Спершу ця книжка нагадує дуже якісно видану збірку матеріалів наукової конференції: тверда палітурка з цікавою ілюстрацією, хороший, однак не слизький білий папір, формат, зручний для читання що вдома, що у читальній залі бібліотеки. По суті, вона і є такою тематичною збіркою матеріалів, — однак без додаткових підстав у вигляді конференції. Всі тексти в ній об’єднані однією ідеєю: прагненням дослідити природу анімізму, первісних вірувань та магічних практик; оглянути їх з різних точок зору. Написані ці тексти сучасними дослідниками, — переважно антропологами. Тобто представниками професії, котру цікавить походження та розвиток найцікавішого явища в історії: людської думки та віри. Саме тими, хто, припустимо, почав знайомство з анімізмом з ясних і зрозумілих текстів Дж. Фрезера та К. Леві-Строса, а закінчив працями науковців, вже значно менше за перших двох відомих широкому загалові.

*

Отже, зміст видання такий: спершу вступ упорядника та перекладача Віталія Щепанського «Новий анімізм як перспектива: становлення концепту». Потім у наступній послідовності видані такі статті: Ірвінг Галловел, «Онтологія, поведінка та світогляд оджибве»; Едіт Тернер, «Реальність духів: табуйована чи дозволена сфера досліджень?»; Філіп Дескола, «Поза межами природи та культури»; Едуарду Вівейруш ді Кастру, «Космологічний дейксис та амерінідіанський перспективізм»; Нуріт Бьорд-Девід, «Переосмислений «анімізм»: особність, довкілля та реляційна епістемологія»; Тім Інґолд, «Тотемізм, анімізм і зображення тварин». Згодом перекладені одразу три статті Девіда Абрама: «Анімізм, сприйняття та земне ремесло мага»; «Невидимі: до феноменології духів», та «Чаклування». Завершують збірку тексти Ізабель Стенгерс, «Відроджуючи анімізм»; чудова стаття Шона Сенфорда Бека «Християнський анімізм», та поетичний твір Грегама Гарві «Маніфест анімістів». 

Як видно із назв, зусилля Дж. Фрезера, докладені до створення його легендарної «Золотої гілки», були недаремними: людям досі цікаво знати, чим керувались і керуються донині, як виглядають первісні уявлення про «інший світ».

Говорячи на цю тему, важко уникнути езотеричної термінології, що давно позначає цю область людської думки вкрай різноманітними визначеннями. Однак більшість авторів цієї книжки уникають її, як надзвичайно придатної для зайвих спекуляцій, і частіше оперують словником вчених-антропологів. Але з якою метою? Уточнюючи основну мету та цільову аудиторію своєї праці, автор ідеї та укладач збірки Віталій Щепанський у передмові, зокрема, пише:

«Підходи до розуміння анімізму, представлені у цій хрестоматії, можуть бути потенційно корисними для перегляду етнографічного матеріалу, теорій екології, наукових студій про тварин, етики, а також для більш загальних дисциплін — соціології, культурології, історії та дослідження релігій. Анімізм може розумітися як досить широко, так і спеціалізовано. ... основна ідея цієї книги полягає в тому, щоб спробувати окреслити для українського читача, який сприймає світ через натуралістичний світогляд, що існує інша форма світогляду — анімізм». С. 13. 

Як на мене, в авторському переліку складових цільової аудиторії бракує поезії зокрема та мистецтва загалом. Причому не лише кіно та анімації, і не лише фентезі, але й будь-яких інших творів, заснованих на прийнятті думки про вірогідність наявного життя у речах та явищах, які ми звикли вважати складовими пейзажів та натюрмортів; належними до світу речей. Що, до речі, викликало напівжарт одного з авторів збірки, який зауважив: якщо у вас виникає припущення щодо того, живий чи ні той чи інший об’єкт на вашому шляху, про всяк випадок краще вважати його живим.

Я б назвала такі міркування засадничою ознакою культурної людини, — адже тут йдеться, серед іншого, про повагу до оточуючого світу. Тобто про те, чого так бракувало спершу радянським, а потім пострадянським уявленням (і проповідям), присвяченим реальному місцю людини у Всесвіті. 

* 

Чим є анімізм для більшості читачів? Певне, поклонінням душам померлих родичів/предків, а також вірою в те, що власну душу (чи дух, чи особистість) мають також деякі тварини, птахи і предмети. Для інтересантів японської культури анімізм — це суттєва складова шинто, чи синтоїзму, унікальної японської релігії, чи, радше, світобачення, схильного вірити у покровителів людини чи місцевості у деревах та предметах; здатного надзвичайно легко поєднуватись з іншими релігіями, окрім хіба тих, котрі категорично заперечують здатність душ населяти не лише людей, але й тварин, чи речі, чи рослини. 

Нескінченна та стабільна популярність мистецьких творів, які обмірковують цю ідею, також і виконаних у різних жанрах поп-культури, включно з кількома аніме Хайяо Міядзакі засвідчують, що анімізм цікавить не лише вчених-антропологів. В тій чи іншій мірі кожен з нас, мимоволі кажучи про річ, — наприклад, комп’ютер чи вазон, — як про живу істоту, яка, наприклад, раптом перестала слухатись, прямує тим же шляхом, що й люди народів, не надто близько знайомих з монотеїзмом. Врешті, залюдненість телеграм-каналу укладача антології В. Щепанського «Обранці духів» засвідчує: щирий інтерес до ірраціональних тем цікавий не лише науковцям. І кількість таких інтересантів безупинно збільшується. 

* 

Читачам, котрі ще не встигли зануритись у тонкощі професійної антропології, концепцію, чи, точніше, мету цієї збірки розкриють насамперед три тексти. Спершу це, звісно, вступ упорядника, Віталія Щепанського, в якому він пропонує переосмислити стереотипне, усталене ставлення до анімізму як до наївної, «дитячої» віри «відсталих» народів. Адже технічний поступ та, головне, його наслідки нині, у 20-х рр. ХХІ ст. дозволяють робити вельми прикрі висновки щодо здатності людства до самодовершеності. Поки що будь-які, навіть найнеймовірніші технічні досягнення сприяють довершеності найперше військових дій, методів ведення війни і т. д. А потім несподіваним бонусом впливають на здитинілість та безпорадність людей, в яких звичка до комфорту розвиває спершу лінь та споживацтво, і лише потім якісь неймовірні інтелектуальні чи духовні якості.

Другим текстом у цій збірці, який доступно — в сенсі дозуючи наукову термінологію, — пояснює історіографію питання, є стаття «Переосмислений «Анімізм», особність, довкілля та реляційна епістемологія» Нуріт Бьорд-Девід, професорки антропології Хайфського університету. У її тексті зрозумілою також і нефахівцям мовою описані поява та розвиток самого терміну «анімізм» та ставлення до нього як професійних антропологів, так і широких читацьких кіл, яким щастило познайомитись з науково-популярними викладами основних ідей науковців. Вживання спеціальної термінології у статті лишає доволі простору та часу для того, щоби початківці чи інтересанти могли уточнити незрозумілі визначення у словниках, при цьому не забуваючи, про що, власне, йшлося у тексті. Інакше кажучи, це дослідження досить легко написане і добре перекладене (Ольгою Свиріпою). 

Користуючись стилем популяризатора, автор третього підкреслено простого тексту, Шон Сенфорд Бек, у статті «Християнський анімізм» також напрочуд ясно аргументує предмет своєї розвідки:

«Термін «анімізм» з’явився на ранніх етапах культурної антропології ХІХ ст. Як спосіб описати розуміння релігії «первісними» людьми. Багато в чому це був витончено зневажливий термін, який неявно вказував на те, що анімізм був етапом еволюції релігії, який «виросте» в політеїзм, потім генотеїзм і, нарешті, завершиться «зрілим» монотеїзмом. Існують і інші проблеми з цим терміном, одна з яких полягає в нерозумінні того, що анімізм описує, по суті, «безтілесних» духів, які живуть або володіють «неживими» речами, такими, як скелі чи дерева. Ця точка зору є продуктом механістичного і дуалістичного розуміння Всесвіту, і як така спотворює фактичні вірування і практику згадуваних анімістичних традицій». С. 229

*

Щодо перекладу збірки: перекладачів багато, і тексти не зажди бездоганні. Однак робити суттєві зауваження, не маючи в руках оригіналу, не варто, — хоча з контексту я зауважила, що, наприклад, замість «особистості» у тексті повсюдно вживається «особа», а деякі інші речення заслуговують, принаймні коли йтиметься про перевидання, на повторну пильну увагу редактора. Не наводитиму їх тут, щоби не відволікати увагу від головного: відважної спроби переосмислення засадничої антропологічної установки, що розцінювала анімізм чимось на зразок дитячих іграшок «братів наших менших», під якими мались на увазі народи, позбавлені вад та переваг технічного поступу. Та, додам, теорії походження видів, котра суперечить не лише поважному ставленню до релігій з-поза меж юдео-християнської цивілізації, але й власне біблійній теорії походження людства. 

*

Висновків із загалу текстів цієї чудової збірки безліч: вона здатна віддзеркалити інтереси читачів ледь не всіх можливих інтелектуальних прошарків. Професійні антропологи отримали привід для плідної дискусії щодо того, чи личить сучасникам невиправданий снобізм користувачів технічного поступу на тлі вірувань та магічних практик народів, які тримались якнайдалі від «технологічного мейнстріму». Прибічники магічних практик, — насамперед ті, що прагнуть описати їх з наукової точки зору, так, як, скажімо, Гершом Шолем описував єврейську містику, — знайдуть у цій книжці немало цікавих прикладів, що підтвердять: підстави для подальших їхніх спроб у цьому напрямку існують, і вони зовсім не сміховинні. Врешті, ті, чиє коло читання обмежувалось книжками Фрезера та Леві-Строса, отримають цікаву книжку, що допоможе уточнити такі задавнені, що вже й непомітні через загальновживаність, сталі світоглядні суперечності. 

В розумінні балансу сенсу, стилю та легкості, а також послідовності думки мені найбільше сподобалась, як не дивно, не мистецтвознавча розвідка, і навіть не історії про більш-менш вдалі спроби авторів використати магічні практики. 

Синтетичним, — в сенсі об’єднувальним, від слова «синтез» — текстом саме для мене у цій збірці став «Християнський анімізм» Шона Сенфорда Бека. Він не містить особливих закликів; м’яко нагадує про те, що церква звикла засуджувати магію; однак не поспішає полемізувати, стиха розмірковуючи про те, що наше світобачення щодо анімізму варте щонайменше переоцінки: 

«...Християнський анімізм визнає, що в нашій вірі, зрештою, є набагато більше, ніж Бог і людська душа. Християнський анімізм — це перспектива і шлях, який дозволяє нам орієнтуватись у духовному світі, (...) величезній мережі істот, з якими ми ділимо цю тендітну Землю, наш острівний дім, і з якими ми близько пов’язані». С. 231. 

Врешті, наукові та популярніші тексти цієї збірки, кожен по-своєму, видобувають у читачів дитячі спогади, причому частіше щасливі — адже торкаються тих часів нашого старшання, коли відчуття того, що весь світ довкола насправді живий і осмислений, викликає менше здивування, аніж спроби дорослих переконати тебе у тому, що це не завжди так. І хоча б через цю здатність видання Віталія Щепанського, на мою думку, варте осібного місця у домашній бібліотеці.