звідси розпочався  життєвий шлях письменниці. Рідне місто кличе  не лише незабутніми  враженнями   дитинства, а й спонукає своєю енергетикою до подальшої творчості. 

Разом  з    Оксаною Забужко   у «Вежі через «О»»  пропонують свої  тексти   ще чотири автори - Мирослав Лаюк («Орли»), Катерина Калитко («Так триває розмова»), Любко Дереш  («Все світло світу») та Макс Кідрук  («Нові темні віки»), які  також мали нагоду побувати у Луцькій  літературній  резиденції. А дещо несподіване «О» у  назві збірника – данина  відновленню однієї з історичних візитівок  волинської столиці, вежі, яка також,  як зауважує Ольга Ольхова-Сухомлин,  повернула  «собі правдиве ім’я – ім’я  фундатора князя Чорторийського,  з першою літерою «о» в чиєму імені радо  маніпулювали, зросійщуючи, очужомовлюючи українського князя». А в масштабнішому сенсі, повертаючись до місії Луцької літературної резиденції як проєкту з промоції міста, - прагненням «говорити про місто впевнено  і грамотно, відновлювати історичну справедливість, зішкрябувати шар за шаром маніпуляції з його історією, вивільняти його правдивий і впевнений самобутній  голос, закохувати в Луцьк та його знані місця і майже потаємні закуточки». 

Тож і розділи з роману  «Вартові руїни. З біографії одного двору» Оксани Забужко – не лише зворушливий художній екскурс   у  світ  Луцька  періоду раннього  дитинства авторки,  емоційно-сенсовий «заспів» збірника, а й  зболене  сповідальне одкровення письменниці  про філософсько-психологічні парадокси людської природи та  історичних  перипетій.  Тут, у рідному місті, як зізнається письменниця, «щоразу – те саме хвилювання: тільки-но починаєш спускатися вділ по вулиці (Винниченка, тепер вона Винниченка, а тоді була Радянська, а ще перед тим, задовго до нас – Ягеллонська, а за  УНР  - просто Головна, і в оточенні моїх батьків були ще люди, які  її так  і називали…), - щоразу починається та сама  симптоматика: прискорене серцебиття, глухий шум у вухах, пересохлий рот і мокрі долоні… Щойно проходжу з розкалатаним серцем крізь височенну в’їзну, для автомобілів, арку з малопримітним хідничком збоку, де все ще випинається тільки мені, либонь, і видимий шмат арматури (об який  колись я, чотирилітня, на бігу в  магазин перечепилась і з розгону полетіла лобом на заспану під майбутній асфальт щебінку)…. Привіт, щоразу з усмішкою вітаюсь до сяк-так замаскованого асфальтом залізного гостряка перед аркою, маско-маско, а я тебе знаю, - через пів століття з гаком, коли інших свідків тодішньому недогляду  асфальтувальників не   лишилося, це вже майже інтимний зв’язок, наче тайник у старому домі, знаний тільки його першим власникам, і коли, привітавшись із ним очима, проходиш під лунким псевдокласичним склепінням углиб двору». Для Оксани Забужко тут минулий час «світиться крізь теперішній, нікуди, як виявляється, не подівшись: можна сказати, що час у резервуарі цього двору робиться прозорим – дематеріалізується, перестає бути перешкодою, і цілий пейзаж, як молода шкірка після здирання присохлого струпа, починає сочитись до сліз неможливою, ніжно-болючою різкістю, як буває вві сні або в деяких фільмах, наприклад, у Тарковського, - починає дихати, демонструючи явні ознаки самочинної живої істоти».   

Власне, два двори, як і будинки,  постають в оповіді мов  живі, а водночас понадчасові, з карбом містичності. При цьому вони антиподи. Адже якщо дім з аркою та його двір – переважно втілення світла, то той, що навпроти, через дорогу, - інший світ, мороку. Йдеться про колишній Будинок офіцерів, який первісно був банком,  де «колись  прибульцям із метрополії видавали  кредити  на скупку земель у розорених тубільців», а  зараз  у хащах довкола нього володарюють  коти (хоча вже задекларовано  не тільки наміри, а зовні невидимо  начебто тривають роботи з перетворення  його в  освітньо-науковий  простір одного з вишів). Авторка «Вартових руїни», апелюючи до  дитячих вражень, пригадує, «що життям двору у якийсь спосіб правує через дорогу Будинок офіцерів, здогадатись можна   було бодай із того, що Будинок жив уночі: навіть коли вже геть темніло, в ньому завжди лишалися горіти кілька вікон». А відтак влучно  резюмує: «Будинок мав тхнути на цілий квартал непроникною колонізаторською пихою осадників – а вже польських чи російських, байдуже».  

Оксана Забужко  розмірковує  про справжню сутність (за фасадом начебто рівноправності, інтернаціоналізму) радянської епохи. Адже імперська зверхницька  ментальність  виявляється вже у період дитинства тих, чиї батьки «визволили» Україну, працюють на утвердження «справедливості» по-московськи. Зокрема про це йдеться, коли авторка «Вартових руїни»,  розмірковує і про психотип нащадків, продовжувачів справи чужинців-зайд  на прикладі протидії  настановам-вимогам  Галі. Цій дівчинці чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, згадує письменниця,  «конче треба мене присилувати вчинити за її велінням…, демонстрації покори від мене треба, ось  цього першого радянського бюрократичного БДСМу (психосексуальна субкультура: BD, Bondage & Discipline, неволя і дисципліна, виховання;  DS, Domination & Submission,  домінування і покора, неігрове панування і покора; SM, Sadism & Masochism,  садизм і мазохізм, практики, пов´язані з отриманням задоволення від заподіяння або переживання фізичного болю,  - В.В.), як обіцянки більших у майбутньому: збудження влади над безправним, - а оце вже ні, в цю гру я не буду, категорично, десь тут пролягаж межа, з якої мені не зіступити… Вона говорить до мене, чий цілий життєвий шлях, ниций і жалюгідний від колиски до могили, сагібові видно як на долоні…». 

У цій парадигмі  й  прихід кураторки-виховательки з Будинку офіцерів    -  не випадковість, а радше  складова систематичної практики впокорення. «Котрогось літа Будинок офіцерів завважив і нас - дітей. Ми гралися у дворі, коли до нас підійшла  незнайома тьотя… і так непомітно, хаміль-хаміль, долучилась до наших ігор і стала приходити щодня, - зазначає Оксана Забужко. - У кожному разі, десь за другим-третім разом хтось із дітей росіян  уже знав, що вона приходить до  нас не просто так, а «від Будинку офіцерів» - таємний порядок, за яким функціонував Двір, лишавсь  ненарушальним, і Будинок і далі не спускав з нас ока, примудряючись ночами засовувати крізь арку у Двір свою довгу шию, як у Журавель у казці в горщик - борщиком». 

Серед разючих емоційних епізодів, які живуть у пам’яті авторки «Вартових руїни», - й розповідь про обставини, коли їй у дошкільному віці  довелося у згаданому Будинку офіцерів  декламування  вірш Павла Тичини «А я у гай ходила…». Це був  єдиний українськомовний номер  перед  тамтешньою публікою. Як резюмує Оксана Забужко,   «я  отримала від Будинку офіцерів інший важливий урок на все життя: всяка публічність неминуче означає профанацію». Водночас вона ще раз переконалася, що цей дім навпроти помешкання,  «виявився  фантомом: він був - і водночас його не було. Той, що світився над нами вночі одним-двома совиними вікнами, вдень зник, розчинився у метушні залаштункових коридорів, пофарбованих олійною фарбою   до висоти  людського   зросту, в рипові відкидних сидінь, у наперед заготовлених і змащених розчуленням усмішках бозна-звідкіль приблукалої  сюди сторонньої публіки. Можливо, я правильно відчувала – в цьому залі все ще мали сидіти офіцери: радянські  - 1939-го, нацистські – 1941 року: тіні їхніх кашкетів мали визначати істинний рельєф, коли ми зазирали у шпарку в завісі».

При цьому Оксана Забужко, розмірковуючи   про парадокси й закономірності епохи, нагадує, що окупанти утверджувалися  і завдяки  вірнопідданим  своїм слугам з числа українців. І не лише тим,   кого влаштовував   статус покірної маси, а й  по-своєму  яскравим представникам. Вона зазначає, що «ту, вищу по вулиці, прилеглу до нашої «хрущовку» заселяла переважно друга хвиля колоніальної адміністрації, прибула до Луцька вже після ХХ з’їзду  й придушення Будапештського повстання, і там було й кілька кагебістських родин, у тому числі згадуваного в багатьох дисидентських мемуарах Миколи Кольчика, єдиного відомого мені «злого генія» з тої епохи, коли гебнею служили вже майже самі банальні «Айхмани» й жодного проблиску демонізму-сатанізму, яким так іскрило від  ЧК 1920-х, з-під того сірого мутняку не пробивалося; красень-відьмак Микола Кольчик був винятком, сказати б, «поетом зла», тобто, з усього судячи,  щиро любив це діло: ламати людей, перетворюючи їх  на купки покаянного слизу; не здивуюсь, якщо бавився окультними практиками й справді на  ввесь  вік «загіпнотизував»  і Дмитра Іващенка, й Івана Дзюбу, й Зіновію Франко, і ще декого з психологічно слабших – за твердіших він не брався, свої сили оцінював завжди точно і сходив з дистанції, як роблять лиси на полюванні: тільки-но зачувши, що здобич закрупна, яремної вени не прокусити (так було  ним після обнюхування  «відбраковано» і перекинуто  на інші руки Раїсу Мороз, Леоніда Плюща, Ніну Строкату-Караванську, Михайлину Коцюбинську – видно, що програвати майор не любив)». 

Яку  б жанрову  приналежність  не «приписували» літературознавці  «Вартовим руїнам» (авторка, як констатувалося вище, каже про розділи з роману) – це передовсім усе-таки довірливий зворушливий лірична мандрівка  Оксани Забужко  у світ  свого дитинства. А, отже, й  рідного  міста, де поряд були найближчі люди, а враження-подивовування  закарбовувалися назавше. Тож  коли письменниця пише про  матір (до речі, про неї  як талановиту вчительку-україністку вдячно згадували   всі без винятку волинські  літератори, яким пощастило бути її учнями), то ці рядки дихають непоказним вдячним душевним теплом. Тут і переплетіння зворушливих спогадів, і розмірковування про значущість  пісні, слова, мистецтва загалом, й осягання моментів істини:  «…мама  співала вечорами, посадивши  мене  на коліна, а я вчилась підтягувати їй у терцію, проживаючи у тім співане, як читане: «вони пили, воркотіли, та й знялися, полетіли»,  - це звучало безмежно сумно, тому що було не про голубів, а про втрату, хоча в п’ять років я й не зуміла б цього пояснити словами: все мистецтво світу – про втрату, якщо тільки воно чогось варте, вся музика, вся поезія, всі наші слова, що хоч трошки  сягають нам поверх голови, - про втрату: про проклін увімкненого часу, що розмиває нас, як вода берег, і про нашу тугу за вічністю».

«Вартові руїни», зі специфічною авторською стилістикою, синтаксичною складовою, коли періоди й лаконічні речення цілісно співіснують  у канві  тексту, а  «потік свідомості» вбирає в себе минувшину та сьогодення, - ще одне свідчення  унікальності художнього слова Оксани Забужко. До того ж дистанція між читачем та авторкою  мінімалізується й завдяки  ілюстраціям Валерії Печеник, колажам міських краєвидів і світлин письменниці. Як зауважує Катерина Мойсіюк-Теліпська, керівниця управління  туризму та промоції Луцької міськради, співкураторка Луцької літературної резиденції  «Місто натхнення», розмірковуючи загалом  про  книжку,  – «це вистояні враження, це закарбоване у слово натхнення, це десь віддекороване місто, а десь і навпаки – беззахисне і ніжне, яким  воно показується далеко не кожному».  І це цілком закономірно.  Оксана Забужко  свого часу сказала ще на початку двотисячних (покликаюся на  «Слово, дужче за кохання» зі своєї книжки есеїв і  діалогів «Під куполом спільного неба»):   «Не думаю, що якесь інше українське місто змогло б мені забезпечити тоді,   в 1960-ті, таке вроджене відчуття органічної й повноправної приналежності до європейського культурного кола… Підшкірний, на рівні інстинкту впечатаний образ «княжої України» - цього в дорослому віці «не купиш», і цим я безумовно завдячую Луцькові… Так що із містом народження мені, як бачите, дуже й дуже  пощастило». Так само, безумовно, пощастило передовсім і самим лучанам, і волинянам загалом, які мають нагоду не лише впізнавати себе  не ідеалізованими   у  талановитому слові  Оксани Забужко, а й наближатися до усвідомлення  сутності людських земних шляхів, української  оптимістичної візії попри трагідраму історії та сьогодення.