Так повелося, що якось майже ніколи всерйоз донедавна не мав нагоди задуматися над питанням, що дала українська література за тисячоліття своїй малечі. Щоправда, свого часу, певно, чи не з десять років тому, так, ізнічев’я, мав за щастя відгукнутися принагідним розмислом над україномовною усною словесністю для дітвори «А Маруська з’їла бузька…» з нагоди появи колоритного хрестоматійного видання дитячого фольклору в авторському упорядкуванні світлої пам’яті Михайла Чорнопиского «Поетичний світ дитинства…» (серія: Для школи і для родини. Тернопіль: Підручники і посібники, 2016. Вип. 1. 176 с.), чим геть розчулив свого колегу-науковця й земляка.

Зрештою, якось і не було нагоди як професійному філологові-україністові глибше занурюватися у проблематику відмінностей між поняттями «дитяча література», «література про дітей» і «література для дітей», допоки якось-то мій добрий товариш, письменник із Волині Микола Мартинюк ув одній із принагідних розмов зізнався, що випустив у світ книгу для діток «Розбишацькі рими» і має намір надіслати в подарунок нашим дітям (а їх у нас трійко!) для випробування нещодавно спеченого «продукту». Так і сталося: автор сказав – і незагайно, напрочуд дуже швидко «постукав» повідомленням у вайбері: «Забери бандероль…» з «такої і такої» пошти. Через робочу завантаженість ні мені, ні дружині не вдавалося забрати оту, украй швидко доставлену «бандероль» поблизу нашого родинного гнізда, тож довелося виловлювати зичливий «привіт» із Волині аж у сусідньому містечку: позаяк адресат не приподобився вчасно забрати надіслане, то його вже повернули у найближчий гуртовий пункт, аби повернути назад адресантові…. На щастя, містечкове поштове відділення працювало до пізнього вечора, тож мені нарешті вдалося успішно виловити «бандероль»-утікачку – і доставити до «реципієнтів»…  

Хоча в наших діток до того, звісно, була чималенька бібліотечка всяких кольористих забавних книжечок для розвитку, але яко батькові без досвіду мені й на гадку не спадало розібратися у високій теорії про «дітвацьку» літературу. За шаленим темпоритмом щоденної зайнятості ніколи було перейматися «теоріями». А властиво, надісланий дружній «жест» від Миколи з Луцька чомусь підштовхнув до запитливих роздумів: а все-таки що ж ми купуємо нашим дітям, щоби вони пізнавали себе й хаотично-мерехтливий світ подовкола? що українська культура нагромадила для розвою дитячих душ за тисячоліття? що пропонує сучасна українська книговидавнича спільнота для української дітвори? чи не суто комерційною вигодою сучасний продиктований книжковий репертуар для української малечі, підлітків, молоді?..  

Словом, опосіли мене рої важких інтелектуальних і, чого кривити душею, прагматичних роздумів, із яких треба було виламуватися на світ Божий і вдатися до пильної, хоча й копіткої ревізії нагромадженої «лектури» для своїх дітей. Виявилося, що я, за всієї своєї «філологічної професійності», насправжки не усвідомлював складності проблеми «дитячої» книги. Властиво я геть-то поверхово трактував для себе істоту справи щодо змістових і формальних параметрів книжкових видань для дітей: змістовність викладу, ілюстративне оформлення, мова видання, якість друку тощо. Зрештою, я збагнув, що понятійні звороти книги про дітей і для дітей, а також «дитяча література» не є синонімами, що дитяче книговидання має свої, віддавна законтурені, параметральні вимоги… Так поміж іншим я прочитав, що, до прикладу, знаний історик-педагог Степан Сірополко рекомендував: зовнішній вигляд книги для дітей має бути гарний; вона має бути ілюстрована правдивими й виразними малюнками; мова у книзі для дітей має бути ясна, правильна, натуральна («без жадних сюсюкань»), по можливості образна, художня; зміст таких книжок має відповідати ступеню духовного розвитку читача; якщо це художній твір, то він має містити в собі доступну дітям моральну ідею, утілену в живих і переконливих образах; не бажані в «дитячій» книзі пасажі нездорового й передчасного знання; бажано, щоби книга для дітвори була написана неповторним художнім стилем, уникала зайвого, надмірного реалізму, тенденційності й дидактизму (нав’язливої повчальности); усміхненість розповіді не має виливатися в шарж, карикатуру, загострену сатиру, а витримувати рамки добродушної веселості тощо. Словом, трохи очитавшись, я солідаризувався з більшиною розважливих настановчих підказок педагогічних маестро, психологів, зокрема із судженням, що все, що цікаве й потрібне дитині, усе, що може сприяти її розвиткові, вона має мати змогу відшукати насамперед у рідномовній культурній і літературній традиції, адже, як укотре впевнився з перечитаних джерел, навіть сьогодні, у час очевидного панування в інформаційній простороні віртуальних мереж і штучного інтелекту, книга все ще залишається важливим інструментом формування людського духу й душі. Я вчергове пересвідчився й у непроминальній актуальності проблематики численних текстів української класики, у яких стрижневою була виховавча тематика, скажімо, романів «Люборацькі» Анатоля Свидницького чи «Хмари» Івана Левицького (Нечуя). Бо ж іздавна відомо: чия і яка школа – того й душі дітей, а також те, що націю з етнічної несвідомої маси вирізьблює передусім шкільництво, освітньо-виховавча система...  

Завдяки довідковим джерелам (різним енциклопедіям, словникам, компендіям, віртуальному інформаційному простору) я з’ясував для себе, що поняття «дитяча література» – то тексти, що постали внаслідок творчих зусиль дітей, що «література про дітей» від дорослих не обов’язково є  доброю лектурою для дітей, а власне «література для дітей» має стати головним об’єктом зацікавлювальних пріоритетів наших діток, а отже, і важливим чинником для їхнього естетичного, етичного й інтелектуального зростання. Тобто за рекомендацією великомудрих науковців дібрані книги для дітей (із погляду ідеальних вимірів та очікувань батьків…) мали би виформовувати в юних читачів естетичний смак, національну свідомість, почуття самоповаги, гідності, доброзичливості, шляхетності, відповідальності та ще незчисленну кількість якостей, які уможливлять гармонійне існування в суспільстві кожної дитини яко представника людства в час досягнення зрілості. Таким чином, пробиваючись крізь понятійні хащі, можна ще більше заплутатись і не відшукати аріадниної ниті, щоби щасливо осягнути істину. Тому єдине, що треба для себе виснувати, книги (як і все, що споживає людина…) можуть мати вагому, почасти й фатальну, вагу для кожного споживача-сприймача, тим паче якщо їхня головна місія – виховання людини.

Отож повернімося до головного приводу для розмови… Зізнаюся, я досить добре знав Миколу Мартинюка як видавця, засновника й директора луцького видавництва «Твердиня», як науковця, автора чи то співавтора книги «Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр.» (2005; співавтор Ігор Павлюк) і монографії «Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка» (2009), а також як про «дорослого» письменника, автора історичної повісті «Під мурами твердині» та книг «серйозної» поезії «Одинадцята заповідь» (1997) і «Світ за Брайлем» (2012), а от отримана «бандероль» – книга «Розбишацькі рими» – нагадала мені про Миколу як про дитячого письменника, автора доволі резонансних віршованих бестселерів «Грибний дощ» (2004) і «На святого Миколая» (2006), які він свого часу мені подарував. І тут Микола, за яким не зарубцювалося в моїй пам’яті бодай якоїсь хуліганистої витівки, напродиво запропонував нашій невтихомирливій українській малечі якісь дивоглядні «розбищацькі рими» та ще й у творчій супрязі з Наталею Булецою, якій намагалася удокладнити Миколине «збиткування над віршами» (іронічне уточнення автора) соковитим картинним унаочненням.   

Перечитуючи книгу зі своїми дітьми відразу після «перехоплення» на пошті, я спостеріг дивну, здебільшого не характерну для моїх бойківсько-кримських галичинят напружену задуму, що засвідчувала їхнє завзяте бажання чимшвидше й правильно відповісти на завіршовані загадки з Мартинюкової книжки. Попервах наші два сини й донечка дуже захопливо переглядали ілюстрації, не звертаючи уваги на те, що в них художниця (щось мені підказує – усупереч авторському задумові) витіювато повписувала-«позаховувала» відгадки-підказки. А ще я відчув-зрозумів чи не з перших загадок, чому так затитуловано книгу, адже рима у запропонованих загадках не завжди чи й узагалі не сприяє, а радше збиває з пантелику увагу реципієнта. Так, у загадці «У твердючій шкаралущі / на ліщині родять…» на місці трикрапки хотілося би вставити слово «груші», бо то, як кажуть у моїм бойківськім карпатськім селі, «до притоки», тобто зграйно, у риму. Але ж ілюстрація «підказує», що правильна відповідь – «горіхи», хоча вони й не підходять до ритмомелодійної гармонії. А в іншому тексті: «Хто від краю і до краю / на городі засіває / навесні уряд грядки, / той ніяк не прогадає / й завжди має з урожаєм / у стручечках …» – наче напрошуються «буряки» або ж бодай «огірки», які фігурують і в ілюстрації, але коректну відповідь «звістують» перевернуті сторчголов слова «горох» і «квасоля». Аналогічно «наполягають» на застережливій обережності з поспіхом у відгадуванні незвичайних загадок із книги й інші словесні мініатюри, які дотепно проілюстровані альтернативами, усупереч інерційним ритмічним правильнощам: «Сокоче курка: «Ко-ко-ко! Корова п’є он …» (напрошується «молоко», а в ілюстрації «лежача» підказка: «воду»); «Перебрівши вбрід ріку, / кінь горлав: …» (із ілюстрації відразу впадає в очі нав’язливе – бо в риму – «ку-ку-рі-ку», а понижче, приховано-розмите, гогоче лежма: «го-го-го»);  «У казці колись Колобка проковтнула / підступна і спритна зубаста …» (звісно, тут із ілюстрації напрошується «акула», але правда захована в перевернутому написі на трикутному дорожньому знакові – усе-таки правильно «Лисиця»); «Ще до схід сонця весь світ побудили / раннім горланням сільські…» (ритмомелодика й ілюстрація «підказує» – «крокодили», а справжня підказка в центрі – «півні»). Як бачимо, концепційно збірка «Розбишацькі рими» призвичаює дітвору не випалювати, «як Пилип із конопель», першу свавільно-напросливу – нібито відповідну до мелодики, ритму – римовану відповідь, а формулювати її розважливо, правильно, хоча здебільшого вона геть аритмічна: «Над обрієм вчора ключ я розгледів: / у вирій летіла зграя …» (з ілюстрації напрошуються літаючі «ведмеді», але поруч стоїть задумлива гуска з підказковою табличкою – «гусей»); «Гримнув грім – і блискавиця / впала в злякану травицю. / Світ завмер, і враз до ніг / сипонув із хмари …» (далі з ілюстрації у розгадку рветься «сніг», але ж правильно дисгармонійне, приховано-перевернуте «дощ»). Отак повправлявшись у відгадуванні «віршованих загадок для малечі і не тільки», як зазначено на припочатку під титулом книги, ми урешті висновуємо в естетичному захваті: це ж цілковита іннота, справжня інновація у нашій книговидавничій справі, адресованій українській малечі.

Дотепер чи то народ, чи то автори здебільшого традиційно «зодягали» запитання-загадки в лірико-афористичну алегоричну або ж метафоричну форму, на які дорослі й діти шукали логічної відгадки: і в народних («Двоє дивляться, одно говорить, а двоє слухає» – очі, язик, вуха; «Хата мого батька, але я йому не син» – дочка), і в авторських загадках (Грицько Бойко: «Я блискуча, гостренька, / Маю вічко маленьке. / За собою несу / Довгу-довгу косу» (Голка), «Невеличкі дві хатини, / В них м’які і теплі стіни. / По п’ять братиків малих / Прожива в хатинах тих» (Рукавички); Сергій Макара (письменник української діаспори): «Як притрусить землю сніг, / Я сховаюсь у барліг. / Щоб мені ввижались сни / про чудові дні весни, / Про смачні малини й мід… / Хто я, діти? / Ти – Ведмідь»; «Ніч. / Село. Незваний гість. / Хижі очі, /Довгий хвіст. У курник / Цей гість заліз, / Півня вкрав / І в ліс / Поніс… / Хто в селі був, / Діти? Лис») відстежуємо аналогічну, традиційну інакомовно-описово-натякову фактуру, часто із полегшеною відгадкою в фіналі.  

А от Микола Мартинюк запропонував ущерть «зреформовані», «по-розбишацьки» хуліганисті заримовані загадки, часто опромінені усміхненою іронією, які змушують інакше відшукувати правильну відповідь, нізащо не дозволяючи ритмомелодиці мініатюр інерціювати свою увагу: «Хто там повис тім’ячком вниз, / лапками міцно вчепившись за гілку? / То – нічний гість, вас він не з’їсть… / Як його звати, малята? То – … » (на ілюстрації звисають білка і два кажани, а на гілочці «сторчголов» – підказка: «кажан»). Тому цілком справедливою є завершальна, на звороті палітурки книги, анотація про те, що «дещо незвична дотепна та пізнавальна збірка авторських віршованих загадок письменника і педагога Миколи Мартинюка допоможе малечі розвинути уважність, кмітливість, поетичний слух, ритмомелодику, виховати естетичний смак, навчить тонко відчувати світ довкола, бути чутливим до художньої деталі в тексті та житті…» Рими-«розбишаки» у виразно одивненім естетичному форматі незвично структурованих загадок, гармонійно підсилені яскравими неповторними ілюстраціями Наталі Булеци, безсумнівно, додадуть численних неповторних барв у щоденну життєву палітру кожного – чи то малого, чи то дорослого – реципієнта збірки Миколи Мартинюка. Така евристично збагачена, інтелектуально витіювата лектура насправді має чималий виховавчо-розвивавчий потенціал. Завдяки таким книгам «нова українська школа» (до використання в якій, до речі, й рекомендоване видання в прикінцевій анотації) спроможна підготувати сучасне молоде покоління українців до адекватного сприйняття невтримно-мінливої сучасності з її пощоденними карколомними духовними викликами.  

Свого часу у фіналі статті «В оборону казки» відома українська педагогиня Софія Русова писала: «…Кожна найпростіша книжка, яка викликає в душі поетичний настрій, доводить до гарного почуття, яка хвилює глибоко душу – така книжка безкраю більше має доброго впливу на дитину аніж цілі купи книжок, що дають багато розуму, та мало серцю». Книга Миколи Мартинюка і захопить, і розважить, і мотивуватиме нашу дітвору до фантазування в натхненому духовному пориві щодо пошуку правильних відгадок на курйозно структуровані загадки. Естетичний досвід цієї книги збагатить дух не однієї дитини й надихне не одного письменника на нові естетичні знахідки.

Дитячою книгою «Розбишацькі рими» Микола Мартинюк наче зреалізував у творчій практиці  засаду, яку майже три десятиліття тому ословив у мініатюрі з поетичної книги «Одинадцята заповідь»: «З гармонії / складаємо / хаос / аби не відчувати / дискомфорту».