Вести діалог із поетичним виданням розпочинаю відштовхуючись від власної читацько-інтуїтивної обізнаності, оскільки доволі легко здатна розрізнити, де слово реінкарнується з-під індивідуального людського досвіду, тяглісно підсвіченого внутрішнім поступом; де зронене перед потенційним читачем на основі запозичених уявлень про світ, простіше — воно епігонське, ще простіше — украдене: приховане за ширмою протоіндивідуальності; де є спробою лігатури фантазії та дійсності (творча вигадка прийнятна тільки в тому разі, коли не притуплює звучання людського). 

Ті, хто пише задля того, аби виразити талант, демонстративно заявивши, начебто він є, причому неповторний і зі затятою заявкою на ілюзорну вічність тривання, не напишуть книжки рефлексійного розливу, що нотує перехідні стани людської екзистенції суспільства, коли на межі опиняється чи не ввесь світ, у якому живеш ти, тому не в змозі пройти повз. Однак таку книжку написав Сергій Чирков, назвавши «Між», що увиразнює «недо-, недо-, не-» реалій сьогодення, фіксуючи український контекст, що переосмислює воєнний досвід, крізь який прорізується людська трансцендентність, що споглядає Ясперськими очима на «небо розірване, // стерті стежки, // мертвий каштан, дотліває трава...», відтак розкривається істинна сутність буття («світ почорнів, не доживши віки, // вирва на вирві, // це Рай навпаки, // де ані яблук, ні змія, ні віт, // й треба сто літ // дожидатись Лоліт»).

Справжня поезія не відпускає тих, хто має що сказати світові, коли опиняється на межі... [розчарування і віри, знемоги і надії, правди і фальші... itd], — література береже простір не для тих, кому дано безпробудно базікати, а для тих, хто вміє виростати в тиші, навіть якщо внутрішнє мовчання бере за горло, — хто виношує в собі Слово, намацуючи кожен звук, уникнувши словесного вітру, як тільки на нього випадає нагода.

Коли вкотре запитуєш «...і де ота міра...», ніколи не знаєш, чи коли-небудь віднайдеш її, навіть якщо опісля оклично зринає «Та вірю я, вірю!», бо якщо надто довго стояти над прірви, вдивляючись у бездоння, все одно підеш на дно через незмогу ступити крок назад, однак, поки стоїш, мимовільно уподібнюєшся до маятника, що метається між двома кінцями — берегами власних меж: все одно ми метаємося «між» чимось, як і живемо «між» чимось, а повномасштабне вторгнення ерефії лишень увиразнило сказане. Виживуть не найстійкіші — ті, хто вміє пристосовуватися, не відкладаючи нічого на потім, не відкладаючи на потім себе, не відкладаючи на потім Життя... «Між» — про стан, а він, як і будь-який інший, нетривний, бо тимчасовий: в основі — невизначеність, — війна — найтяжча з усіх невизначеностей.

...ми «зависли», точніше — ми постійно «зависаємо», але, попри це, «ми — непохитні і вперті // і не маємо права померти». І про це нагадує, підсвідомо фіксуючи, Сергій Чирков у книжечці «Між», до видання якої входить зовсім не багато верлібрових рефлексій, однак їх достатньо, щоб, доторкнувшись до автономного письменницького світу, читач зумів відчути, чи в автора пульсує поетична жилка. Власне, 19 верлібрів, якщо не враховувати останнього, що доданий замість післямови, та рефлексійний матеріал есеїстичного характеру Галини Паламарчук — у структурній основі книжечки.

Не скажу, що верлібри, стосовні воєнних реалій, нерівнотактні сьогоденню через рефлексійність виповідань, що завжди пропущена крізь суб’єктивні почування. Якщо слово — також війна, — мимоволі стає учасником подій, поки не «підемо у справах і несправах, // ряст топтати // і косити трави, // мамонта загонити у хлів, // а стемніє — кличуть на вечерю, // ми тепер вечеряєм // в печері // і надворі ще нема віків», — поки не повернемося до ранку, що його не потрібно відкладати потім, щоб слухати сонце, що кличе на роботу. І хоча «істина — в війні», як сказав по телефону Сергію Чиркову київський дядько, він констатує, що практика двох стін не порятує («похибок війна // не зна, // людина впаде чи твар: // чий попіл згребе війна, хто виплюне чорний гар?»).

Верлібри рефлексійного виповідання видання «Між» можна схарактеризувати як мимовільні. Або миттєві. Помітно, що автор фіксує наболіле/зроджене/побачене (багато хто пише вірші — тільки обрані знають: їх потрібно бачити) у моменті, хоча відсутнє датування написаного. Тому окремі з них видаються прямо пропорційно влучними: цілісності сприяє авторська світоглядна наснаженість, а те, що написані верлібри не з-під пера щоденного ремесла, дає змогу свідчити про точність думки автора, точніше — гостроту сказаного, спричинену визріванням рефлексій, відтак — їхню мимовільність першоз’яви на світ.

Це, мабуть, дещиця того, що можна виповісти про «Між». Інколи автор напише два вірші, про які можна написати монографічну епопею, тоді як дехто понаписує тридцять поетичних томів, про які можна написати всього лишень анотаційний абзац. 

...ставлю крапку тут, але не у світі, що, будучи свідком воєнних реалій, не може не реагувати на суспільну трансформацію, обравши ноші звучання, тому що це — болісно, коли усвідомлюєш: «ми не села звільняєм — пустелю, // ми звільняємо землю й повітря, // кров з обличчя // не мати нам витре, // каремат не кохана постеле...» (ніщо).

*entre-nous — із фр. між нами