Упевнений, що найліпше про художній твір розповість він сам, незалежно від того, до кого звернений: до дорослих читачів чи наймолодших поціновувачів красного письменства. Ще раз подумалося про це, коли перечитав «Найкращий подарунок на Різдво» Віктора Васильчука – цікавого мовця слів (так іноді називають літераторів), який оприлюднив чимало творів для різних вікових групи читачів.

На останньому наголошую невипадково. Текст написаного свідчить, що найпершим сприймачем ословленого будуть діти, хоча літеростій зацікавить і дорослих. 

Бо ж перед нами постає своєрідний мікс казок та бувальщин, котрі логічно пов’язані між собою, що закономірно ставить питання про жанровий різновид (Але давайте ще не будемо торкатися цієї теми, а поговоримо про неї пізніше. Тим паче, що таке стає зрозумілішим після «углиблення» у майбутнє видання).

Варто, мабуть, почати шлях до цього висновку хоча б з побіжної деталізації того, що можуть уздріти читачі. Правда , тут треба, хочемо того чи ні, говорити  про два нюансики, маючи на увазі і темарійність, і виражальність.

Після цього  розповіді про сюжети написанок та розмисли про них в окремішніх форматах не виглядали б чимось незрозумілим на загальному тлі. Але почну з одного узагальнення. Чи не кожен, хто познайомиться з цією книгою, скаже, що вона вчить поважати загальнолюдські цінності, без котрих неможливо бути особистістю у зворохоблений час. Дуже доречним, зокрема, вважаю те, що дія твору відбувається у той час, коли український народ прагне вибороти перемогу над московитською ордою, котра зазіхнула на незалежність нашої держави і дитячої посмішки.

Починається все з того, що в оселю письменника – одного з дійових осіб «Найкращого подарунка на Різдво» – приходить маленька дівчинка Христинка, яку евакуювали з Херсонщини, понівеченої зайдами. Дізнаємося вже з перших абзаців, що її батько захищає рідну землю від окупантів. (Думаю, що про це треба згадати, та не тільки через те, що в даному випадку маємо зустріч із суворою реалією наших буднів. Бо набагато важливішим є  те, що з батьком-воїном ще зустрінемося в цій оповіді).

Ще буде зустріч донечки з ним, про що напише автор. Але в дорозі до неї усіх чекають цікавинки… Виявилося, що вона знає: літня людина, в оселю якої прийшла, пише… казки й хоче, щоб той познайомив її зі своїм твором чи якоюсь оповідкою. І таким чином стає слухачкою «Казки про Казку»  – заспівної у цій історії.

Її сюжет є таким. Коли дорогами світу заколесили швидкісні автомобілі та потяги, почалися Сірі Будні, котрі заховали від людей Казку і Пригоди. А натомість з’явилися загадкові Детективи, об’ємні Романи та короткі, але змістовні Оповідання. Якщо оцінювати їхній прихід як невблаганне явище часу, то негативу у розмаїтті немає. Та вийшло так, що Казка зникла з людського життя, зробивши його нестерпним. Як на мене, то закономірним є те, що діти  знайшли її і повернули громаді. Чи не можна на основі цього зробити висновок, що повернення потрібне не тільки конкретному творові, а й у реальному житті, котре на превеликий жаль, пронизане сірістю і тривожністю буднів?

Розумію всю непростість цієї проблеми. Та думаймо не тільки про геополітичні чинники, а про те, що кожен з нас теж може чимало зробити для переінакшення світу. До речі, Віктор Васильчук вказує на свій шлях до цього. Прочитаймо «Розповідь старої сосни», познайомитися з якою запропоновано Христинці, і дальшим ходом оповіді. Бо хіба не  підштовхує до цього пізнання природи рідної землі?

Саме про таке мислиться, коли читаємо про те, як юннат Максимко  хоче зрозуміти, чому хворобливі жовті плями з’явилися на річковій воді. Автор детально описує пригоди хлопчика. А ще фокусує увагу на цікавинках навколосвіття, які буденність хоче знищити у людській свідомості. Заслуговує, зокрема, похвали те, що істини передано за рахунок вмілого використання елементів казковості (Одним з її елементів може бути промовляння старої сосни. Бо в реальності ще ніхто й ніколи не бачив того, що дерева говорять чи голосять інші представники флори нашої планети).

Відгомін цього пізнання чи не кожен може побачити у дальших діях Христинки, яка після знайомства з «Розповіддю старої сосни» прийшла в оселю казкаря з гроном калинових ягід й почула бувальщину про кущ калини, рясність якого віщує багатство, добробут, міцне здоров’я, щастя у родині  хороший урожай у наступному році.

Отже, маємо бувальщину «Калинове серце» та згадки про неї (принаймні так думається) набирають більшої точності через два моменти. По-перше, автор дохідливо виклав легенду, що поява калини – продовження життя дівчинки Калинки, котра героїчним вчинком і смертю врятувала краян від лютого Темнокрила. По-друге, у тексті побутує й згадка про реальних людей. Адже відомо, що вчений Анатолій Іванович Потопальський був засновником дендропарку «Перемога» у Ходаках (село на Коростенщині), яким опікувалася і його рідна сестра Марія (Чи не можна  цю згадку сприймати, як своєрідний пам’ятник двом добросердним людям?).

Слід, очевидно, сказати й про таке. У творі маємо не тільки авторське трактування калини у нашому житті. У бувальщині «Бабусина доля, як та тополя» казкар по-своєму пояснює прислів’я про це дерево. Через казкову історію, суть якої є такою. На благодатній  землі жили чоловік з дружиною, виховуючи донечку-красуню. Та на їхню землю напали вороги і глава сімейства загинув у борні з ними. Пізніше від рук ворогів у бою поліг й онук тієї жінки й бабуся від жури стала тополею. 

Ця дещо сумовита історія спонукала, як логічно випливає з оповіді, до появи ще однієї бувальщини. І має вона наймення ще однієї бувальщини «Як світло перемогло морок». Знову тут панує казковість. Тьма володіє всім над землею і згадується, що нема порятунку від темнющості. Й люди радіють, що Перун хоч іноді прорізує її  своїми блискавицями.

Але якось сталося диво. Повелитель усіх стихій побачив дівчину-красуню Благиню і розповів про неї своєму племіннику Полелю – богу кохання та світла. Той перетворився на звичайного юнака, аби познайомитися з нею. Усе завершилося тим, що вона стане коханою, якщо він подолає  морок. І це йому вдалося при помочі Рода – батька Перуна, котрий володів Всесвітом.

Може, вони і далі жили б щасливо. Але на заваді стала Мара – повелителька мороку. Її обурило те, що всесильні верховні боги явили світло людям, хоч вона того не хотіла. І за порадою степової відьми перетворила Благиню на каміння, завдавши Полелю страшного удару, супроти якого він не міг нічого вдіяти.

І знову маємо історію з невеселою кінцівкою та не бачу в цьому чогось поганого. Адже в реальному житті постійно бачимо співіснування добра і зла, світла і пітьми. Й суть полягає не в цьому, а у вмінні людини бути собою на цьому тлі.

До такого висновку підштовхує й «Бувальщина про Янголів Світла». У ній кожен побачить несхитність козаків і козачок, край яких захопив лютий змій, котрий хоче аби всі жили так, як він хоче. Люди обурилися через це й прийшли до хижака вгамувати його  апетити. Але той навіть не захотів слухати громаду, а наслав не неї своїх беркутів. Та люди не злякалися, а стали на прю з птицями зла. Чимало хоробрих загинуло від їхньої хижості. Й усе закінчилося тим, що очолювач беркутів чкурнув у сусіднє королівство, а полеглі стали Янголами Світла, пам’ять про яких свято бережуть (Те що описана подія викликає асоціації з Революцією Гідності тільки додає шарму сприйманню).

Такі ж думки з’являються в читацькій уяві, коли перед зором прошкує твір «Про нікчемного карлика і Незламну галявину». І це – не голослівне твердження. Бо письменник знову оказкував життєву ситуацію. У золотій печері животів нікчемний карлик Пу, дослухаючись тільки до хижих вартових шершнів, павуків, кажанів та лоповухого страховиська Анчутика. Ніщо його не тішило й дуже злила єдність тих, хто не хотів  підкорятися. Якось він дізнався, що недалечко від його підземелля є Зелений ліс..

Підлеглі мешканця золотої печери полонили зайчика і їжачка. Та почув, що вони його не бояться, а всі щасливі від того, що мирно працюють і діляться радістю. Й огидний Пу наслав на той ліс з прекрасною галявиною свою орду павуків, тарганів, шершнів та ос. Але вони не могли принести омріяну радість повелителю, бо лісові мешканці згуртувалися і почали нищити тих, хто зазіхнув на їхнє щасливе життя. Та, як не прикро, сили були нерівними. І тоді на підмогу за повелінням Лева, прийшли на підмогу тигри, пантери й дикобрази, спільно подолавши зло (Хіба не варто вимисел казкаря спроєктувати на сьогодення?).

Тим паче, що у цьому творі на зміну казковості приходить реальність з ознаками суворості війни. Бо до дочки і дружини з війни у короткотермінову відпустку приїжджає глава сімейства. Не можна оминути увагою той факт, що все відбувається у різдвяно-новорічну пору. Додає певної інтриги і те, що ця родина уважно слухає «Різдвяно-новорічну казку» із закономірним для такого твору сюжетом. Уява дозволяє читачу мандрувати у Півночію, де володарює Тріскун. Побуває він разом з Морозцем, Оленем і Духом у палаці Грудня – наймолодшого сина Зими. Й віриться, що життя неодмінно поліпшиться, бо не може бути по-іншому тоді, коли панує згуртованість, хоч, можливо, доведеться пройти через суворі випробування.

В канву книги гармонійно вписується й текст іншого оповідання: «Каркушині одіссеї». Бо оповідь про те, що люди в умовах воєнного лихоліття піклуються про птахів і вусолапохвостих, варта уваги. Тому й тішитимуться родиною Калинчуків і їхньою любов’ю до братів наших менших. Кожна дитина та й дорослі, без сумніву,  залюбки прочитають про те, як Юля разом з батьками визволяла з біди грака Каркушу, рятувала лебедя і поранене галченя, яке назвали Каркуша Другий.  Вдало описано й те, як його перевозили в притулок, де набагато ліпший догляд. Відтак зроблено неабиякий наголос на турботу дітей про звірів і птахів навіть  під час  війни.

…Оце й усе, коли мати на увазі темарійність через сюжети написаного. Але є ще один бік справи, котрий називається виражальність прозового твору. Можна, очевидно, говорити про різні нюансики, щосаме собою є зрозумілим. Бо скільки існує людей, то й стільки думкувань побутуватиме. Тому поведу мову про моменти, котрі відношу до дуже актуальних у даному випадку.

Приміром, частенько чуємо думку, що деякі представники підростаючого покоління не хочуть сприймати й прямолобного ствердження навіть прописних істин через перенасиченість науковою термінологією або теоріями, котрі не мають помітного впливу на психіку особистості. Тому й заслуговує уваги спроба Віктора Васильчука донести усе через казковість.

Другим питанням є таке. Юні читачі, взявши до рук видання, прагнуть доконечної ясності. І в розумінні жанрового означення написаного в тому числі. Через це й треба, либонь, ствердити, що «Найкращий подарунок на Різдво» казкою-повістю. А чому б і ні , зрештою? Потрібно, зокрема, врахувати й те, що всі частини тексту є логічно пов’язаними. Тут, між іншим, можна говорити про вірність прозової традиції, коли згадати про роман в оповіданнях, роман у земляцьких бувалицях, повість у новелах…

Не можна залишити поза увагою й питання про творчу індивідуальність, бо ж казкар – не бездушний робот. Тому й тішуся, коли в написаному бачу літературні тропи у вигляді вдалих метафор, порівнянь і пейзажинок. Бо вони – не зайвина й у найсюжетнішому прозотексті. Це підтверджують окремі  вислови з написаного. Зосібна, «примагнітять» словосполуки на кшалт «Дніпро ще пам’ятав дзвін козацької шаблі», «твоя сила – мій спокій», «принцеса-зіронька», «калинове серце», «знайденець», «тієї ж миті в повітрі навколо гілки злетіла жовтувато-зелена хмаринка, що повільно опустилася, позолотивши його рукав»…

Хоча до останнього може існувати й протилежна думка. Бо дехто гадає, що таких поетизмів у прозовому тексті, мовляв,  недостатньо. Не заперечую ймовірності існування такої думки. Та має рацію Віктор Васильчук, будучи переконаним, що надмір таких фраз шкодитиме позитивному сприйманню тексту. А вихід книги у світ підтвердив правильність непроминальних істин.