Сьогодні писати романи є трудно. Не тому, що їх не читають. Читають. Американські та европейські бестселери. Ага. Читають Кокотюху. Бистрий в писанні одначе. Щодо романів про війну, - тут складніше. Їх взагалі писати не варто. Старіють раніше, аніж вийдуть у друці. Зрештою, ніхто не знає, чим закінчиться ся війна. Виходячи із сьогоднішньої політичної конʼюнктури, для українців вимальовується сумна перспектива. Аби не сказати апокаліптична.

Світлана Заготова все-таки наважилася на роман. Це не роман про війну. Але роман про людей, які живуть під час війни. Здається, вони не воюють. Але стають мимовільними учасниками, а то й жертвами війни. Бо війна не вибирає. Нині ти далеко від неї, а завтра чи позавтра — ти активний учасник , а то й нещасна жертва. Жертви у війні завжди нещасні і невинні. Хто ж тоді винен? Ніхто не каже. Усі мовчать. Або ж шукають цапа відбувайла. Світові медіа-новини твердять, шо вже знайшли. Не героя. Цапа-відбувайла.

Героїня Світлани Заготової — вимушена переселенка. А ще вона письменниця. Ні, не так. Авторка. «Імені свого називати не буду. Вона все одно нічого не скаже». Ото вже правда. Не щастить письменницям. Особливо українським. Якщо вони пишуть вірші, все одно читачі називатимуть лише Ліну Костенко, хоча не всі й знають, що вона пише, але кажуть — жива і в Україні. Якщо ти есеїстка — невже Оксана Забужко?!. А коли вже прозаїк — Боже, це ви написали «Солодку Дарусю»!..

Отож, героїня Заготової в Києві і знайомиться з молодою жінкою Олександрою, з якою вони живуть в одному підʼїзді, і яка, «сама того не очікуючи, стала головною героїнею мого роману»...

Я не переповідатиму сюжету. Хоча й химерний, але сюжет таки є. Але щось не так з моєю памʼяттю. Вартує мені прочитати якийсь роман сучасного автора, а через місяць я вже смутно пригадую сюжет. Якщо він не Шекспір, Франко, чи хоча би Гончар або ж Кокотюха. Не пригадую, і все. Може, вони, сюжеті ці, не так важливі, не знаю.

Словом. Олександра має чоловіка, але зʼявляється несподівано її шкільна любов. Як же без неї. І тут вже маємо майже шекспіровські пристрасті без шекспіровської напруги. Але найголовніше не це. Не банальний сюжет.

Найголовнішою залишається людська самотність. Авторки, героїв і персонажів. Та ж авторка заявляє про цю самотність, чи про цю приреченість самотности з самого початку: «Мені дуже самотньо сьогодні. Але хіба я смію нарікати, коли всі ми, тобто кожен з нас, самотні в принципі, і це важко заперечувати. Ми — світ, кожен з нас — планета, окрема біосистема. Рухаємося за невідомо ким означеними траєкторіями, завдяки вродженій функції розрізняти розставлені особисто для тебе розпізнавальні знаки».

Але ж це в ідеї. Хіба кацапня — це світ? Це клоака, яка своїм смородом отруює і убиває все навколо. Але наша авторка ніби й говорить про війну, але не називає ії на імʼя. Неназваний звір — найнебезпечніший. І оці гуманістичні пасажі, такі правильні й такі риторичні, залишаються голосом в порожнечі, може навіть голосом порожнечі: «Усім так хочеться миру! А тут війна. Війна є війною навіть для тих, хто її не визнає, для кого вона начебто не існує. Слова про неї дратують, колють, як голки, дзижчать, наче мухи, що не дають спокою. Здається, що ось схопиш газетку, а там на першій шпальті заголовок «Ми за Мир!» Застигнеш на мить — і тиша заляже. Але вона заляже на тебе і розчавить до мокрої плями, тому що вона — несправжня. Війну можна, певна річ, зупинити. Але перед цим варто як слід подумати. А яким чином ми її зупиняти будемо? Відібʼємося чи відкупимося? Ніхто не хоче відповідати на ці питання».

Все значно банальніше. Ми не відібʼємося і не відкупимося. Нас обрали на роль жертовного ягняти, хоча фіміам курять не Богові, а дідькові. І нібито нинішнє зло, втілене в імена Трампа чи Путіна, це навіть не конкретні імена, це черговий обрис втіленого біблійного зла..

Авторка не пропонує виходу, вона, як і більшість живих, не знає його. А тому ховається за окремі фрази, думки, діалоги, нібито не її, але саме в них є прихований авторський підтекст: « - Тимку,  ну коли ти вже подорослішаєш? — А навіщо? Памʼятаєш, колись на паркані ми побачили напис: «Люди! Не дорослішайте! Це — пастка!».

Так само і з окресленням цивілізаційних пріоритетів « - Не думаю. Двадцять перше століття. Стилістика зовсім інша — модерна. Бомби вже не в моді. — А що в моді? — Довбешка твоя в моді! Зараз ядерні бомби вибухають у голові. І якщо голова витримує, ти — переможець. Дезінформація — ось найстрашніша зброя. І — доступ до інформації реальної. А нею володіють одиниці».

І все ж таки. Про що цей роман, якщо це роман? Сюжет, повторюю, химерний, здається зовсім не про війну. Але є дві центральні теми, як на мене, які тримають цей текст злютованим в одне ціле: тема людської самотності і тема людської безвиході. Що залишається людині мислячій, яка опинилася в цивілізаційному хаосі, який грозиться перерости в людське кінцесвіття? Герої цього роману втікають від розмов про війну, але не можуть і не зможуть втекти від себе: війна давно іде, «ядерні бомби вибухають в голові», і переможців поки що не видно по обидва боки барикад...