«…Цим хлопцям не потрібно розповідати про патріотизм і дух нації, бо вони є втіленням цього, ще й можуть позичити, в кого малувато, їм не треба відчіпного «тримайтеся», чи «молимось за вас». Треба антидронові пушки, мавіки, машини, всі інструменти, якими можна двохсотити. Мої слова — не прохання про допомогу. Хочу, щоб ви розуміли, що нема переможного настрою, а є дике, осатаніле і люте рубалово, де вже ніхто ні на що не зважає, а годує війну гарячою кров’ю і жирною смертю». 

Свій новий роман «Замовляння крові» Петро Білоус розпочинає з вражень про нинішню російсько-українську війну одного із головних персонажів твору, воїна Павла Журавля, занотовані ним у бліндажі. У тексті — жодних художніх прикрас, відсутня патріотична бравада, а кожне слово — на розрив, до болю оголене, мов рана. І багато, багато крові, пролитої за цю прабатьківську землю, на яку заповзятливо ласий одвічний ворог зі сходу. 

Такий зачин роману одразу занурює читача у вир часу, в якому ми проживаємо, навертає на роздуми: чому кожному поколінню українців доводиться  братися за зброю, аби захищатися від ворогів? Де причини отих клятих воєн, хто і чому їх розпочинає? Питання риторичне і водночас відкрите. Тож Петро Білоус береться за розкриття цієї надважливої теми через персонажів твору, простих людей, які приймають жахливу вагу війни на свої плечі, для яких вона — це горе,  руйнування, психологічні травми і смерть. За кого вони проливають свою кров або й гинуть? За інтереси недолугих політиків чи за рідну землю, рятуючи її від рабства? Роман за жанром є епічним, основною прикметою якого є часова тяглість, у художній формі оприявнює події минувшини на конкретному прикладі трьох поколінь роду Журавлів, які зіткнулися із війною — від другої світової і до нинішньої російсько-української: найстаршого Василя, його сина Андрія та онука Павла. Саме того Павла, який пішов до війська з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю. Як зазначається в анотації, попри актуальність теми, твір культивує гострі сюжетні лінії, виразність та колоритність персонажів, прозорість художнього письма, експресивний стиль. Читачеві пропонується захоплююча оповідь, заряджена емоційною наснагою, пристрастями і гуманістичним спрямуванням. 

Чому така назва «Замовляння крові»? Магічно-сакральні тексти цього функціонального різновиду зазвичай належать до лікувально-зцілювальної тематичної групи оказіонально-обрядового фольклору. Таку письмову і, власне, усну магічно-сакральну традицію давнього регіону Північно-Західної України та Полісся Петро Білоус майстерно вплітає у твір, зшиває сюжетні лінії у розлоге епічне полотно, нагадуючи українцям: усі ми — одної крові; усі ми, проливаючи її за свій рід, свою неньку Україну, маємо за будь-яку ціну відстоювати її свободу і незалежність, гартувати дух та вірити, вірити і наближати Перемогу. 

У «Пролозі» автор не випадково описує першу пролиту кров головного героя роману, коли тому було всього чотири роки і він, зголоднілий, взявся відрізати скибку хліба, а порізав палець: «Чиркнула кров. Буханка впала на підлогу. За нею полетів і ніж. Павлик широко розплющеними очима дивився, як із пораненого пальця струмком витікала кров. І закричав…».  Бабуся, яка нагодилася згодом, замість того, щоб обробити рану, схопила з підлоги ніж, яким порізався Павлик, приклала його до рани і зашепотіла народну молитву — замовляння крові. І знаєте що? Як не дивно, кров спинилася. Як читач, я в це ще вірю, бо саме так уміли спиняти кров наші бабусі. 

У сюжетиці замовлянь і народних молитов від крові Петро Білоус, наскільки знаю, репрезентує свій власний дитячий досвід, відображаючи тим самим основні уявлення та переважну більшість мотивів, відомі у магічно-сакральній традиції слов’ян. Людська кров із рани у таких замовляннях асоціюється із річкою, що тече або «біжить». Тому головною метою під час лікування було зупинити цю ріку, для чого кров зазвичай і замовляли. 

Ці замовляння проймають усю драматичну лінію сюжету роману від початку до кінця. Тут кожен із роду Журавлів проливає кров за відстоювання вродженого чуття людської гідності й історичної справедливості. Вони чинили і чинять спротив будь-якій кривді, бо у їхніх жилах завжди текла і тече невпокорена кров бунтарів. 

Якщо добре вчитатися у сюжетні перипетії твору, мимоволі ловиш себе на думці: художні образи роману та авторське «Я» знаходяться у режимі постійного пограниччя, вимисел і реальність настільки художньо деталізовано, що не виникає жодних сумнівів у їх правдивості, у природності діалогів та щирості емоцій. З огляду на це роман певною мірою є автобіографічою оповіддю. То тут, то там прориваються спогади письменника про батька Василя — учасника фінської війни та Другої світової, його іменем наділено одного із персонажів твору, найстаршого із роду Журавлів із села Радовель (розділ перший. Василь). 

Мотив роману суголосний народному способу виживання за будь-яких умов. Повернувшись із фінської, де мало не згинув серед снігів і морозів, Василь потрапляє у жорнова нової кривавої бійні. На війні як на війні, особливо на її початку: під час відступу кинута напризволяще їхня частина, затим оточення, нерівний бій, полон. Але Василеві вдається втекти і чудом вижити в окупації, а потому знову долучитися до війська і гнати ворога до його лігва, добивати біля чеської Праги. Саме там, на війні, сформувався світогляд простого солдата, розуміння, що «…свої божевільні забаганки вожді одягали у політичні строї, дезорієнтували народи брехливими і фальшивими лозунгами та обіцянками і розпочинали війни. А страждали передусім ті, кого вони, як жертву, кидали у пащу ненажерливому молоху війни». 

Оповідь роману хронологічно вибудована — від 1941-го до наших днів. Письменник фрагментує події, обираючи у цьому часопросторовому вимірі найбільш суттєві, характерні для того чи іншого періоду новітньої історії. Обізнаний з цією історією читач не знайде у творі жодної фальші, бо таку правду «життя на межі» несе у собі кожна клітина пам’яті у річищах людських доль, коли злидні практично не виходили з хати і десь глибоко у душі нуртувало невдоволення, «…дратувало сліпе підкорення комуністичній партії, яка гучно заявляла, що у країні «все для людини і заради людини», а насправді цю людину тримали за бидло, тягнучи з неї соки і кров». 

Тож природньо, що у Василя, колишнього фронтовика-інваліда, який не розумів, за що проливав кров, народжувався спротив радянській владі, системі лицемірства і несправедливості. Цей спротив ставав дедалі більш відкритим і голосним, тож нашим героєм зацікавилися у КДБ. То був початок 60-х, коли йшла боротьба з інакомисленням, дисидентськими рухами, «українським буржуазним націоналізмом» та будь-якими іншими проявами опозиційності. Письменник нічого не вигадує, коли завершує розповідь про Василя його підступним вбивством. І знову кров… Як її спинити? На цей раз замовляння хоча й промовляється, але воно вже має інше забарвлення, іншу інтонацію і є винятково ритуальним: 

Земля була червона.

Їхав чоловік на червоному возі,

Запряженому червоними кіньми.

У воза — червоні колеса,

Червоні ободи, червоні шпиці,

Багряна упряж, червоні дзвіночки.

«Куди їдеш, чоловіче?»

За спиною у нього —

Червоне сонце, 

Попереду нього —

Червона дорога.

«Їду до моря червоного

По землі червоній, 

Буду море спиняти,

Буду землю поливати,

Буду нарожденному, 

Молитвенному Василеві

Кров замовляти».

Здавалося, що нове покоління Журавлів не пізнає того лиха, як батьки. Бо ж вони завжди казали: ми прожили абияк, то, може, наші діти житимуть краще. Та ще й при комунізмі, бо партія обіцяла. Тож Петро Білоус вибудовує нову сюжетну лінію, виводить на світ божий свого нового героя, власне, свого ровесника, Андрія. Цей розділ роману, як і попередній, як і наступний, озаглавлено іменами головних персонажів, представників трьох поколінь українських чоловіків. В оповіді про Андрія я знайшов чимало спільного із життям самого автора роману, якого знаю ще зі студентських літ (навчалися в одну пору в інституті). Це було на початку 70-х, коли гаряча кров і молодість робили свою справу, а світ здавався дивовижним і прекрасним, незважаючи на злиденну стипендію (28 рублів на місяць) та відчуття перманентного голоду. В Андрія попервах все складається щонайкраще: успішне навчання в інституті, диплом, викладацька робота у рідній альма-матері, строкова служба в армії. Саме на цих етапах «кар’єрного росту» герой оповіді починає на власному досвіді відчувати жорстокість та несправедивість світу, у якому судилося народитися і який мріяв зробити кращим. Письменник виймає з пам’яті найсуттєвіше і з ювелірною точністю майстра деталей та жвавих діалогів переносить їх у художню площину, наштовхуючи читача на роздуми про роздуту пиху та розпатякану велич Колосу на глиняних ногах, що, мов той Карфаген, рано чи пізно мусив упасти. Та життя у пору юності має дивовижну здатність не зважати на труднощі, а сприймати їх як тимчасові, з оптимізмом, як і тоді, коли повертався додому після служби в армії: «Було похмуро, дощило, а йому сонце сіяло, коли армійськими черевиками місив рідну багнюку». 

Життя, здавалося, тільки починається. У романі читач знайде захоплюючі історії першого і єдиного кохання Андрія та його дівчини Тетяни, створення сім’ї, очікування на первістка та мрії про щасливе майбутнє. 

Але історія воєн має свої закономірності і не зважає на чиїсь плани. У грудні 1979-го тогочасний керівник КДБ СРСР Юрій Андропов надіслав Брежнєву листа, в якому запропонував ввести радянські війська в Афганістан. 25 грудня 1979 року, коли християни в усьому світі відзначали Різдво, розпочалося вторгнення СРСР в Афганістан, яке Кремль назвав «введенням обмеженого контингенту радянських військ у ДРА на підтримку дружнього афганського народу». 

Ця чергова безглузда «визвольна» війна не оминає Андрія, якого, попри навчання в аспірантурі, знову призивають до війська. Попрощавшись з дружиною, він прочиняє двері… у невідоме. По суті, це окрема драматична історія, яка на цей раз не має ніякого відношення до біографії письменника, тим не менше емоційно тримає читача у напрузі. Як і його батько, Андрій потрапляє у полон, з якого, щоправда, уже не повернеться живим. 

«Уранці душмани їх витягли залізними гаками на поверхню, дехто з них плюнув у лице тим, хто ґвалтом прийшов на їхню землю. Полонені стогнали, кожен передчував, що ці дикуни можуть зробити з ними що завгодно. Кожен мимоволі готувався до смерті і подумки проклинав маразматиків із радянського політбюро та своїх командирів, які кинули їх на розтерзання. Немає нічого гіршого, як загинути на чужині від рук тих, хто не кликав їх на свою землю, хто боронить її мужньо зі зброєю в руках. І від тієї зброї вони, чужинці і зайди, яких комуністи обдурили, мають загинути».  

ВІЙНА. ЗБРОЯ. КРОВ. Ці слова рефреном проходять крізь усі розділи книги. Дідівську і батьківську кров відчує на собі і син безвісти зниклого на афганській війні Андрія — Павло, художній образ якого яскраво і розмаїто зображено у третьому розділі роману під однойменною назвою, що за обсягом охоплює більшу частину тексту. Цей розділ хронологічно розпочинається 1988-м, коли малому Павлику виповнилося дев’ять літ і він уперше стикається зі смертю рідної бабусі. Тут до найменших дрібниць описано психологічний стан хлопчика, який після втрати близької людини ніби дорослішає на очах. «Але біда сама не ходить, а за собою другу водить», тож письменник, не збавляючи сюжетної напруги, стискає пружину емоцій до краю: несподівано  у дорожньо-транспортній пригоді гине найближча подруга павликової мами Тетяни — Люда, залишивши сиротою неповнолітню доньку Світлану, яка волею долі входить у сім’ю Журавлів. Автор майстерно драматизує оповідь, розгортаючи її у часі, створює ілюзію, наче ми самі бачимо та чуємо те, що відбувається. Читач роману і справді відчуває свою присутність у сприйнятті дійсності, закохується у персонажів, проживає з ними емоції першої закоханості, зростання, співпереживає зі згорьованою Тетяною, котра усі ці роки все ще чекає свого Андрія, безвісти зниклого на тій безглуздій афганській війні. «І час не гоїть її печаль», тож змушена відчувати душевний біль від настирної уваги деяких залицяльників. 

У розділі про Павла надалі вихоплюються події нової епохи, післярадянської, від початку 90-х до наших днів, коли Україна здобула незалежність і за яку доводиться проливати кров. Очима Павла письменник дивиться на нинішню новітню історію крізь конкретні події і факти, зриває рожеві окуляри у прихильників так званого «рускага міра», для якого «…війна — звична справа». Точний діагноз Московії поставив, як здається, письменник Євген Гуцало: «ментальність орди». Той, хто виник із кочових племен і вже років чотириста тільки воює на всі боки, знаходячи у цьому смисл існування держави, не зупиниться ні перед чим. На жаль, цей діагноз не лікується, або ж лікується силою. Силою українського духу і силою зброї. 

Петро Білоус викладає події у причинно-наслідковій і хронологічній послідовності, використовуючи ключові лексеми (слава, воля, революція, гідність, справедливість тощо). Тож головний герой роману Павло як журналіст опиняється у вирі усіх тих подій — на Майдані наприкінці 2013 – початку 2014 року, а згодом і на фронті з першого дня повномасштабного вторгнення схибленою на імперській величі московита. Розпочалися тривожні і жахливі дні для Журавлів. Як і для багатьох українців. «І в кожного був страх: чи виживе їхня дорога людина у кривавій та вогняній круговерті? Страх їх пригнічував і пік серце. І не було на те ради». 

Петро Білоус вдало використовує літературний прийом обрамлення тексту, замикаючи його майже наприкінці роману і підсилюючи тим самим записами Павла про війну, як блимала свічка на ящику у бліндажі, а на моніторі поволі народжувалися слова, речення, абзаци:

«Думав, що я так надсадно ригаю від контузії, але ні, просто після чергового бойового виходу подивився новини, виявляється у нас все добре і ми майже перемагаємо. У мене на немитих руках кілька діб підряд сиділа кров поранених і двохсотих – вирвані щелепи, пробиті животи, рвані боки, посічені ноги і руки, не говорячи про кульові... ». Текст завеликий для цитування, але він символічний, є червоною ниткою крові, якою зшитий весь роман Петра Білоуса. Тут викладено сміливі думки та неприховані емоції хоча й вигаданого персонажа, проте він репрезентує безпосередню присутність автора, який сприймає дійсність та драматичні події його очима. Єдиний висновок, який спромігся зробити Павло, повернувшись з фронту без ноги і зіткнувшись із реальністю, це: «БУДЬ ПРОКЛЯТА ВІЙНА!».

Чи допоможе йому і таким, як він, «Замовляння крові»? Можливо. Але я чомусь переконаний: Петро Білоус, як і його герой роману, у цей тривожний час робить потрібну і доступну для вцілілої душі добру справу.