Категорична аксіома про те, що коли  говорять гармати, солов’ї  (жодного натяку на балакучого московського українофоба) мовчать, давно перестала бути універсальною.  Адже поетичне слово – це і свідчення невмирущості  істинної людської сутності, і,  також, як зауважувала авторка «Лісової пісні», - зброя.  Тим  паче у контексті сучасних реалій, коли «це не коротка війна… Це нові часи, які почалися і невідомо коли закінчаться та чи закінчаться взагалі» (Артур Дронь, «Гемінгвей нічого не знає»/ «Героїв не міняють»).  І «Пектораль любові» волинянки Лідії Дружинович, де  щире щемливе слово осяює та надихає, - теж пісня життєдайній невмирущості, попри трагідраму, від якої ніхто не сховається. 

Мимоволі шукаючи після прочитання  асоціювання назви збірки поезії  зі знахідкою     поета й  археолога Бориса Мозолевського пам’ятки ще скіфської епохи, переконуєшся, що творчість загалом і поетичне слово зокрема, виплекані любов’ю,   суголосні з образного духовною пектораллю, що засвідчує наш шлях на скрижалях віків. Ця лірика – також і прихисток, порятунок   під час  найсуворіших викликів, коли дано, переймаючи естафету від попередніх поколінь, торувати-продовжувати   земний шлях свого народу. Коли безмір судженого земного часу сфокусовується в усвідомлення-відчуття: «Ще мить – і осінь» («Не покидай. Або покинь…»). Коли живеш і, попри всі перипетії, «чекаєш на диво» на фоні того, як «нанизує роси-перлинки, як ноти, сіренький павук під кущем бузини» («Шукаєш освідчень, чекаєш на диво…»). А відтак, вслід за авторкою, стаєш  спроможним  «впізнавати з півпогляду Пектораль любові» («Крокуси задивлені…»).

Слово Лідії Дружинович – чутливо-настроєве, натхненно-одухотворене, гармонійне з природою. Почасти воно асоціюється з язичницьким, первісним чуттям єдності світу,  повноти буття, попри  фатум скороминущості у контексті вбивчих воєнних реалій:

Густим споришем шлях простелено, 

над нами курличуть веселики.

Щасливими бути нам велено!

Мій спокою, затишку, друже! («Мій світе, світанку, світаночку…».  Коли, «ранку чекаючи, віриш пташині» та вирушаєш «на сповідь – до лісу» («Озеро Пісочне»).

Зрештою, рефлексуючи щодо специфіки власної творчості, Лідія Дружинович зізнається у верлібрі: 

Шукаєш поезію

в словах,

але рими

навмисне сховалися 

в густих червневих травах.

Ану, загляньмо!

Вслухаймося!

То ж коник-стрибунець

за день визбирав 

повнісінький кошик

метафор та епітетів,

ямбів, хореїв, анапестів («Шукаєш поезію…»). 

Тож  і загалом   ця книга  - ословеснена  мелодія  любові,  коли «зорі мерехтливо просяться у пісню»  і навіть за негоди «дощ свої акорди на перонах грає» («Бурштинові барви щедро…»). Це свято творчості та максималістсько-однозначне відчуття-усвідомлення того, що «вічна любов, наче міст Мірабо» («Така вже пора, що лиш вірші писати…»). Це й нездоланна сила чуття, попри відстані та виклики реалій: «До тебе крізь кордони лину! До тебе лину, хоч війна» («Посеред мрій, десь навесні…»).

Вочевидь, цілком умотивовано, відповідно до концептуальних засад,  авторка «Пекторалі  любові» структурує книгу, аби  багатогранність усе-таки поставала цілісністю. Якщо в розділах «Від цвіту до цвіту», «Серпанок світанку», «Барвіночок хрещатий» - світла окриленість коханням (жіноча лірика), де в третьому вже почасти відлунюють і трагічні виклики  сьогодення,  то завершальний «Заклинання весни» - поетичні рефлексії на війну. До того ж вона  також  вибірково  пропонує й   інтерпретацію  суголосної  зі своїм творчим кредо поезії  знакових іншомовних акторів (як, скажімо, Віславий Шимборська)  у перекладах  з англійської, білоруської, грузинської, польської та іспанської. 

Зворушений читач  «Пекторалі любові» також має нагоду переконатися, як Лідія Дружинович уміє  малювати, писати світ і настрій барвами: «Світанок свої акварелі Розливає по небу рожевим  густим молоком» («Він її покохав і зробив таємницею…»), філософськи  узагальнюючи: «Життя наше – книга» («Отак і живеш: від цвіту до цвіту…»). Він, безумовно, не розминеться із метафоричними  знахідками поетки: «Веселка у правій долоньці Тримає свіжу хлібину» ( «Ти скажеш: «Кохана, вже серпень…»»),  «Зустрічі наші колись проростуть мальвами» (вірш «Будь моїм сонцем, коханий, світи…»), «Примостились на вікні сонячні зайчата…» («Крокуси задивлені…»),  «Чаклує серпень  в тиші над зірками Тоненькою пелюсточкою айстри» («А завтра відлетять лелеки…»), «Твої цілую сни» («Візьми мою печаль…»).

Лірика Лідії Дружинович  вбирає у себе  життєдайний максималізм почуттів, коли в особі коханого  - «минуле, нинішнє, прийдешнє, як сонця захід й сонця схід» («Моє Водохреще жадане…»). При цьому авторка «Пекторалі любові» осягає у слові сутність земного шляху, «щоби жити й кохати» («Ти жінка, яка…»). Тому й   довірливо пропонує і собі, й кожному, хто не розминеться з  її поезією, настанову: «А ти ж бо  - люби! Не слухай зозулю! Не слухай нікого. Лиш серце своє і ще жайвірка спів» («Щороку чекаємо   перших покосів…»). Адже універсальне неписане правило щастя, повноти буття – таке конкретне й лаконічне:  «Усе, що людям треба, - це віра  і любов» («Триматися за руки…»). 

«Поетично-завіршований світ Лідії Дружинович  постає із «Пекторалі любові» як особлива охудожнена територія, де інтимні і громадянські, пейзажні і натурфілософські знаки-символи-коди, навіть маркери  архетипів органічно переплавляються  в єдиний ритм залюбленої у світ, цвіт, плід душі». Так справедливо вважає    поет і літературознавець Ігор Павлюк («Вона прийшла з бабусиних пісень»), відтак уточнюючи, що авторці «Пекторалі любові» дано «бачити тайни і таїгства, сни і мрії крізь призму не всіма бачених деталей, ословлюючи їх до логосів, до алгоритмів вічного».

Лідія Дружинович репрезентує щемливе відчуття часоплину, коли  тривають «наші мандри на планеті оцій, поміж сивих сумних полинів» («Закликання весни, тихе танення снігу…»),  а відтак вже в іншу пору року «лелеки креслять над хатою знаки безкінечності» («…зашарілася  перша ягідка»). Вона інтуїтивно покладається на втілення в життя  оптимістичних сподівань-вимолювань прийдешнього: «Будь для нас, осене, дивом, світлом надії зігрітим» («Сняться сливи на сонці…»).  Та водночас поетка, творячи   у слові образ  сьогодення, нагадує про трагідраму викликів. Адже, коли триває екзистенційна війна  («Поділені ночі на «до» і «після»…») та споконвічний ворог не має жодних намірів відмовлятися від стратегії  цілковитого знищення всього українського  й уже 

Ніколи не буде уже  як колись:

Історії жорна на порох все змелють  («Сповідь старого вітряка»). Ця максима авторки «Пекторалі любові» по-своєму перегукується  з візією Сергія Жадана, оприлюдненою ним під час виступу на Мюнхенській безпековій конференції 2026 року:  «Майбутнє напевне не буде схожим на минуле. Так як було, вже не буде. Буде інакше. Це зовсім не значить, що майбутнє не буде добрим. Воно може бути добрим. Воно може бути щасливим. Просто його не слід буде порівнювати з тим, що було. Наше минуле безповоротно і категорично знищене цією війною». У цій парадигмі авторка «Пекторалі любові» нагадує: 

На жаль,

багато червоного розлито,

щоб світ зумів побачити

синьо-жовті стяги, 

у які закутані 

розхристані

українські душі («Великдень-2022»). Розмірковуючи щодо чинників життя й смерті  під час  війни, де навіть найглибший тил щомиті може стати лінією фронту, Лідія Дружинович зауважує, що, очікуючи повернення з вирію лелек, жайворонків, зозуль, «слово «приліт»  тепер має інше значення та й птахи найдзвінкіше щебечуть, коли в храмах відспівують Українських Героїв» («Цієї весни…»). Тому й навіть в оптимістичних візіях поетка не може вдаватися  до ура-пафосного самообману. Адже ця екзистенційна  війна, яку  веде проти України  та її народу сконсолідоване путінськими імперськи-шовіністичними максимами російське «народонасєлєніє», котру  вже іноді називають предтечею Третьої світової,  триватиме: «Кінця їй нема, і краю нема» («Буяє весна…»). Тож «ще скільки поляже кістьми – не збагнути», тому й поетка звертається до всіх співвітчизників:

Серця піднесімо до Бога-Творця,

Щоб Він нам зберіг Україну («Хоча листопад, та вже снігом укрило поля…»). 

Вона вірить, що, попри  навіть начебто  безвихідь, усе-таки торжествуватиме спроведливість і «за зло воздасться устократ! Мов фенікс, встанемо з руїни» («Під прапорами сплять сини…»). Аби так сталося, звершують дива героїзму українські «воїни світла, воїни добра». Щоб  ця візія матеріалізувалася, творить також  Лідія Дружинович, що засвідчує і її «Пектораль любові».