Re: цензії

Роман «Містеріум» переважує попередні твори сучасної рівненської авторки Алли Рогашко високим рівнем містицизму. Текст, що породжує більше питань, аніж пропонує відповідей. Певними епізодами часто-густо спонукає до версій, гіпотез, висновків, а потім, за кілька сторінок, підтверджує чи спростовує їх.

Подібно до інших романів Алли Рогашко («Сни з колодязя», «Провидець») «Містеріум» ілюструє сплетення-схрещення часопросторових вимірів (ХХІ століття, 2021, Рівне – кінець ХІХ століття, 1890-ті, Рівне, Львів, Гоща, Краків), але в рецензованому творі авторка йде далі: переплітає-перетинає долі, душі, тілесні оболонки…

До сторінки 210-ї, либонь, читач схильний думати, що назва роману – вказівка на містицизм, причетність до химерної прози (український варіант магічного реалізму), жанру фентезі – лише згодом, на означеній сторінці, розкривається суть назви твору: виявляється, «Містеріум» – найменування товариства, що об’єднує більшість персонажів і персонажок. Чи ж не авторський прийом містифікації?

Роман прикметний лабіринтами сюжету, композицією, що стартує «Розв’язкою» (частина І), яка переходить у «Зачин» (частина ІІ), а завершується антитетичним «Прикінцево-початковим» (розділ 3 частини V). Себто має місце як зворотність подій, так і сплетення протилежностей.

На початках пріоритет надається маскулінному (Віталій, Євген Семенович, Єремія Созонський, Всеволод Веселовський). Персонажки, які з’являються згодом, Агнеса Веселовська і Стефанія Терлецька, постають переважно через чоловічу оптику – й лише наприкінці («Візії Агнеси», «Перехід») авторка дає змогу фемінному проявитися, увиразнитися, зрештою, побороти патріархальний канон.

Алла Рогашко обирає вигідну стратегію: фінал, далебі, не традиційний happy end, на який, вочевидь, сподіваються читачі, але підсумкова сентенція «достоту добрий знак» є натяком на перемогу світла. Світла, яке можна розгледіти лише за присутності пітьми: «такий закон світобудови: для рівноваги й виразного відчуття світла поряд мусить ошиватися щось темне…» (згадаймо Білобога й Чорнобога з давньоукраїнської міфології).

До речі, синдром Присутності є одним із ключових у романі. По-перше, лексему «присутність» подибуємо ледь не на кожній сторінці. По-друге, присутність, навіть незрима, вловлюється дотично до кожного персонажа (кожної персонажки) – навіть якщо між явним і уявним, реальним та ілюзорним надто хистка межа. Ця характерна риса особливим чином зближує «Містеріум» із попереднім романом Алли Рогашко – «Провидець» (2021). Якщо останній починається глупою ніччю, то рецензований – сутінками, що вгортають неквапом. Кожен із двох стартує збіжним епізодом: чоловік рухається наодинці й відчуває чиюсь присутність. Хтось ударяє у дзвін – тьмяне світло «на третьому поверсі дзвіниці у віконці» – відчуття, що «сей хтось дивиться просто на нього» («Провидець»). І лише наприкінці своєрідної преамбули персонаж переживає сильний страх: «Серце загупало так, що пульсацію відчув по всьому тілу. Потужну, ритмічну. Начеб серце гупало в кожній частинці нутра». У «Містеріумі» авторка, либонь, вирішує обійтися без найменших виявів «теплої ванни» й відразу кидає героя й читача у вир тривоги: «раптом відчув на собі чийсь пронизливий погляд. Аж спиною пройшлися дрижаки, немов опинився голий посеред людної площі» – порожній провулок – світлина. Якщо у «Провидці» джерелом страху є, зокрема, рухома тінь за вікном, то тут світлина біля смітника. Це фото направду перевершує живістю тінь із попереднього роману: «Виразні глибочезні очі, які на вицвілому клапті паперу зненацька ожили»; «цей погляд зупинив щойно, це його відчув, він змушує не полишати його тут»; «Іноді чув на собі погляд. А бувало, чіплявся за нього очима й здавалося, що той оживає…». Важлива деталь: живішим за людське тіло виявиться камінь: «за холодною оболонкою <…> відчутно дихає життя».

У романі «Провидець» авторка відразу занурює читача в минуле («Окраєць з минулого»), а в «Містеріумі» лишає реципієнта в напозір комфортному часовому вимірі, хоча розділ 1-й під назвою «Стара світлина» артикулює зв´язок із минулим.

Людина сучасна, Віталій із рецензованого роману байдужий до минулого. Чи ж не тому воно (минуле) його ніби карає, переслідуючи – світлиною, а саме портретом невідомого (?) панича. Картина світу Віталія зазнає незбагнених утручань. Його свідомість цілком поглинається знимком. Віталій подивляє, як «вицвілий, пошарпаний клапоть паперу», «шматок пожовклого прим’ятого паперу» може мати такий потужний вплив…

Саме музика (спершу звучання творів П’яццоли, а потім виконання Єремії на флейті) генерує метаморфози. І це ще одна подібність до роману «Провидець»: там Богдан під звучання платівки з Еллою Фіцджеральд переживає схожі стани (подолання межі між вимірами, світами, проникнення в інший часопростір). Ілюзія як мотив дозволяє долучати художнє письмо Алли Рогашко до химерної прози. А оприявлена сила музики відсилає до давньогрецького мислителя Платона, на думку якого лише означена царина мистецтва наближає людину до світу ідей.

«Містеріум» презентує інтермедіальні взаємини: по-перше, музика є не просто звуковим тлом, вона – провідниця персонажів у невідомі їм виміри. Агнеса у грі Єремії на флейті вбачає стимул проникати деінде: «він своєю мелодією занурив її у магічний часопростір…». Єремія неодноразово спостерігає, що під час свого музикування здатен відлучатися, перемикатися, впізнавати обличчя людей, яких точно не має бути в тій чи тій локації, проте періодично він вихоплює їх поміж глядачів, як-от образ Агнеси чи того ж Юліана Мовчана. З’ява останнього взагалі нагадує прихід Мефістофеля, тим-то він підповзає подібно до змія, а не виходить по-людськи. Чи ж випадково саме він стає помічником чи то пак радником Всеволода Веселовського у питанні звільнення від дружини? Пана, який тужить за свободою, уособленням якої вважає «Рай». Ні, не Божий – навпаки… Бо ж саме так іменовано дім розпусти. Натомість для Агнеси істинним раєм є викохані власноруч орхідеї, а для Єремії – музика: «се його рятівний круг, адже коли починає музикувати, то цілковито виокремлюється од усього, поринає в інший світ, де немає ні глядачів, ні думок, які долали перед виступом, ба навіть приміщення зникає! Є лише він, флейта і те, що витворюється у їхньому тандемі».

Зв’язки «література – музика» особливим чином увиразнюються завдяки доданим після роману QR-кодам, відсканувавши які можна послухати 9 композицій (у тексті назви таких музичних творів виділені жирним шрифтом разом із підкресленням). Це направду «родзинка» книги, яка може привабити потенційного читача – надто такого, який відчуває пієтет до унікальних видань.

Важливо, що Алла Рогашко не вдовольняється рівнем своїх знань, не обмежується набутим досвідом, а свідомо й наполегливо консультується з фахівцями відповідних царин, аби дізнатися детальніше, приміром, про флейту як музичний інструмент та специфіку гри на ній (тут помічною стала комунікація з музикантом і композитором Станіславом Зубицьким), про шахи (у пригоді стало спілкування з Ігорем Слопачуком), про історичні контексти (в цих питаннях авторка завдячує, зокрема, Світлані Калько, Валерію Бейлаху, Валерію Скоцику, Юрію Кузьміну, Роману Голику та ін.). Подячні слова Алли Рогашко подані наприкінці книги. Така письменницька стратегія, звична для рівненської авторки, нівелює будь-які сумніви щодо правдоподібності. Певна річ, містика, ілюзійні трансформації, на перший погляд, контрастують з історичною правдою, проте фактографічна достовірність, яку тримає в полі зору авторка, навіть у поєднанні з химерними візіями не дозволяє реципієнтам засумніватися в перспективі зображених подій. Навіть коли децибели уяви Алли Рогашко зашкалюють, читач продовжує довіряти. Цю віру-довіру підсилює оприявлена боротьба світла/пітьми, етики/аморальності, вічного/плинного… Авторка демонструє, що закон бумерангу в силі, карма як результат думок і вчинків працює. «Життєвий урок <…> Доки не пройдеш і не збагнеш його, не приймеш і не відпустиш – доти він тебе спіткатиме. Доти ситуації будуть повторюватися й ти ходитимеш по колу. Такий закон світобудови».

«Містеріум» – дивовижний текст, писати про який без спойлерів дуже важко, практично неможливо. Адже тут так хитромудро все переплітається («Плетиво» – вимовна назва частини V), що згадка про одного персонажа мимохіть вихоплює ім’я іншого. Приміром, Віталій – перший герой, з яким зустрічається читач, а відтак приймає його за головного. Та чи так це насправді? Бо ж потім його сусід Євген Семенович, вочевидь, перебирає на себе всю увагу реципієнта, адже саме від нього починаються дивні (читаймо: химерні, містичні) переходи «крізь стіни». Хто він – Євген Семенович? Як йому вдається розщеплюватися на два «Я»? Чи навіть три? Який стосунок має портрет панича до Семеновича – фаната шахів і майстерного оповідача? А може, музи́ки? Як нереалізований музи́ка спроможний досконало виконувати композицію на своїй запорошеній флейті? І що то за срібний перстень на його вказівному пальці?

Алла Рогашко вміє не лише тримати, а й множити інтригу. «Він дивився кудись ув одну точку, поглядом, здавалося, проникав крізь віки, мов зі старезної скрині виймав чергову оповідку…». А далі: «його добродушне лице набирало шляхетної подоби, риси ставали витонченими, обрамлене посивілою борідкою підборіддя злегка задиралося і сусід Семенович обертався на статечного пана Євгена…». Віталію напрочуд вдається розрізняти дві іпостасі, тим-то він змінює манеру поведінки і спілкування залежно від присутності (активності) одного з двох «Я» – Семеновича чи пана Євгена.

«Так цікаво щораз спостерігати ці химерні – хоч уже такі звичні – перетворення зі звичайного простакуватого Семеновича до елегантного з вишуканими манерами пана Євгена. Хтось сторонній, уперше побачивши таку химерну трансформацію, міг цілком обґрунтовано запідозрити, що це розщеплення особистості». Віталія попервах так само переслідує ця версія, тож він неодноразово наділяє сусіда діагнозом, проте відразу ж оскаржує вирок: «коли з’являвся шляхтич, він був лиш частиною пана Євгена, частиною його сутності». Себто має місце не так розщеплення чи розкол свідомості, як несвідоме оприявлення одного з компонентів ідентичності. Ідентичності, яка за межами часопросторових координат.

На початку роману є певна небезпека: читачам можуть видатися дещо затягнутими перипетії «Віталій – Євген Семенович», бракуватиме гостросюжетної динаміки з ефектом кінематографічності… Так-от, варто дрібку потерпіти, поспостерігати за обома чоловіками, адже далі вир химерних трансформацій охопить вас разом із персонажами…

«Знаєш, до мене почав приходити вовк», – зізнається Віталію пан Євген, вочевидь, переконаний, що їх ніхто не чує й не бачить… А можливо, чує й бачить, воднораз перевіряючи себе, чи не матеріалізувалася плоть…

У розділі 2 («Нащадок шляхтичів») частини І («Зачин») функцію наратора виконує Євген Семенович, тож описані попередньо авторкою події вже розкриваються з позиції цього героя. «Отже, він, певно, і є головним», – міркує читач… Утім, застережемо від упередженості й категоричності. Цей текст навіть по завершенню процесу читання лишає низку нерозкритих питань… І акценти з одного персонажа переходять на іншого, і мережа причетних до таємного товариства розростається, і Євген Семенович одного разу дійде дивовижного висновку: «де мешкав – колись давно, либонь, у котромусь з інших утілень – я».

Сновидіння й марення – межові стани, які рано чи пізно починають проживати персонажі. Не йдеться про сни пересічні – в цих, містичних, химерних, є щось і прогностичне, й паралельне (синхронне з дійсністю), й рятівне. А що, коли це перспектива повернення до своїх джерел, попередніх утілень душі? «Розглядай життя як сон серед тисячі снів, а кожен сон як якийсь підступ до дійсності», – констатував К.-Ґ. Юнг.

І хоча вкотре наголосимо, що боїмося спойлерити, але все ж озвучимо питання: Євген Семенович і Єремія Созонський – що спільного між ними двома? Хто чи що допомагає їм стерти дистанцію тривалістю понад століття? Дивний (а чи випадковий?) збіг: кожен із них отримує у спадок флейту від дідуся. Єремія реалізується відповідно до хисту, стає відомим музикантом, генієм, як його величають, натомість пан Євген, попри музичну освіту, волею обставин змушений відсторонитися від музики, його доля повертає в інше русло (прийняття / зрада (страта) ідеї «сродної» праці – за Г. Сковородою; ширше – йдеться про питання ідентичності, до якого Євген повертається вже у зрілому віці – після 40: «почав заглиблюватися в себе, шукати сенси, осмислювати певні життєві аспекти і намагатися правильно розставляти пріоритети»). Але як тоді він може довершено виконати твір, створений Єремією, але жодного разу не репетируваний? Спершу складається враження, що пан Євген може бути нащадком Єремії і флейта – родинна реліквія, проте це припущення згодом ані підтверджується, ані спростовується. Взагалі, як мовилося вище, твір часто-густо не лише не дає відповідей, а навпаки творить нові заплутані лабіринти, не тільки не заповнює лакуни, а й видовбує нові жолоби. «Нова пастка», – подумає читач, але не побоїться туди стрибнути, бо ж ті пастки таки затягують – і персонажів, і реципієнтів.

Завдяки роману Алли Рогашко ми виявили, що є однойменна настільна гра – «Містеріум», оперта на творення асоціацій та елементи детективу. Розроблена та видана 2013-го в Україні компанією «IGAMES», ця гра входить у топ настільних ігор світу. Сновидіння, привиди, медіуми, вочевидь, зближують однойменні гру й роман. Хтозна, чи обізнана письменниця щодо цієї настільної гри, а може, була й серед гравців… А може, знову має місце випадковий збіг… У кожному разі гра орієнтована на розгадування таємниці вбивства, натомість у творі Алли Рогашко кровопролиття відсутні (разом із тим ознаки детективу добачаємо, зокрема, у спробі Євгена Семеновича розкодувати таємницю минулого, пов’язану з портретом, хоча й інші персонажі з попереднього часопростору, як Єремія, Агнеса, теж мають на меті дошукатися правди). І все ж перспектива злочину висить як дамоклів меч. Утім, пригадаймо згаданий вище закон бумерангу. Тож цілком логічно, що той, котрий стане на бік пітьми, стане її заручником, ба навіть жертвою… Замислить довести до божевілля іншого (іншу) – збожеволіє сам. Надумає здобути свободу, згубивши іншого (іншу), – стане невільником. Уві сні й наяву… Спершу бачитиме надгробний камінь із власним іменем у мареннях, а потім не зможе вибратися з будинку, що стане кам’яною печерою – попервах теж уві сні…

Розділ 2 («Демони Веселовського») частини ІV занурює реципієнта у свідоме й підсвідоме Всеволода Веселовського – чоловіка Агнеси. Це своєрідна психологічна (ба навіть психоаналітична) оаза після суцільних містичних лабіринтів. Тут розкрито динаміку Всеволода від покірного юнака, який керується інтересами сім’ї, жертвує заради неї, до тирана, аб’юзера, потенційного злочинця, вполоненого солодкою і моторошною думкою про звільнення. Мріє ввійти у «жадане приємне живе русло», «вільно дихати», а насправді впаде в «персональне пекло»… Натомість потенційна жертва Всеволода здобуде жадану свободу, напозір трансформувавшись у камінь (на думку спадає «Камінний господар» Лесі Українки). Союз думки, віри, бажання має неймовірну силу – і в музикуванні, і в «перетині кордонів», і в пошуку дому.

Мотив метаморфоз зближує роман Алли Рогашко з фольклором (жанр балади), античною літературою («Метаморфози» Овідія, «Метаморфози, або Золотий осел» Апулея), «Перевтіленням» Франца Кафки тощо.

Вовчиця, чаплі, сова – лише представники зоосвіту чи медіуми? Якщо в ході сюжету читач отримує відповідь, хто саме набуває подоби вовчиці, то стосовно птахів авторка, либонь, уникає прямих підказок… Хоча згадаймо епізод, коли вперше Єремія зустрічається зі Стефанією та Северином Терлецькими – сестрою і братом дивовижної схожості: «личко сього панича було надто миловидне й злегка жіночне – якби йому перуку й капелюшка, цілком можна було би прийняти за сестру Стефанії». Так-от, до й після їхнього спілкування погляди всіх привертають чаплі. «Понад самою водоймою, розкинувши широкі довгасті крила, красиво злітали два птахи, поволі набираючи швидкости. Здавалось, їм се дається важко, бо крильми розсікали повітря так, наче воно густе, проте се така омана, зорова ілюзія, адже насправді вони неймовірно міцні. Й доказом сього є розкішний лет у небесній тверді». Хтозна, чи й іншим так здаватиметься, але ці дві чаплі – ніби перевтілені Стефанія й Северин… Або ж навпаки… «Людина – це тварина, яка збожеволіла. З цього божевілля є два виходи: їй необхідно знову стати твариною; або ж стати більшою, ніж людина», – стверджував К.-Ґ. Юнг.

Що ж, намагаючись не розкривати секретів, ми таки не уникнули деяких спойлерів, але й інтригу лишили… Зрештою, переконані, «Містеріум» – той текст, який в кожного читача / кожної читачки викличе свої асоціації, наштовхне на нові версії, згенерує інші ілюзії… Текст заграє новими відтінками сенсів, домислів, здогадів…

Важливо відзначити, що Алла Рогашко – письменниця, яка активно – кожним своїм текстом – популяризує Волинь, увиразнюючи рідне Рівне, хоча безумовна любов до Львова теж оприсутнена яскравою топонімікою («Молодий геній» – розділ 1-й частини ІІ).

Неодноразово в ході чтива зринає в пам’яті Леся Українка, яка увіковічнила Волинь своєю драмою-феєрією «Лісова пісня». Прикметно, що в поетичній збірці мисткині «На крилах пісень» Агнеса ховає портрет Єремії, будучи впевненою, що там його Всеволод точно не шукатиме… У «Лісовій пісні» символікою наділені пори року – від весни до глибокої осені. Щось подібне ми бачимо в романі «Містеріум», проте тут зображена винятково осінь (люблена багатьма митцями) – тепла, затишна, мальовнича, але до кульмінаційного моменту (мотив метаморфоз), бо далі споглядаємо різкі трансформації пори року: сиве хмаровиння – «дрібна холодна мряка» – туманна імла – перший дрібний сніг – підмерзлий шлях.

«Химерія», «часовий перетин», «глюк у матриці» – так намагається охарактеризувати містичне плетиво пан Євген, не підозрюючи, що паралельно з ним інші двоє, гості з минулого (Єремія, Агнеса), теж будують свої версії. Читачі звикли до любовних трикутників у художній прозі (можливо, вже і втомилися від них), а що єднає цих персон у трикутник? «й якимсь дивовижним химерним чином часова спіраль матриці дала збій і доторкнулися два часові проміжки».

Вимовними в романі є архетипи дому й саду. Обидва постають маркерами ідентичності, пам’яті (генетичної, історичної, такої, що за межами класифікації). Приміром: «у цій хаті – наше все», – заявляв дід малому Євгену. Дім – уособлення гармонії, спокою, захисту. Якщо ці первини відсутні ТУТ (у синхронному вимірі), можливо, варто повернутися в минуле або вирушити в майбутнє, відшукавши дім ТАМ… Як Євген Семенович, котрий обирає перший маршрут: «Направду дивовижна космічна містерія, якою я плинув, здіймаючись, не відчуваючи тіла, проте виразно відчуваючи дух; мене огортало спокоєм, втіхою, гармонією. І це був такий звичний мій стан і рідний мені простір – наче я повертався додому». Описи саду – напрочуд поетичні, вони дарують особливий вайб; поступово увиразнюється зв´язок саду з людським єством. Порівняймо: «Розчахнутий сад згорнувся у свій звичний природний стан, гойднувши й зашелестівши огорненим золотом гіллям»; «Розкішний заливчастий спів птахів, що тішилися у своєму особистому райському едемі; здавалось, слух уловлював шурхіт і сюрчання кожної комашини, що мешкала тут, кожен куточок цього саду бринів кришталево-чистим звучанням, торкаючись найглибших закутків нутра. А запах! Солодкаво-медовий, духмяно-свіжий…».

Додамо, що 63-літній Євген Семенович завдяки своїм філософським розмислам перегукується з Вічником із прози Мирослава Дочинця: «життя треба приймати і проживати з вдячністю, відчувати його всім нутром».

Отже, філософський і психологічний виміри розчиняють, розбовтують містичний дискурс, знижуючи тим самим градус езотерики. Містицизм достоту увиразнюють жіночі образи. Агнеса неприродною білизною шкіри зливається зі своїми орхідеями, таємниче зникає з поля зору, її смарагдові зіниці перегукуються зі смарагдовими шторами і шпалерами. Чи ж випадково в очах Агнеси прошмигує «погляд загнаного звіра», чи це певний знак? «Ся пані достеменно перебувала в якомусь своєму світі, либонь, ілюзорному, витала в ньому й чулася захищеною – те підтверджували її відсутній вигляд і погляд, вона наче випадала з яви й тяжко зносиладоторки дійсности до свого світу» (візії Єремії). Вібрації голосу Агнеси видають внутрішню бурю, яка контрастує з зовнішньою незворушністю, кам’яним обличчям. А от як можна пояснити чудернацькі прогалини в пам’яті героїні? Що ж до Стефанії Терлецької, то вона антагоністка Агнеси за зовнішньопортретними рисами. Вони – як Ізольда Золотокоса й Ізольда Білорука зі середньовічного лицарського роману «Тристан та Ізольда», леді Ровена й Ребека з роману Вальтера Скотта «Айвенго». Ось лише Єремія не схожий ні на Тристана, ні на Айвенго… Стефанія вражає Єремію несподіваною з’явою (при першому знайомстві). Симпатія, яка огортає Єремію, генерує сподівання на розвиток любовної лінії, проте Алла Рогашко обирає іншу стратегію, хоча принагідно мовить про попередні романи молодого музиканта.

Згадаймо продуковану Е. Т. А. Гофманом опозицію – ентузіасти / філістери. Якщо Єремія, Агнеса належать до першого табору, то Всеволод Веселовський – до другого. До того ж ім’я «Всеволод» наприкінці звучить як іронія. Шлюб, в якому сходяться філістер та ентузіаст(ка), приречений.

Подібно до роману Оскара Вайлда «Портрет Доріана Грея» наміри і вчинки змінюють обличчя героя: щоправда, в «Містеріумі» спотворюється не портрет, а дзеркальне відображення: «Воно було страшне: дивно зіщулене лице, скуйовджене волосся, химерний вищир…». Натомість Агнеса після перевтілення вражає Всеволода красою. Якщо останній слабне, ніби знерухомлюється, то його дружина навпаки просочується живодайною силою, попри камінну подобу. Сни дивним чином стають реальністю.

Підсумовуючи, наголосимо, що роман Алли Рогашко «Містеріум» може мати арттерапевтичний ефект, адже, вочевидь, оскаржує самітність людини, доводить, що жоден/жодна з нас не перебуває в ізоляції, всі ми поєднані зримими й незримими зв’язками, переплетені попри кордони, часопросторові дистанції… «Все лише починається…» – мовить Северин. Здається, ця сентенція стосується й кінцівки роману, яка ніби натякає на продовження. Хтозна, можливо, авторка вже працює над ним… А можливо, читачі запропонують свої версії-продовження у форматі фанфіку…