Лауреат Нобелівської премії з літератури і письменник, який повністю заслуговував на цю нагороду, але у житті його сталося так, як сталося…

… Розпочалося, звичайно, усе з цієї тричі клятої війни. Місто Миколаїв… потім – Місто-герой Миколаїв, у якому живу усе життя. 

Коли почались щоденні й постійні обстріли, потрібно було рятувати дітей… дворічний онук Іван з батьками поїхали до Чернівців. Там народився наш другий онук – Данило, Данило Буковинський… а третій, Богданчик, народився вже у Рейк’явіку. Столиці Ісландії. 

Саме там тепер мешкають діти й онуки.

Декілька місяців дружина була з дітьми у Чернівцях, потім, коли ствольна артилерія перестала бити по Миколаєву, повернулася додому. Я був у місті постійно, лише інколи відвідував родину.

До чого ця історія звичайного життя звичайної родини часів війни, запитаєте ви? 

Щоб пояснити, чому вони для мене разом – Стефаник і Лакснесс. 

… До війни про Ісландію ми з дружиною знали небагато. Кажучи по правді, майже нічого не знали, окрім розхожих штампів: гейзери… вулкани… одна з найдорожчих країн світу, країна-красуня із суворою природою. Щодо погоди, то ісландці жартують: «Якщо вам не подобається погода, зачекайте десять хвилин – вона стане ще гірше». 

Але тепер, коли ми прожили там майже чотири місяці (п’ять поїздок за чотири роки…), це вже зовсім інша для нас країна. Наближена до рідної, тому що там найдорожчі тобі люди. 

Інтерес до неї великий. 

Саме через це я почав читати Халлдора Лакснесса – людину, яку ісландці, і це без перебільшення, обожнюють. Саме цей письменник – велетень світової літератури – зробив так, щоб у середині минулого століття Світ відкрив для себе його Батьківщину. Щоб Світ дізнався: Ісландія – це не лише давні саги, це сьогодення мужнього великого народу, який виборов життя у суворої природи і прагне бути вільним. 

Незалежність Ісландія здобула у 1944-му році, 17-го червня, і ми двічі на власні очі бачили, як саме ісландці святкують цю доленосну для народу й країни подію. 

Для мене особисто ісландський характер, національна своєрідність цього народу відкрилися, коли я прочитав/проковтнув невеличку новелу Лакснесса «Птах на огорожі». Сюжет твору гранично простий, це розповідь про останній день старого, який усе життя прагнув жити так, як хотів. 

І з життя він йде так, як сам хоче. 

І заповіт складає такий, який сам хоче.

І, що головне, ніхто не може його змусити відмовитися від себе, від своєї життєвої філософії.

Сказати, що ця новела мене вразила, – не сказати нічого. Це був, можна так сказати, певний переворот у свідомості, а людина я вже немолода, багато читав і багато що бачив у житті…

Але… коли я читав цю новелу, на підсвідомому рівні бачив ще одну людину – українського старого на ім’я Гриць… Про якого розповів Світові Василь Стефаник у новелі «Дід Гриць». 

З дитинства, і зрозуміти не можу, чому так сталося, цей образ залишився зі мною – і знову з’явився, коли я прожив велике життя та… прочитав Лакснесса. 

Після цього я дуже захотів, щоб про ці твори двох видатних письменників дізналися інші люди. У першу чергу – вчителі, адже усе життя працюю в школі – середній та вищій. 

Коли було прийнято рішення, що про ці твори потрібно розпвісти, – усе стало достатньо просто, майже буденно, як кажуть, «справа техніки»... Разом з другом, однокурсником і колегою Василем Шуляром (професор, доктор педагогічних наук) дуже швидко (ми взагалі пишемо швидко, бо добре розуміємо один одного) написали практико-орієнтовану монографію «Націонезламні: «світ природи» і «світ людей» Василя Стефаника й Халлдора Лакснесса». ЇЇ було видано Миколаївським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти. 

Це був 2024-й рік, початок липня. У серпні, коли ми з дружиною їхали до дітей в Ісландію, взяв з собою чотири примірники монографії: один подарував будинку-музею великого ісландця, два – співробітникам музею, а останній передав до Національної та університетської бібліотеки Ісландії. 

Зустрічі в установах були теплі й цікаві, гостинні господарі дуже цікавились українським письменником, розпитували про особистість Василя Стефаника, його життя й творчість. Про нашу країну, про війну, висловлювали всіляку підтримку українському народові, до речі, Ісландія, її керівництво багато роблять для підтримки визвольної боротьби українського народу.   

Звичайно – незабутнє враження справили будинок-музей Халлдора Лакснесса, робочий кабінет письменника, його бібліотека, вітальня з роялем, де тривалими ісландськими зимовими вечорами збиралися видатні представники ісландської інтелігенції, а також провідні інтелектуали Європи й Світу, які відвідували господаря. 

… А потім сталося дещо дивне для мене, на що аж ніяк не міг розраховувати, коли ми з Василем писали книгу. Цього року нашу монографію було відзначено премією імені Василя Стефаника… 

І ми, Василь та я з дружинами, відвідали Франківськ, місто, у центрі якого на тебе дивляться чисті очі людей, які вже ніколи не з’являться на вулицях, на яких їхні світлини залишилися назавжди…   

І була поїздка у Русів… були панахида на могилі письменника, садиба Василя Семеновича, його будинок, його робочий кабінет… коло замкнулося… 

І були земляки-нащадки письменника, які зібралися, щоб віддати данину його пам’яті, вшанувати людину, яка так розповіла Світові про Україну та українців…

І був на святі праправнук письменника, теж Василь Стефаник, професор, голос якого тремтів, коли він звертався з промовою до земляків і гостей…

… Вони назавжди для мене разом – Василь Стефаник і Халлдор Лакснесс, великі представники великих народів. Вони сумлінно й самовіддано створювали національне, яке згодом виявилося загальнолюдським. 

І тепер я ще більше переконаний: кордони у культурі – річ неіснуюча, тому що є великі твори, є перекладачі, які «перекодовують» ці твори різними мовам. 

Є читачі, яким ці твори потрібні. 

Є світовий загальнокультурний простір, до якого належать Василь Стефаник і Халлдор Лакснесс.

Є Україна, яка була, є й буде… є українське слово, яке, як завжди, допомагає народові виборювати свободу.