Якось, пригадую, чи то було на семінарі у Рівному? Чи на якомусь поетичному фестивалі? Та суть не в тому. Після масових заходів чи лекцій поети мали можливість поспілкуватися із визнаними майстрами слова. Віктор Крупка довго говорив із Анатолієм Кичинським, лауреатом Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Та от, після тієї розмови Віктор підвівся і з сяючими очима прорік: «Нарешті я зрозумів, що таке поезія!»

Після такої заяви мені було особливо цікаво почитати збірку Крупки «Березневі світи», прекрасно і стильно видану у Вінниці. Зізнаюся одразу – вона не розчарувала. Точніше – автор не розчарував, а збірка порадувала.

Наскрізною темою збірки є плинність часу, мінливість сьогодення, кола на воді, сліди, що зникають… Автор вибрав унікальну манеру оповіді, незвичну оптику. Із перших рядків перших текстів він занурює читача в атмосферу непевності, невизначеності, непередбачуваності та ледь вловимої туги, неозначеної, але фізично присутньої тривожності. Такі часи – такі вірші. 

а чи птаха, а чи квітка…

як захочеш, так і видко

і здаля, і зсередини,

звуки фарб одвічно сині…

Сині – значить холодні. Значить весна лише проклюнулася, ще далеко до тепла, далеко до визначеності у всьому. Бо «оці світи на згині знають тайни…». Оці часи на зламі епох не обіцяють спокою. Світи згинаються, напружуються і… можуть у будь який момент зламатися, як шкільна лінійка у руках цікавого підлітка. Та поет не є підлітком. Він знає набагато більше, але сумнівається. І оцей сумнів робить автора близьким до читача, бо читач самий сумнівається і ті пророки-політики-літератори, що все знають, його дратують.

я кимось став для тіні і для сліду –

і на воді писав своє ім’я –

і вітер витирав – і вітер відав,

що я не був у квітці і росі,

у пташці і в замрії щонайтихшій…

«Я» – ліричний герой – не був ні там, ні там, але його слово було і там, і там, і на початку, і до початку, і в думці, і в мрії, і в образі, і всюди, де може бути і мусить бути Слово. Автор ділиться цим Словом, тим найближчим і найріднішим, що живе біля самого серця.

розкажу усе світам

березневим

і срібноголосим,

і наївним, і безхитрим зовсім,

ще отим,

які то тут, то там…

Оця невизначеність часу і місця переходить зі сторінки на сторінку і підсилює відчуття присутності у просторі цілковитої невідомості, повної темряви, весняних переживань. А чи мороз не знищить цвіт? А чи буде урожай цього року? Чи весна надихне на нові перемоги і нові тексти? Чи дощ не розмиє землю під нашою спільною хатою?

спротиви – стіни – сни –

висвітлені емоції…

і не порветься нить,

де недогледять очі,

віра – відлуння – звук –

наче вода, що ллється,

я у дощі живу,

ти – між розрад лелечих.

наших слідів нема.

ранок їх не залишить…

І далі, але це вже інша поезія:

передбачав найперший цвіт

недовідомість

Гортаю сторінку за сторінкою і відчуваю, що поступово розчиняюся у часі і просторі. Таке враження, ніби я одягнув шапку-невидимку – навіть у дзеркалі себе не бачу. Бо я весь – час, тінь часу, дотик до надтонких матерій, ледь відчутний вітерець з гір, що розгубився на безмежному полі і смикається із боку в бік. Так, це я збираю спогади у жмені і розглядаю їх перед сном, впродовж безсоння, що приходить частіше, ніж сон. 

спахне зі згадки

на моїй долоні

у пізню заводь визрілих безсонь…

і тіні з часом…

Знову ці тіні. Відчуття присутності когось, когось далекого, але рідного. Як на полотнах Юрія Нагулко, що його роботу використано у оформленні книжки. Такі виразні постаті, історичні особи, наші предки ніби летять над землею, не торкаючись її поверхні. Висока філософія, яка сприймаються не одразу. До неї треба дорости.

старієш там,

де довгий-довгий вечір,

де ніч ще довша…

Якось так.

Віктор Крупка викладає у Вінницькому університеті. Він кандидат наук, має авторитет серед колег і студентів та веде літературну студію. Спілкування з молоддю, з творчими оригінальними, неординарними особистостями, з якими і я мав можливість провести кілька годин, позитивно впливає на світосприйняття поета. Скільки би викладачеві не було років, а серед студентів він такий самий молодий, завзятий, бешкетний, нестандартний, як і вони. 

Можливо саме тому поет обрав такий стиль подання текстів – усі слова з маленької літери. Усі слова рівні між собою.

Маю теж багато таких віршів. Це більше не про модерн чи витребеньки. Як на мене, то це більше про довіру до читача. Досвідчений читач самий знає, самий відчує як прочитати, яку тональність взяти, де саме почати речення, де зробити коротку чи довшу паузу, де має бути тире чи двокрапка.

Віктор вирішив поєднати у своїй збірці класику і модерн. Слова написані з маленьких літер, а знаки пунктуації усі на місцях. Оригінально. Але… Не знаю чи то тільки у мене таке відчуття виникло, чи може ще у когось? Десь посередині другого розділу, а їх є три: Народження, Відголосся, Перезви, мені здалося, що крапок і ком забагато і вони починають заважати. Не те, щоб аж занадто, просто десь хочеться не зупинятися – а тут три крапки. Чи крапка. 

Я розумію, що Крупка і Крапка – це дуже співзвучно. Та воно мені не римується ніяк.

Саме тому я вирішив прочитати два вірші без пунктуації. Цитати з них подаю нижче.

зозулі глибшають

відлуння тятивою

обшмульганою

далі далі

ще

то там то тут

без сну і супокою

на самий спід

Ні, я не порушую авторське право і не переписую текст. Я так прочитав – читати маю право так, як хочу самий. Читання не регламентується законом. Тому і поділився своїм прочитанням, своїм голосом, своїм пере проживанням. Бо я «а чи птаха, а чи квітка… як захочеш, так і видко».

Читав я «Березневі світи» довго. Здається, аж два місяці. А оце почав писати відгук – почався дощ. Якась містика, не інакше. Великі краплі падають на поверхню калюжі, що її видко із вікна, і довкола місць падіння виникають кола, розбігаються, зіштовхуються з іншими колами, деформуються і зникають. Як і наше життя.

ані вдих

ні видих

ізвідкісь береться смерк

і часом його не витреш

і тільки дзиґар на всю

уголос рече секунди

цей осатанілий сюр