В описані 90 днів із щоденника поета увійшло те основне, чим живе його душа, без деталей неважливих і без найінтимніших моментів усвідомлення, бо ж, за автором, «найглибші механізми творчості мають залишатися частково прихованими». Це додає щоденнику тезовості. Та не поменшує, а поглиблює правдиве зображення стану свідомості конкретної людини в умовах нинішньої війни. Людини, яка живе в межах досяжності нищівних ракет і дронів, ударів інформаційних і щоденного тиску звісток про смерть чи каліцтво близьких, знайомих чи просто такої величезної кількості співплемінників, яку відновити буде надскладно чи взагалі неможливо… 

Кожного дня цієї загарбницької війни українці вчитуються у новини: з фронту, що стримує агресора, зі світу, який допомагає, і у напружені – свої внутрішні. І приблизно що три дні довідуються про ракетні чи дронові попадання, не тільки по об’єктах військових й енергетичної інфраструктури, частіше – по наповнених складах провідних українських літературних видавництв, по музеях видатних діячів культури, історичних будівлях, по історичній будівлі будинку письменників (двічі), по бібліотеках, церквах, пологових будинках, багатоповерхівках і невеликих особняках… У «Writing Under Fire» те, можна сказати, залишається поза кадром, як і влучання ракети за декілька десятків метрів від будинку автора. Однак розуміємо, що це усвідомлення не оминає жодну мислячу людину, тим більше письменника, науковця, перекладача, поета чутливого серця, для якого світло долі народу, це і його світло, ба й більше – його призначення, завдання, навіть статус… Автор свідомо зосереджується на тому, що тримає людину, дає снагу до праці, тримає під ним ґрунт у рівновазі, і в цьому його особиста перемога над ворогом, який очікує на протилежне. 

На сьогодні Ігор Павлюк є одним із найулюбленіших поетів українців, його віршована творчість за формою і змістом є живою мовою народу. Народу, який твердо стоїть на засадах правоти шляху правди, шанує у собі стержень гідності, береже віру у перемогу добра над злом і глибоко переживає багатовікове пониження українців: «Стоїмо на землі, у ярмі винуваті... / У калиновім гробі історія спить. // Як Отой, що приречений Батьком на страту, / Сонце світить, мовчить» (Із збірки поезій Ігоря Павлюка «Спас»).

У поетиці цього автора – гострий біль надірваної травинки і висота глибин Молочного Шляху, неодмінна узагальнююча краса думки на тлі пронизаних чуттям фраґментних малюнків антуражу, символи, що схиляють до прозрінь, і почасти така неймовірна образність, яка викликає захоплення ще до повного усвідомлення усіх підтекстів сказаного. Поет пронизуючої, інколи батяркуватої відвертості. У пресі його позиціонують як одного із найпомітніших постатей сучасної української літератури, його доробок оцінений декількома міжнародними і численними українськими літературними преміями, серед яких і престижна Народна Шевченківська премія. 

Голос Ігоря Павлюка чутний і розпізнаваний в Україні і за її межами, зокрема у нинішньому воєнному часі, часі масштабного наступу зла. «Як залишитися людиною, коли світ розпадається? Я не даю остаточних відповідей. Я лише свідчу», – каже поет. Тільки тоді, коли відчуваю і розумію, що є на своєму місці і роблю усе, що потрібно для повернення благодатної основи для життя людей, моє серце входить у стабільний відносний спокій навіть в умовах війни, – прочитуємо поміж рядками. Більше того, воно сповнюється внутрішньою радістю через усвідомлення того остаточного фінішу, який дає правильний вибір шляху. 

Завданням справжнього поета, який тонко відчуває стан світу, є не тільки стабілізація його, світу, в умовах розпаду морального, духовного чи навіть фізичного, – він лікує людські душі, відновлює, збудовує їх заново. «Коли збігаються три зими – календарна зима, зима мого життя і, як іноді мені здається, зима людства – народжуються рядки, які допомагають мені жити. І я сподіваюся, що вони можуть стати ліками для когось іншого», – читаємо у передмові автора.

Окрім загрози зовнішньої смерті є щось складніше – загроза смерті внутрішньої. У нинішній війні агресор реально вбиває і катує інакомислячих, займається розбоєм і крадіжками, визискує українців на захоплених територіях, проявляє необґрунтовану ненависть і найгірше – переводить завойованих силою і обманом у свою ницу ідеологію. Коли ворог із найсерйознішим виглядом втілює у життя народів, нав’язує і виправдовує свою риторику домінування сили і стосунків на її основі, підтверджуючи її величезною кількістю убитих, то, мовить Ігор Павлюк, «сама природа реальності починає змінюватися». Але «справжня боротьба відбувається не зовні, а всередині». У цей час «свідомість шукає опору», її обирає і зафіксовує кожен зокрема. І «якщо впустити довіру до Бога, навіть найважчі обставини не можуть зламати внутрішній стрижень», – каже автор. 

Для Ігоря Павлюка духовна тематика – не відкриття під час війни. У ній він – усе своє життя, спочатку не усвідомлено, а потім і свідомо. Від часу, коли себе пам’ятає, завжди не вистачало чогось вагомого. Коли йому було лише 10 днів, померла мама. Його виховували бабуся з дідусем. Відчуття непоправної втрати залишилося на все життя. «Журба – це любов, що навчилася жити із порожнечею» – каже у своїх тезах духовного пошуку.

Згодом гостра потреба когось неприсутнього люблячого, вірного і опікуючого перенеслася на особу Бога. Та й і нині поет жартівливо називає себе старіючим хлопчиком із ліричним сирітським серцем. Без батьків від дитинства залишився і найвеличніший український поет Тарас Шевченко, щоби в сукупності з іншими злигоднями вигострився потаємний інструмент пера – його серце. Страждання від недосконалості світу породжують потребу його вдосконалити, проте аж ніяк не силовим методом, а звертаючись до серця і розуму людини, змінюючи себе любов’ю і випромінюючи її у світ.

Дитинність дозволяє зберігати чистоту душі, й Павлюк по-дитинному відкритий, незважаючи на те, що завжди знайдуться любителі потоптатися за надмірно, на їхню думку, відкритими дверми. 

Та творчість, це праця і нагорода одночасно. У ній – сам автор, його сутність, його осяяння, душевні й духовні здобутки. І розкриваючи їх іншим, він стає щасливим, бо в цьому – завдання справжнього поета. Справжній поет відзначається і граничною щирістю: «Краще казати істину, яка приносить біль, а потім зцілює, ніж говорити брехню, яка заспокоює, а потім убиває».

Дружина Людмила (Злата) Павлюк, поетеса, із жартівливою правдивістю зауважує чоловікові: «Як для поета справжнього, Ти людина адекватна». Однак сам поет вважає себе «незручним»: тим, «кого неможливо вписати у готову рамку, використати як символ або безболісно ігнорувати».

Кожен із 90 днів щоденника, розпочатий короткими даними про основну подію дня, його кредо, реалії війни і діяльність автора продовжується інформуванням про те, що для нього стало найважливішим. А це – короткий опис яскравої події, думки́ до духовного щоденника «Богоєднання», власний вірш або радісне повідомлення про вихід у світ своєї нової книжки з обов’язковою реакцію друзів із соцмереж, чи просто публікація у ЗМІ про себе, якою ділиться із читачами «Писання під вогнем». 

У вірші, зашифрованому темами, під- і надтемами, відбивається сутність автора, перегукується із сердечними нотками читачів, переважно також поетів, закладається інформаційно. Авторові потрібно відчувати, що його слово працює. Розсипи світла вищого порядку у сірому застої приземистих світських зацікавлень на тлі Павлюкової майстерності, це також і радість спілкування поезією. Обмін приязню при знаходженні спільного світлого, доброго й гідного, це також любов. Обмін любов’ю, це обмін живим життям на тлі некрофільної війни.  

Подією, що удостоїлася згадки, може бути розмова автора про життя після смерті чи роздуми про матеріалістичний вимір духовного через найдрібніші частки атомарного порядку, його відвідування батьківського краю і спілкування з краянами чи перепост про загибель на фронті українського поета. Усе спрямовує читачів від короткозорості сприйняття світу у вектор бачення вічності, у ріст цінностей від низького й дріб’язкового до високого і великого. Подекуди, як і в Павлюкових віршах – торкається серця, привідкриває його виміром глибокої доброти.

Ігор Павлюк вважає, що «енергетика твору триєдина за метафізичними законами: сплав біографії, тексту та фото письменника». Існує думка, що твори письменника тісно пов’язані із особистістю свого творця, і такими залишаються навіть після його переходу за межу земного життя, а міра життя самих творів визначається висотою духу їхнього автора. У цьому контексті біографія автора – земне відображення його сили духу. Після цих слів чомусь згадується Павлюкове: «Ніде було ховатися від грози у дитинстві. Ось і перестав боятися…» чи «Велика ніч. / Роздягаюся перед вогнищем – / Щоби вороги / Побачили / Моє тіло... // Помру – / Щоби друзі / Побачили / Мою / Душу» (Із збірки поезій Ігоря Павлюка «Спас»).

Введені у «Писання під вогнем» тези до духовного щоденника «Богоєднання», які поет формулював у відповідний день, відображають світогляд автора і розвиток його духовності у прагненні наближення до Бога світла і добра і злиття з Ним у богоєднанні. 

У котромусь із висловів «Богоєднання» Павлюк признається, що лише недавно усвідомив, що його життєвим призначенням було стати письменником. Однак, трепетно ставлячись до теми реалізації себе як поета, письменника, свій духовний шлях усе ж вважає важливішим: «Ми засвоїли форму, але втратили зміст віри! Діло поета – повернути її людям», «Я пишу так, ніби рятую чиєсь життя. Можливо, моє власне» (Кларісе Ліспектор), «Моя місія: збільшення духовності в собі і у світі».

  У книжковому виданні «Богоєднання» він, уже відома людина з науковим званням доктора наук із соціальних комунікацій, професора, виступає стійко віруючим і релігійним. Його тези – шлях вдосконалення духу через православ’я, новітні наукові дослідження, що пересікаються із темою духовності, а також особистий досвід. Самозаглиблюється у молитву як провокацію спілкування зі світлими небесними силами, зокрема й зі своїм ангелом-охоронцем. У цьому спілкуванні викристалізовуються його роздуми. Вони впливають на Павлюка-людину, Павлюка-поета, Павлюка-науковця...  

І справді, у «Богоєднанні» відчувається стійкий поступальний очищувальний ефект для читача у міру росту автора – від менш до більш зрілих пошуків духовного вдосконалення. Читач крокує разом із письменником (при віддаленості, розриві цієї ходи читач і не зацікавився б!), і сходинками до досконалості виступають також і помилки росту. Це «шлях крізь темряву, яким одного дня зможуть пройти інші. Там важливо не те, скільки написано, а чи залишився він носієм світла» – таким є висновок ШІ про автора «A Ukrainian Poet`s Diari» з його ж таки подачі у Післяслові. Якщо є очищення, то є і світло. А якщо є світло, то є і здоров’я.

Цікаво, що катарсисом називає не власне внутрішнє перепалювання духовних недосконалостей, а виписування і видрук книжок, а отже, потенційне очищення своїх читачів.

Автор «A Ukrainian Poet`s Diari» прагне знати, що його почули, чи не тому для нього так важливо мати безпосередній відгук свого читача, комунікувати? Йому потрібно щось мати (не маючи з дитинства матері), і через своїх прихильників він має упевненість у виконанні свого призначення. Йдучи попереду, оглядається, щоби не відірвати дистанцію від своєї широкої аудиторії, щоби знати, що його сприймають, розуміють, захоплюються, що читають. Постійно перевіряє себе: так, тут мої справи добрі. Це своєрідний звіт перед Богом. Однак, на межі з марнославством. Чи так важливо відчувати любов від світу? Не кажу «так» чи «ні». Кажу: варто подумати, можливо, викристалізуються деякі нюанси.

Внутрішній хід духовного поступу кожної людини, утім, як і народу чи людства загалом, подібний на рух космічних тіл – по спіралі і за годинниковою стрілкою (зліва направо, якщо до Бога, а не від нього). Щодо напрямку в Павлюка є чудовий жартівливий вислів: «Справи йдуть чудово, але не відомо куди…». 

В устремлінні своїм об’єкт руху поступово набирає висоти і непомітно звужує коло спіралі обльоту. Якщо він веде за собою інших, то стількох, скільки подужає підняти, одночасно перебуваючи із ними у взаємозв’язку. Звичайно, має значення кількість зацікавлених, та ще більше приваблює швидкість і висота руху у правильному напрямку. У нинішніх реаліях активізуються і потребують розвитку саме категорії швидкості і висоти. І це відкрито поету чутливого серця.

Поет вбирає, пропускає крізь себе страждання, власні і народу, і віддає словами, які відкривають серце. Вбирає удари і оповідає бачення і розуміння. Вбирає біль і висвітлює усвідомлення необхідності добра. Пробудно і тверезо. Як і вся Україна.

У Вступному слові автор повідомляє, що дев’яностоденний щоденник вкладається у проміжок між релігійними святами Різдва і Благовіщення. Перша третина цього проміжку є для нього часом особливої емоційної насиченості та глибоких переживань, пов’язаних із родинною пам’яттю та сімейними святкуваннями. Нагода задуматися над болем минулого, над тими умовами і можливостями, які створювала доля, над особистою віддачею себе шляхам, вибраним провидінням і над прийдешніми його несподіванками. Одним словом, над власною історією. 

Історія України, це історія болю. Задавненого, несправедливого, подвижницького у дусі своєму, миротворчого. В духовній генетиці України-Русі (не плутати з Росією!) нема інформації про можливість загарбницької війни. Там прописані повага до інших народів, життя у взаємній підтримці і певній жертовності заради підняття усіх щаблями вдосконалення, розвитку загальновизнаних людських цінностей, у тому числі моральних і духовних. Реалізація таких якостей можлива у світі, який не йде на поступки злу у собі самому, як би не було важко. Поет завжди безкомпромісний щодо зла. Людина серця завжди обирає прийдешнє добро. 

Йдучи через зиму календарну, особисту, свого народу чи всього світу, мусимо пам’ятати про сонячні дні. Різдво – прихід Добра у недосконалий світ, якому цей світ противиться. Перше свято по тому – виживання у недосконалому світі, початок нового року. Релігійне свято Богоявлення символізує утвердження Добра  у світі і виявлення себе у ньому. Стрітення – розуміння і прийняття Добра іншими. Врешті, по деякому часі – Благовіщення Богородиці. Мале коло спіралі життя замикається, бо ж воно несе розуміння приходу Різдва. Однак усвідомлюємо, що на новому витку спіралі воно стане народженням Добра в серцях багатьох.

Віриться, що, попри важкі часи виживання фізичного, державного, економічного, сутнісного і духовного, Україна уже входить у сферу світла свого Благовіщення. Поки воно неясне, та з часом набиратиме яскравості аж до повного відкриття світові. При світлі відкривається правда і показуються усі недоречності, приховані незнанням. І кожен розуміє, що набагато краще і безпечніше жити у світі Добра.