Коли ще раювалось

Погодьтеся, як багато залежить від художнього оформлення книжки, еге ж? Бо ж це своєрідний її паспорт, який завжди має окрему історію для дослідження, адже «відчиняє двері» у літературний простір, який криється за обкладинкою. 

Зображення на книжці «Клечальний дотик» Любові Малецької мене відразу зачепило. Аж тенькнуло в серці! Щось було в ній таємниче і магічне, достоту не спізнане. І оте «щось» володіло притягальною силою, яка не відпускала, натомість розворушила у серці такі застиглі закапелки пам’яті, від яких неможливо ніде заховатись у цьому бентежному і неспокійному світі звуків і почуттів. Впевнена, вона торкнеться кожного, хто візьме її до рук, бо ж ― дотик, та ще й який! Клечальний! І навіть якби ти ментально не пручався… Тож спробую дешифрувати її (зображення на обкладинці), адже насичена багатьма цікавостями. Першими впадає в очі ― листя, його дуже багато і воно різної форми. Вирізняється опущене додолу віття липи. Воно на передньому плані. За формою нагадує серце. На думку відразу спадають рядки ― із поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…» та Івана Драча ― «Лиш золоті вулкани лип навколо / Та ще погоня пахне за плечима». Липа символізує літо, затишок та гармонію. Її цвіт має лікувальні властивості. А ще ― це дерево сили, краси та жіночої енергії. Молодими гілками з липи наші предки прикрашали свої домівки, подвір’я та ворота на початку літа, нагадуючи про зв’язок людини з природою, з родом. Ця давня традиція продовжується із покоління в покоління під час Зелених свят (християнське свято Зішестя Святого Духа). І це вважається не лише окрасою домівки, а й захистом від негативних впливів. Якщо добре придивитися, то можна розгледіти обрамлену полуденними сонячними променями стіну, яка виступає загальним тлом. Забігаючи наперед, обмовлюсь, зображена стіна (як на мене) символізує не перешкоду, а межу між минулим і теперішнім, між дитинством і юністю, між дорослим життям і накопиченим досвідом. А ще ― нагадування про рідну домівку і затишок в ній, де «Із трепетним щастячком їдем до мами в село», де жила радість безтурботного дитинства, коли проживання миті тут і зараз було звичним повсякденним станом, коли ще не мріялось, не турбувалось, не хвилювалось, іншим словом, коли ще… раювалось: «Скрипуча корба, старенький глечик, / охрипла хвіртка… ― дитячий світ». Це очільна стіна, вона головна і є смисловим та візуальним центром домівки, яку ми не бачимо. Можемо тільки змалювати її в уяві. Але її бачить і пам’ятає очима духовного серця авторка книжки. Перед нами своєрідний місточок між минулим і теперішнім, який лірична героїня поетичних текстів робить все задля того, аби зберегти його (місточок), щоб залишався для неї міцним оберегом. І це своєрідний урок кожному з нас ― як зберігати нитку родовідної пам’яті.

Є така наука ― кольоротерапія. Так от. Темно-зелена барва, яка переважає на обкладинці, символізує стабільність, глибокий спокій, стійкість та внутрішню силу. Допомагає заспокоїти розум і… приймати зважені рішення. Створює відчуття надійності, заземлення та впевненості у завтрашньому дні. Досить того, знімає нервове напруження та втому, допомагає відновити життєві сили після стресу. І всі ці характеристики тільки про одну обкладинку! Із трепетом у душі, затамувавши подих, розгортаю «Клечальний дотик»…

«Крізь блекаутний дощ і знекровлену втому,

незважаючи на вулканічність тривог,

через стужу дрантливу повертайся додому,

де  намітку дитинства виколисує Бог»

Ці рядки сприймаю й на свою адресу і згадую, згадую, згадую… не поперезгадувати. Бо ж у кожного з нас своя «намітка дитинства», якої тримаємось все життя, як невидимої енергетичної материнської пуповини, що зникне колись разом із нами. Це той важливий особистісний всесвіт («…скрип криничної корби, рип стареньких дверей»), доторкнувшись якого, оживаємо серцем, зцілюємо душу, особливо тоді, коли вже немає тих, хто був його осердям. Натомість… хатинка, стіни якої увібрали в себе голоси найрідніших, звуки тогочасся, його дзвінку тишу, «де добре було нам колись і де добре тепер». Перший вірш, який відкриває книжку «Крізь блекаутний дощ», є таємничим ключем до розгадування всіх наступних. У ньому сконцентровані головні наративи всієї творчості письменниці:  пам’ять роду, тиша рідного дому, тривожне відлуння війни, філософські роздуми про час, втрату й надію. 

На межі видимого і невидимого

Поезії Любові Малецькій  притаманна персоніфікована метафора у поєднанні із метафізичними категоріями та широкими філософськими узагальненнями, від чого тексти оживають і стають виразними, не схожими на інші. І саме ця властивість викликає щире захоплення у читача!

«В замкнену хату стукають груші,

блимають вікна дірявою пусткою.

Десь там, на ґанку, невидимі душі

Тінь насінин гарбузових лускають»

Уява поетеси пульсує на межі видимого і невидимого, іноді мені спадає на думку: як їй це вдається ― зазирнути у позачасся? Відповідь з’являється миттєво: талант від Бога плюс вроджена мудрість і життєвий досвід. 

«І як колись: розторочили бесіду,

спогад ведуть потойбічною кладкою;

Возом чумацьким прибули, напевно-бо».  

(«В замкнену хату стукають груші»)

Вірші Малецької допомагають знайти дорогу до самого себе, до свого вищого «Я» тим земним душам, які дозріли і готові стати на дорогу власного духовного пошуку, аби зрозуміти і виконати своє головне земне призначення ― напрацювання безумовної любові, служіння іншим, реалізація таланту, заради цього й втілюємось на цій «…третій від Сонця життєдайній планеті» (за Вадимом Пепою) . «І ти повинен вчитися зоріти, / бо недарма на землю загостив» ― впевнено і переконливо звертається авторка до нас з вами, вкладаючи у це послання глибокий зміст. Бо зоріти ― це не жевріти, походить від слова зоря. А що таке зоря? У давній міфології вона відкриває на світанку ворота сонцю.  А ще ― дарує в темряві світло і надію. У ведичній традиції вказує дорогу до духовного росту. У християнській ― Вифлеємська зоря  дарує перемогу світла над темрявою. Згадаймо як до оживленої «зорі» звертався й Тарас Шевченко у поемі «Княжна»: «Зоре моя вечірняя, / Зійди над горою, / Поговорим тихесенько. /В неволі з тобою. / Розкажи, як за горою. / Сонечко сідає. /Як у Дніпра веселочка. / Воду позичає». Принагідно згадується світлої пам’яті український поет Григорій Лютий із Запоріжжя, який у своєму віршованому романі-пісні «Мама Марія» писав: «Спасибі, що вела мене, зоря, /  Дала знайти іще й підняти жорно... /  Пізнать, що книги й справді не горять... / Доки вогонь листок не перегорне...» Настановою до запитання «Йдеш у незнане ― озброївся чим? / Вогником, вугликом чи попелищем?» звучить відповідь авторки : «Твій поєдинок ― навчитись таки / слухати дотиком, бачити серцем» («В темряві бачать коти, а кроти…»)  У цих висловах поетеса сприймає світ інтуїтивно, через почуття, фізичні  ж органи чуття (вуха або очі) відходять на другий план. «Слухати дотиком» — це про глибоку чутливість, уміння сприймати інформацію через емоції. «Бачити серцем» — крилатий вислів із відомої повісті французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Він про головне — доброту, любов, щирість, які неможливо побачити просто очима, лише ― відчути. Ці фрази є контекстуальними синонімами або поетичними паралелями, обидві закликають сприймати світ глибше, ніж зазвичай. Veritas in profundoяк казали колись давні римляни ― істина в глибині. 

Поетеса майстерно поєднує часові пласти, де минуле плавно перетікає у теперішнє і навпаки. А з них проростає майбутнє.  Її мама Марія, яку вона рано втратила, «…Уміла зцілити поглядом / у наймаркотніший день . / Такою була сяйливою, / такою була бездоганною, / стояла завжди на сторожі / дитячих моїх одкровень. / Вкривала до лоскоту ковдрою, / їй здібність була дарована  /  читати звичайну казочку  /  із карамельками втіх. / І час був натхненно справжнім,  / і мрії були інкрустовані, / коштовно стелилась турбота, / безмежні любов і сміх». 

Дуже багато…Неба

В окремих поезіях можна зустріти використання сучасних технологічних, цифрових та інтернет-термінів, які іноді називають кібернетизмами: «В обіймах кропив косогорбіє логіном тин» («Не скажем нікому»), «І пір’я у покошених отавах / заадресує: «Вирій Крапка Кру», «…жовтокульбабковий формат» («Енциклопедію розгорнутих полів»), «Гратись модемами та аватарками» («Дівчинко, крихітко»), «…хмари бінарно розхитані» («Жити заради осені»), «…щоб ми моніторили щастя, / допоки наш день триває» («Поцупити б літа клаптик») тощо.

А ще ― «Вивчай назубок нові лексикони новітнього світу: «Сапери», «Балістика», «Гаубиці», «РЕБ» ― із сумом констатує поетеса, «і скапує день під вогненну завісу» («Затерплий відвар торішнього глоду»). У продовження рядка від себе додам: сирени, тривоги, шахіди, гільзи, турнікети…

А ще помітила цікаву деталь. Якщо в попередніх поетичних збірках «Подих» та «Жменька активованих хвилин» Любов Малецька часто зверталася до таких категорій як «душа» та «серце», то в новій ― «Клечальний дотик», її трансформована душа (внаслідок глибоких життєвих потрясінь) отримала невидимі крила і вивищилась над світом, тож у її теперішніх текстах дуже багато… НЕБА. Небо присутнє мало не в кожній поезії. Ось лиш деякі: «Стукають груші між небом і хмарами» («В замкнену хату»), «Намолене небо у спадок мені від пра-пра» («Намолене…»), «Агукали зорі по-змовницьки на Святвечір…» («Тодішні сніги»), «Поскладала пред небом звіти…» («Бабине літо»), «…і окрайчик хмаринки ще невтаєно близько» («Щастя»), «Пташиних зграй небесний деку паж» , «У пташестві мережок, / які карбують вись» («Хай мізер не бентежить»), «Йде Христос воскреслою молитвою / поміж небом, світлом і людьми» («Так мені безвітряно удома»), «…а в небі громи насторожують» («Сто тисяч разів помилялася»), «Роками небо твоє підперте, / як манускрипти колишні дні» («Скрипуча корба»), «Надбите небо переполовинено / у амплітудах версій та доктрин» («Надбите небо»), «…небо як вогнисте піднебіння» («В тобі зникає трепет світлячка»), «Пальцями крижаними хрестиш у небі КАБ…» («Раптом здійнявся вихор») тощо.

Любине НЕБО («Моє небо сховалось під віями / твого погляду світлобентежного!») буває дуже різне, це жива субстанція, яку вона відчуває на клечальний дотик: то воно зібгане, то її небеса високі і німі, вразливі, накрохмалені, часом пустокрилі, у петиціях, а одного разу «люстро неба» постало перед її взором… узорами вишень» … І врапт ―  «Щось пролетіло небом ― / зірка упала? Якби…» ― це поезія війни: невимовний згусток болю, біль, біль… «Тягнуть з небес рученятка / сотні нових поколінь»…

«Вхопитися міцно за неба невидимі поручні,

тулитись дитинно до німбу зруйнованих стін…

Та плакати зась. Ні, не можна стояти осторонь.

Лякатись не можна ні танків, ні градів, ні мін…»

(«Вхопитися міцно за неба невидимі поручні»)

Так хочеться багато ще повідатити, але це нереально, бо книжку «Клечальний дотик» треба читати! Занурюватись у її глибокі посили. Це не голослівні слова, це щира підказка, яка дарує надію посеред сьогочасного жаского лихоліття : «Та вижити треба! Бо, знаєте, мусить же хтось / прийдешнім живим / оповісти про нинішніх мертвих». Виживемо! Я вірю Слову Любові Малецької, яке час від часу сходить їй із Небес.