Справа не в тому, чи вона дочекається на читача. Скільки б не гнали вітер на полі, нинішнє покоління виросте черствішим і жорстокішим, аніж здається, хто що би не говорив про виховання літературою, її вічні цінності. Про світоглядне позерство літературознавства, що поступово призводить до вихолощення наукових принципів, осягаючи зворотного боку істини художнього твору, краще змовчу... (складається враження, що літературознавцем може стати будь-яка тяжко мудра і хитра. Якщо покрутиться і побавиться, чи індивідуальне невігластво подасть як «Благословенная між женами...»). Натомість історії Михайла Вереса читатимуть обрані. Бо потребують почуття совісті.

Відсувають заслону прозової книжки дві передмови очільників письменницьких спілок — франківської та херсонської (Євген Баран, Василь Загороднюк). Суттєвої ваги двоголосся не додає, хоча й не відбавляє. Репрезентує різнорідні позиції прочитання, зведені до єдиновисновку: «Тихі історії»,— Василь Кузан підстеріг. 

Не погоджуюся з Євгеном Бараном при означенні «чистої» прози Михайла Вереса: потребує уточненняшляхом відштовхування від прозових творів зосібна, а не прикриття дещо різкуватим обмеженням виданням «Небо під трапом» (2023). Із Василем Загороднюком складніше (є декілька нюансів). Автор другого переднього слова з позиції жанрової виокремлює більшою мірою новели, про що говорить назва передмови («Новелотерапія Михайла Вереса»), проте їх можна назвати вибірково, якщо принципово відходити від засад жанрових. Правдиво, що проза Михайла Вереса, за Василем Загороднюком, «художньо переконлива» та «психологічно достовірна», але чи завжди «аргументована»?..

Із довгими відступами все, хоч із передмовою Василя Загороднюка — ні. Нехай. Тепер про книжку. Почнемо з того, що структурно її відтворюють три розділи. 

1) Розділ перший «Отака-то вона війна»

Перша з оповідей «У Бога своя арифметика» є центральною і виписаною більш-менш у межах жанрової традиції, що дає змогу віднести її до новели: драматична складова; лаконізм; динаміка в розгортанні невеличкої життєвої притичини; обмежене коло героїв; короткі речення, немов вироки; психологічна напруга; кінець відкритий, але не позитивний. 

У центрі історії опиняється Миронко, у центрі тематичному — самотність і певна трагічність головного героя на тлі життєвих випробувань у часи воєнних реалій, спонукальних до умовиводів та готовності до державного обов’язку; у центрі проблематики — війна і проминальність людська. 

Закінчення новели підтверджує сказане: 

«А зранку вже думав про інше. Зібрав документи. Ще раз заглянув у військовий квиток і паспорт:

«Роки... А може, пройде?.. І візьмуть?».

Вийшов на вулицю. Пропустив поперед себе малих школярів, що йшли до школи, і попрямував до військкомату...»

Серед інших історій, у яких виступає домінанта війни, відзначимо «Отака-то війна» (відверте коротке есе автобіографічного характеру, у якому списано притичину, що трапилася під час повітряного попередження в громадському транспорті), «Перші дні великої війни» (у центрі опиняються долі жінок із різних міст, подані в щоденниковому форматі), «І бруньки хотіли жити» (людські втрати залишаються в пам’яті, час розмиває відстань життєвої ходи, але не відчуття присутності близьких серцю), «Поцілунок краєчком уст» (підозрюю, історія почута: спроба воєнного міжкультурного діалогу завжди несе втрати, коли навпроти воїна — нелюд), «Тепло маленьких долонь» (історія двох військових в історії одного із них, де згадка про втрату побратима на війні — кульмінаційний елемент в новелі; недолік — в іменуванні головних героїв: авторові варто таки слідувати українським відповідникам).

Загалом, перший розділ найбільш повно відповідає жанровим принципам новели та оповідання, трапляються есеї («Отака-то війна», «Розбита тиша», «Мрія», «—Ти скажи йому, Тань» ...). 

2) Розділ другий «Стежки за батьківським вікном»

Його відтворюють здебільшого есеї, що закроюють індивідуальний досвід автора:

1. Учителювання на Одещині, спогади про нього переткані пам’яттю родом із дитинства («Празник»);

2. Рана, що кровоточить повсякчас: смерть батька, коли сина не було поряд («Черемха»);

3. Шевченківські дні в згадках п’ятирічного хлопчика («Дорога до Шевченка»);

4. Традиції на свята Івана та Павла («Піщані стежки любові»);

5. Дружба, яку не поривають обставини та традиційне телефонування на перше лютого, навіть смерть... («Ждан»);

6. Розлоге оповідання, що проводить стежками дідівщини («Стежки за батьківським вікном»);

7. Період навчання, перші спроби професійних кроків, як і перший доленосний вибір... («А Львів за нами не бігав»).

3) Розділ третій «Шпагат добра і зла»

Тут маємо розмаїті історії. Власне, тут маємо історії, що визрівають із пильного спостереження автора за дійсністю. Власне, у розділах можна натрапити на почуті історії чи особисті, а ще — часто побачені. Часом різкі переходи в оповідях дезорієнтують читацьке око. До прикладу, у короткому есе «Сон» (с. 119-120) ближче до кінця головний герой занадто швидко стрибає від ранкової до обідньої пори, якій передує робочий час. Таких моментів є чимало, що свідчить про часткову обірваність манери письма. 

В окремих прозових віддушинах проглядаються афористичного розливу висновки, зокрема в оповіданні «Портрет» («У людської пам’яті свої правила. Не завжди для нас зрозумілі. Здавалося б, чим більше віддаляємося під покровом часу від якихось подій, ситуацій, то мали б вони десь щезати, губитися.»; «А головне, що в житті немає сухого рахунку нуль : нуль. Ти забиваєш, але постійно і пропускаєш, не тільки виграєш, але й терпиш поразку...»). Таким чином оповідь, здавалося б, емоційно нерухома, спонукає задуматися. 

Прозова мова Михайла Вереса проста, незабарикадована додатковими художніми засобами чи вибриками змістоформи. Авторові далеко до кадильних віянь бажання миттєвої слави: свідомо уникає загравань із читачем. Можливо, мимовільна, водночас притомна фіксація найбільш болісних й душевно крикривих історій визначальна з позиції літературної чесності, відданості своїй справі, хоча з точки зору художньої довершеності просідає через спрощеність і часткову фрагментарність списування людських доль. По цьому скажу: фабула не зводиться до журналістської фактографічності чи простецького проговорювання задля психологічної самотерапії. 

Ще зауважу: «спрощеність» не вказує, що автор грішить прозовим невіглаством і не має елементарного поняття у творенні сюжету, а свідчить, що Михайло Верес як один із добрих авторів має індивідуальний стиль, що просвічується: лаконізм по-стефаниківськи переплітається з теплотою оповіді, коли «страшно» — післясмак прочитання, а не зав’язь внутрішньої наповненості болем за ширмою художнього прийому. Біль у цьому разі — відчуття межовості людської долі, її трагічності, її невизначеності в часи духовного застою. Зрештою, у книжці відсутня награність псевдоборотьби людської, кожна сторінка — як факт правдивості життєвих колізій із втратами, що додають головним героям доленосної оскоми: кожен врешті-решт усвідомлює, що життя, майже за С. Васильченком, не рідна ненька, — не пеститиме.

Можемо хіба що здогадуватися, наскільки важко/легко далося Михайлові Вересу написання історій, що здатні вкраяти серце маститим критикам і літературознавцям, що для об’єкта і предмета досліджень часом обирають історії, де істина вдало — зумисне — маскується белетризованим сплавом. Там, де штучна літературність виштовхує людське дихання, цей автор зумів дивним чином індивідуальний біль піднести до зовсім іншого регістру звучання, що вкарбовується в пам’ять, немов різьба на долонях. 

Тому кажу, що історії Михайла Вереса — сподвижництво «страшної ціни невивчених уроків...»

Чи здатен сучасний читач осягнути історії Михайла Вереса серцебиттям совісті? Якою ціною і коли саме?