Спершу зауважу: окрема частка верлібрів мені не така близька, тому інтерпретувати претензійно / окреслювати пунктирно / означувати суттєве чи щось таке, — останнє близьке до Селінджерового, — не маю націленості. У такий спосіб дещо знехтую літературно-критичним завданням поміщати книжку в контекст, про що свідчив один літератор, що завжди мав цікаві міркування про літпроцес у часовому відтинку 2000-х (найактивніше виступав у вже мертвому «ЛітАкценті»). І хоча він перекрутив судження Р. Рорті, на це сміло можна махнути рукою (навіть обома), бо вказав, на основі чого і кого вигулькнуло міркування. Зрештою, добре би було, аби про цю книжку балакали ті, хто потайки (...) (підозрюю причетність не тільки до виходу цього творива на люди, а й до вибраковування). Навіщо ж мені «підтасовувати»: все одно не напишу того, чого очікують, — панегірики в забутті (жартую)?.. 

Це не той випадок, коли через декілька років в літературному колі можна буде традиційно свідчити, що, мовляв, зринає в пам’яті мудра дівчинка з першою книжечкою, у якій був безмір світла і тепла. Домінує у верлібрах настроєва печаль, відчуття страждання, болю, самотність, досвід втрат. Я не знаю, звідки ця песимістична тональність і суперечність несуперечності чи несуперечність суперечності, ще цікавіше — це все виринає на досвіді дев’ятнадцяти років, другий курс філфаку, на якому Юля начебто висловлює міркування і начебто вигукує: «Ні. Не так». 

Серед верлібрів читаємо: «в тому і суть можливо // щоби піти в небуття // і дістати з нього // життя // байдуже до повторюваності // байдуже до відчитання // допоки мене нема // я не можу просити когось // послухай» (небуття в бутті чи буття в небутті?). Або її оте «мучся», яке живе «на кількох // нечітко окреслених // паралелях». Абстракція життя чи життя в абстракції, де «порожнеча кроків»?

З іншого боку, ніжність внутрішньої прозірливості («Вітер // який він живий // і листочки що колихає // скільки не повторюєш // про подібність їх до трибу // вони все одно залишаються // промовисті»), любов як відданість та без докору прийняття іншого у затишшя власного світу («тільки погляд // душі яка скаже // я приймаю тебе живою // приймаю тебе удушену // і розтерзану власними // привидами // душі яка ще раз // невидимо заплаче // шепнувши // не йди я люблю тебе»), глибкість і чуттєвість etc. Що в ній переважить, те й визріє, а визріє те, що повинно.

Найголовніше: погоджуюся з автором передмови Михайлом Батогом, який писав, що талант у цій книжечці, а передовсім — Юлі, таки проглядається. Є таке. І чуття Слова в окремих верлібрових сегментах можна сміло нащупати. Як на вік, доволі зріло. Чому авторка часом йде шляхом трансформації почутого / прочитаного, не беруся говорити. Навряд чи це через внутрішню невіру, бо якраз-таки той випадок, коли неофітка сповна віри в дорогу (визрівання, за її світоглядним свідченням), як би не намагалася приховатися за непевністю. Це не герметизм, ніяка не латентність — тактика, яка їй допоможе у творчості і в житті, вберігши від перманентних болісних падінь, що могли б тимчасово сковувати свободу в самоутвердженні і, взагалі, різати по живому. Десь я вже писала чи ліпила в бесіді на вітер, що якби окремі літератори показали істинне «Я», в літературі їхнє «Я» розчинилося б, не залишивши післясмаку.

Загалом, я б хотіла бачити авторку крізь неї саму, а не крізь частково трансформоване, що головне — майстерно замасковане (зрештою, звідси почасти інтертектуальність, що не завжди є інтертекстуальністю як такою). 

Юля від природи наділена багатьма рисами талановитого Майстра (свідомо виокремлюю з велИкої), залишається всього-на-всього позбутися багатошаровості, але, боюся, творча відкритість крізь довіру до себе (я не кажу про людське, а — суто літературне) може затлумити звучання її прозорої чистоти, яка в цій збірці з відлунням музикальності чуття поетичного, хоча вплине на манеру письма, надавши міткості і з’ївши її якусь-таку боязнь, яка інколи вловлюється.  

Отож, така-от «спроба спроби» поговорити про книжечку «Вдивляюся і чую» талановитої Юлії Манякіної. Авторці — щирі вітання і побажання подальшого визрівання.