В Олександра Клименка, у якій би царині він не виявляв своє «Я» (музиці, поезії, прозі, есеїстиці, літературознавчих екскурсах, мистецтві комп’ютерних технологій, навіть важкій фізичній праці), життя і творчість – синоніми, повсякчасна даність і необхідність. При цьому, попри нерідко зовсім непередбачувані виклики, цей заглиблений у себе і світ  натхненний  оптимістичний чоловік, якому чужа пафосна заангажованість,  уміє бути у згоді з собою, залишаючись вірним покликанню  митця.  При цьому поєднуючи нерідко непоєднуване: модерне і традиційне, реалістичне й сюрралістичне, пережите  й  те, чиє народження попереджає інтуїція… По-своєму зазначене вище   підтверджує й книга віршів «Метапрозорість».

«Життя як пейзаж», - зізнається поет, образно осягаючи сутність буття у контексті реалій воєнного сьогодення,   а відтак, віднайшовши асоціативний зв’язок і  з натюрмортом, оксиморонічно резюмує: «Життя як смерть» (вірш «На другий рік»). Вочевидь, ця максима-одкровення, будучи універсальною, все-таки зумовлена  неписаними законами  російсько-української війни, яка невмолимо розширює свій простір без жодної часової перспективи на зупинку. Але  Олександр Клименко при цьому не ув’язнює свій художній світ у  суто  прокрустове ложе фатуму. Він, уникаючи вишуканої барвистості епітетів, розмислює про власну стилістику: «Не любив прикметників, але приносив їх на вівтар впольованих верлібровими мисливцями білих куріпок» («Верлібр без назви»). А відтак  пропонує без тоги ментора (хай і в іпостасі самодидакта)  філософську візію  передовсім іменниково-дієслівну: «Упавши в життя, не зрікайся смерті». Аби відтак  розшифрувати, нагадуючи, що

вона, зі святкових обіймів вислизнувши, тебе не зрікається.

Живий, промовляй мінімалістичні слова, в яких мало сенсу.

Гучним словам, які не рятують, даруй забуття («На протязі»). Так, саме негучне слово – прихисток поета, попри всі лабіринти блукань, кола  безвиході, шанс не те, аби втратити свій земний (і не лише) шлях, не загубитися у бездоріжжя. Тож він у «Настановах собі» просить не забувати, що «слава – сонце мертвих», закликаючи: «Пиши, щоб жити. Живи, щоб жити вічно»,  довірливо закликаючи наостанок себе (як і кожного/кожну): «…не давай нікому порад».

 Олександр Клименко у своїй новій збірці, що структурно складається з двох розділів ( «У часі миру» та «У часі війни»)   пропонує верлібри, написані   впродовж 2022 – 2024 років. Вони – віддзеркалення його світу, відкоригованого суворими  доленосними іспитами воєнного часу. У цьому драматичному контексті, коли «не маримо завтрашнім днем, перебуваючи всередині  реального міфу» («Ахроматичні черешні»),  після самонагадувань, що «смерть існувала ще до війни: її німота поступиться звуку, а морок – мінімалістичному  сонцю», коли вже постають видива «прозорої надземної Марії, надземного прозорого Ісуса», поет без йоти самообману знає: «Ми йдемо через болісне поле і ще будемо йти», сподіваючись, що, попри начебто екзистенційну приреченість, не нас приведуть до могили, але ми приведемо туди ворогів» («Болісне поле»).  І  хоча візія, зважаючи  на невмолимі чинники, нагадує й про констатацію Лесі Українки «без надії сподіваюсь», адже наміри та діяння ворога в Україні – це пролог до подальших вселюдських колізій, у вірогідному підсумку яких «в епіцентрах заселення -  смерть» («Демаркація»). 

Оскільки назви книги – максимальна сконцентрованість  семантико-сутнісних виявів текстів, то для її витлумачення звернемося  до анотації. Тут зокрема пояснюється, що «префікс мета- походить від давньогрецького слова і, вказуючи на те, що перебуває поза межами й існує понад ними, фіксує момент переходу на вищий чи принаймні інший рівень сприйняття. Цей префікс гармонійно корелює із суттю поезії, яка надає як поетові, так і читачеві можливість виходу за межі літературних ідіом і життєвих стереотипів. Прозорість – це вже майже понад межами, метапрозорість – це те, що вже точно поза всілякими кордонами».

Тож у художньому вияві Олександра Клименка, для якого  кожен «вірш як історія» («Целан: телеграфічною мовою»), а  «чужі вірші – це були ніби мої вірші» («Псалом і Карл Май»), часопростір буття - такий, де грані між земними життям і смертю  не завше всесильні. Світ  поета  цілісний, де навіть фатум не спроможний  відділити остаточними  межами  нині сущих  і тих, що залишилися в минувшині, оскільки  віддалі  і наближають, а не лише віддаляють,  тому   національна специфіка стає струмком загальносвітового річища чи океану, де  суцвіття еґо, без поділу на табелі про ранги, єднаються в диві  буття. Він торує земний шлях, уміючи жити  у повсякчасному святі творчості, попри всі обставини та  суджені шляхи, оскільки «той, хто вміє писати вірші,  може зробити це на пероні – за хвилину до прибуття поїзда»  («Поїзд прибуває на другий перон»).  Зазвичай переконуючись, що життя – дорога, Олександр Клименко  зізнається і собі, й читачеві: «Домашня бібліотечка ще тримає, але горизонт – поїзд, що наближається, поїзд, що від’їжджає» («Достатній мінімум»).

У поезії автора «Метапрозорості»  органічно  «вживаються»   мандрівник Кусто, актор і фотограф  Малем, кінорежисер Годар,  Мартін Іден – герой однойменного роману Джека Лондона,  поет Пауль Целан,  письменник Богдан Задура, британський рок-музикант Ієн Андерсон, коростишівський підприємець Микола Шалімов, співачки Квітка Цісик, Оксана Білозір, Кайлі Міноуг, джазовий музикант  Чет Бейкер,  співак Елвіс Костелло, художники Ніко Піросмані, Ван Гог і Марія Приймаченко, композитори  Крістоф Віллібальд Глюк й Алла Загайкевич,  козаки Шевченка, самураї Куросави, інженери Платонова,  сталкери Тарковського, режисер Жан Жиро, актор Ален Делон, письменник Ігор Ольшевський, анонімний англійський художник Бенксі, композитор і мультиінструменталіст Данило Перцов, співак і музикант Пол Маккартні. Як, зрештою, і містер Ікс, безіменнні Муза й Аматор… Не буду втомлювати переліком. Всі згадані, як і сонм  не згаданих, живуть, попри межі початків-завершень,   у «Метапрозорості»  Олександра Клименка. Він, вдивляючись  у міражі–видива духовних побратимів і посестер, наче жалкує ще й  за «тими, з ким не зустрівся, - за прямокутним, як у Леонардо, столом» («Перед дзеркалом»).  Клименків концепт часу  у вияві сьогодення, коли «друзі померли у минулому житті. Живе один поет, але теж далеко. Музика - невесела, не-музика – сумна», однак саме  рятівна «мінімалістична музика, покликана сказати, що надія краща за людину: надія теж має душу» («Лікер із малини»). Його  особистісні  істини та художні одкровення теж народжуються і  завдяки читанню інших. У конкретному  випадку - текстів Богдана Задури, коли  «ця весняна погода роздягає мене не як коханка, а як різник»  («Зібрані вірші, том третій»).

Життя і творчість для Олександра Клименка, як уже зазначалося вище,  – невіддільні складові. Він – багатогранна цілісна та змістовна постать. Той, хто водночас  володіє рідкісним   даром   як не замикатися, так і ділитися своїм  художнім  світом без зацикленості на власній унікальності. Свого часу, відповідаючи  на запитання автора цих рядків, Василь Слапчук, вже після отримання  Шевченківської премії, пояснив, що йому з літературного середовища  цілком вистачає спілкування   з Олександром Клименком. Хоча той, якщо акцентувати увагу на письменницьких набутках у прозі  та поезії, навряд чи може стати «своїм» для масового читача. Чи то приземлено-закоріненого у вітчизняну  проблематику й національну традицію, чи космополітичного «громадянина світу». Утім, чи не найпромовистіше  про власну сутність як митця говорить сам автор «Метапрозорості»: 

Мене  було не від’єднати від музики Глюка. 

Я перетворився на    спів, на оркестровий супровід.

Я перетворився на примітивний камінь –

зі своїм лише мені зрозумілим горем,

зі своєю упень жалюгідною самотністю.

Мене не було…

Але коли пітьма загусла, як бетон, я згадав:

стебла кульбаб навіть з-під найчорнішого ґрунту

пам’ятають про сяйво. Згадавши, 

ожив і не злякався способу, яким менади

намагались умертвити безсмертного Орфея  («Шляхом  Орфея»).

Переплетіння історії та сьогодення, асоціації-зблиски, життєдайно-добротворча енергетика  слова (у верлібрі, романі, літературознавчих  екскурсах) – все це лише штрихи до специфіки його художнього мислення.  Розмірковуючи  на прохання «Літературної України» про специфіку власного творчого методу (відтак ці роздуми продубльовані в  книзі есеїв та інтерв’ю «Весь цей літературний джаз»), Олександр Клименко зазначає: «Моностилістики у чистому вигляді не існує… Сентименталізм чи дадаїзм, приміром, мені не менш цікаві, аніж експресіонізм; реалізм, посилений чуттєвим сприйманням дійсності, у моєму розумінні, наближається до сюрреалізму, котрий знову повертає обличчям… до оновлених реалій.  Мені здається, що лише так можна навчитися мислити на рівні еволюції стилів та розвитку літературних жанрів, вловлювати у творчості подих вербальної універсальності, всесильності, а відтак – непроминальності життя і мистецтва». І вірність цим  персональним  постулатам  він засвідчує й у книзі «Метапрозорість».  

Тим паче коли, попри   оптимістичні сподівання, сьогодення може  й  за умов екзистенційної  війни не продовжитися прийдешністю. Коли «діти біжать від війни у грозу через урбаністичний місточок» і «їхня кров ллються сьогодні в душу: їх немає, вони не воскреснуть» («Ой край милий, де я народився…»). Коли «душі з тілами – в окопах» («У раю»), а  «на безлюдних землях – єдинороги та кабани, в епіцентрах  заселення – смерть» («Демаркація»).

 «Аби склалося повніше уявлення про художню творчість Олександра Клименка, - пише Володимир Базилевський  в есеї «Духовний вимір», -  зауважу, що шлях, ним обраний, нелегкий, щобільше – ризикований. Як ризикований будь-який експеримент. Але відсутність експерименту - це й відсутність оновлення… Новаторство – то втома від традиції, потреба її омолодження. І якщо процес омолодження відбувається плавно, без розривів життєдайних судин і капілярів, новаторство, своєю чергою, обертається на традицію, і так без кінця». 

Та які б не були доброзичливі  чи й інакші присуди  щодо  автора «Метапрозорості», визначальні (разом із майстерністю) його світоглядно-моральні орієнтири, де нема місця показовому епатажу, лукавому фальшу імітації-гри. Де  довірливе слово поета-інтелектуала  надихає  і зігріває, вселяє надію. Як у цитаті з   мовленого Філіпом Нуаре у фільмі «Дочка д’Артаньяна»: «Воістину добрими та   благородними стаємо тоді, коли наші очі залишаються сухими, а серце – ніжним» («14 червня 2008 року»).  І, звісно, як у   парадоксально-закономірному переконанні, що насправді «кожне слово римується, кожна рима – унікальна, теореми ще треба довести, аксіоми – засвоїти» («Відриваючись від землі»). Адже Олександр Клименко не сумнівається,  що «потрібне для щастя – поруч» («Муза  й аматор: урок віршування»), навіть коли живемо в «час ретроспектив і спогадів» («Нейропластичність»).