Сьогодні українці зібралися у Відні, щоб вшанувати його пам’ять, згадати його праці і покласти квіти до будинку на Köstlergasse 10, де жив історик, учений, письменник, публіцист і державний діяч.

Грушевський належав до особистостей, масштаб яких важко виміряти  посадами або кількістю написаних книг. Він був людиною, яка взялася за надзвичайно складне завдання - досліджувати українське минуле, повернути українцям відчуття власної історичної цінності. Він писав про Україну в той час, коли українську історію ще потрібно було наполегливо доводити як окремий предмет науки, а право українців на власний голос потребувало  політичної волі й інтелектуального фундаменту.

Його спадщина налічує близько двох тисяч наукових і публіцистичних праць. Серед них особливе місце посідає фундаментальна «Історія України-Руси», багатотомна праця, якій Грушевський присвятив десятиліття життя. Справді, значення цієї роботи полягає в масштабності: М. Грушевський запропонував українцям спосіб дивитися на власне минуле як на безперервний історичний процес, у якому народ, культура, суспільство та політичне життя мають власну логіку розвитку.

Історик Іван Крип’якевич, учень і послідовник Грушевського, сказав про нього: «Він писав нам нашу історію і творив нам нашу історію». У цій  фразі дуже точно передано силу його особистості. Грушевський не лише описував минуле. Він намагався формувати середовище, в якому українська інтелігенція могла усвідомлювати себе частиною власної історії та відповідально ставитися до майбутнього.

Його вплив на українську інтелігенцію був значно ширшим за вплив окремого історика. Він працював у Науковому товаристві імені Шевченка, розвивав наукові видання, підтримував книговидання, працював із пресою, листувався з ученими та громадськими діячами, формував навколо себе інтелектуальне середовище. Для нього наука не була замкненою у кабінеті. Він розумів, що книга здатна змінювати суспільство, а освічена людина здатна змінювати країну.

Саме тому особливо сучасно звучать слова Грушевського про науку: «Без “високої”… науки ні освіта, ні школа, ні популярна література… не можуть держатись на відповідній висоті - се той фундамент, той рівень, по котрому рівняється все». Для нього наука була не престижем і не прикрасою суспільства, а фундаментом його розвитку.

Не менш промовисто сьогодні звучить інша думка Грушевського, написана у 1918 році: «…для народу, який вступає на новий шлях, перше діло “випростуватись” і розглянутись в нових умовах життя розумними, незасліпленими очима». Це слова людини, яка розуміла психологію історичних переломів. Грушевський закликав не жити ілюзіями, а знати себе, тверезо оцінювати обставини і спиратися на власний інтелект.

У цьому полягає одна з найважливіших рис його особистості. Він був істориком, але мислив не минулим. Його постійно цікавило майбутнє. Він хотів зрозуміти, яким чином історичне знання може стати основою для зрілого суспільства, розвиненої культури та відповідальної політики.

Цей інтелектуальний шлях природно вивів його до політики. У 1917 році Грушевський став головою Української Центральної Ради. Історик, який роками досліджував українське минуле, опинився в самому центрі подій, що визначали українське майбутнє. Це був момент, коли його наукова праця і громадська діяльність отримали безпосередній політичний вимір.

Важливе місце в історії українського інтелектуального та політичного руху початку двадцятого століття посідав Відень. Столиця Австро-Угорщини була одним із центрів, де зустрічалися українські політики, науковці, журналісти та громадські діячі. Тут українське питання ставало предметом європейської політичної розмови. 5 травня 1915 року у Відні була створена Загальна українська рада, яка постала шляхом реорганізації Головної української ради та мала представляти українські інтереси в умовах Першої світової війни.

Сам Грушевський не був учасником Загальної української ради, однак його багаторічна наукова, видавнича та громадська праця була частиною того великого інтелектуального процесу, який допомагав українцям переходити від культурного самоусвідомлення до політичної суб’єктності.

Понад століття тому Грушевський працював із текстами, книгами, науковим журналом і газетою, формуючи інтелектуальний простір українського суспільства. Сьогодні ми живемо в іншій інформаційній реальності, але сама природа цього завдання не змінилася: хто формує знання про себе, той значною мірою формує і власний образ у світі.

Саме тому пам’ять про Грушевського сьогодні не повинна залишатися лише церемонією. Квіти біля будинку, де жив великий історик, важливі як знак поваги.  Продовження його справи відбувається, коли ми відкриваємо його книги, читаємо, сперечаємося з його поглядами, переосмислюємо їх і ставимо власні запитання.

Через 160 років після народження Грушевського особливо важливо побачити в ньому живу людину - надзвичайно працездатну, амбітну, інтелектуально вимогливу, часом суперечливу, але одержиму ідеєю пізнання України. Людину, яка розуміла силу інтелектуальної праці і багато років послідовно будувала те, без чого неможливе зріле суспільство, - власну історичну пам’ять.

Михайло Грушевський залишив після себе  бібліотеку, архів і величезну кількість наукових праць. Він залишив українцям спосіб думати про себе. І саме тому його спадщина продовжує жити.

Сьогодні, коли ми покладаємо квіти і згадуємо його ім’я, варто пам’ятати просту річ: найкращий спосіб ушанувати Грушевського - читати його праці, вчити історію України. Людина, котра присвятила життя тому, щоб українці знали свою історію, і сьогодні залишається з нами передусім через свої книги.

Сто шістдесят років потому Грушевський знову повертається до нас як голос інтелектуальної відповідальності: спочатку пізнати себе, навчитися мислити власною головою, а вже  будувати майбутнє. Як сказав М. Грушевський: «Не чіпатися того, що ділить і роз’єднує поодинокі частини української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх до купи, і се зміцнювати і розвивати мусимо... Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися — се повинно бути у всім нашим гаслом».