Читання збірника малої прози «На Івана Купала» нагадало мені мить, коли під піддашшям сушаться букетики з вересу, чебрецю, м´яти й лаванди. На долівці на газеті сохнуть, схожі на позолочену бохрому, цвітіння липи. Вдихаєш аромат літньої миті — й відчуваєш його потрібність тоді, коли вулиці вкриють замети. І несеш це тепло від літа до літа, відміряючи сонцекроками тривкість митей. 

Нижче — відгуки на оповідання з книжки. Одразу додам: їх добре читати всі, тоді відчувається магія, схожа на ту, коли в прозорій колбі чайника м´ята перетинається із гречаним медом, цедра апельсину підкреслює нотки меліси. І в цій дивній єдності, котра не заперечує, а увиразнює індивідуальність, народжується розкошування словом.

«Таємниця старої цеглини» Сергія Храпчука про зв´язок поколінь. Тут цеглини, з котрих вимурувана піч, оживають: дихають стихіями вогню і води, віддають настояною на вітрах і сонячному промінні глиною. Піч як образ, як живе осердя хати. Тієї сільської хати, стіни котрої не відгороджують — оброслі мальвами і споришевими стежками є плавними продовженнями світу. Після читання оприявнюється, що єдність — це не про затирання для спільного, а вміння підсвітити окремішність кожного без тіні порівнянь і боязні програти на чиємусь тлі:

« — А що таке Трійця? — запитав я. 

Дідусь не поспішав із відповіддю. Він відклав кельму, витер руки об фартух і взяв одну цеглину — стару. Обпалену та свого часу покладену тут прапрадідом Савою. 

— Трійця, Андрійку, — це коли троє різних стають одним цілим, але не втрачають себе, — тихо сказав він».

В оповіданні Марії Солтис-Смирнової із щемкою присвятою бабусі Стефанії Дирів панує настроєвість тепла, викоханого рідною землею. З ароматом сиропу зі шишок і кульбабового меду:

«Життя в містечку Долина поруч із горами має свої переваги. Можна вдосвіта у травні поїхати по молоденькі соснові шишки, щоб зварити запашний медок від кашлю, нарвати в червні суниці, у липні — малини чи цвіту липи, щоб висушити на чай. Та й із балкона другого поверху гори пахнуть і манять».

Мова авторки жива, чарує діалектами штибу «ади», «бритванка», «ая». Її персонажі об´ємні, з багажем пережитого, пройденого по житті без надломів, аби вміститися в чужі шаблони:

«Стефанія усміхнулася. Цього разу усмішка вийшла сумною. Вона згадала, як у чотирнадцять, після пережитого повоєнного голоду, пішла з села. Як повернулася в рідні краї з Казахстану, заміжньою і з однією дитиною, як поселилися тут і народили ще трьох. І от ще ніби зовсім недавно схожі пакунки вона отримувала від мами. А її не стало перед Стефиним чоловіком Василем»

Тут оживає, одягається у слово щось безцінне і відчуваєш суголосся між власними враженнями і словами авторки про те, що «Традиція — то не просто зелене листя на стінах. Це як довга невидима нитка, що  єднає всіх її рідних у цей вечір».

«Додому на Зелені свята» Ірини Громик — оповідання про силу світла та добра, консолі лепехи й острівці м´яти, аромат дому з нотками топленого молока і ванілі. І те, що дарує справжню втіху:

«Моє серце раділо! Нарешті я була вдома, де всі вже чекали Зішестя Святого Духа. Пізньої ночі, заколисана тихою розмовою з мамою, ніжним запахом трав і смачної випічки, я поринула в казковий сон. Тут були рідні та близькі люди, сміх та веселощі й ніжне сяйво світла Божої благодаті, яке огортало всіх навколо».

«Коронована «Кущем» Тетяни Брукс — це сплетіння живих і діяльних традицій. Близьких як усмішка бабусі:

«Бабуся пішла у засвіти, а Мар’яна обіцяла приїжджати час від часу, гріти хату, а на Трійцю — клечати.

 — Мар’яночко, — казала бабуся, — на Зелені свята хата має бути вбрана. Бо коли межа між світами живих і духів стає тонкою, душі предків прилітають на запах липи, м’яти, татарзілля, а якщо не знайдуть зе́лені — можуть образитись і забрати спокій».

Про тонку й незриму лінію між видимим і невидимим світами:

«І коли межа двох світів стає тонкою, як пелюстка шипшини, а татарське зілля наповнює дім солодким ароматом, приходять до нас душі тих, хто є міцним корінням в нашому житті».

В оповіданні «Такий простий, такий складний рецепт» Тетяни Белімової свинцеві відтінки чекання, щем, тривога перед невідомістю. І те, що дає сили жити далі, робить світ, внутрішній і такий важливий, більш стерпним — щира розмова. Образ сусідки Галини Костянтинівни колоритний, теплий як м´якуш свіжоспеченої буханки:

«Це ж такий звичай — у поминальну батьківську суботу перед Трійцею ще й хліб випікають. А тоді його частинку ще кладуть на підвіконня — для душі, яка вже пішла раювати… 

Слухаю тітку Галю та відчуваю, ніби відлягає тяжке, болюче, котре так мучило мене цими днями».

 «Зелений борщ» Анни Багряної — історія про традиції, котрі рятують у прямому сенсі слова. Читати історію життя баби Галі без сліз неможливо. Вона пережила Голодомор і саме трави врятували її: трилисники заячої капусти, пагінці, млинці з перетертої кори дерев замість борошна:

«Мені часто сниться покійна бабуся Галя, яка варить нам, своїм онукам, дивну страву з різного листя та бур’яну. З лагідною усмішкою на вустах. А головне — без жодного страху в очах. Звільнена від страху. І ми чекаємо, допоки страва буде готова, щоб нарешті, бодай вустами, торкнутися тієї таємниці, яку наша старенька мучениця забрала з собою в інший світ».

«Рута — М´ята» Микити Лукаша захоплює композицією сюжету. Тут все вирішує деталь як от загублена сережка у вигляді двох філігранно переплетених рослин — золотої рути й срібної м’яти. Саме її він віднаходить для колишньої однокласниці, а тепер етнографині, Уляни. Між ними є щось більше за спільні теплі спогади — бажання бути в майбутньому одне одного. Відвідини Андрієм загадкової кав´ярні додасть йому сили, аби зізнатись. Каву тут подають особливу, описана так ароматно й пряно:

« — Пане Андрію, ваша кава. Це особливий напій, котрий я завжди готую, якщо нашому гостю або гості потрібно відпустити минуле й відкинути важкі думки. Кавові зерна обсмажено в місячному сяйві та зварено на чистій ранковій росі з червоними квітками рути, що з’являються лише раз на рік — проти ночі на Івана Купала. Не лякайтеся, спочатку кава пектиме, але так і має бути — будуючи майбутнє, ви маєте передусім позбутися сумнівів».

У «Пахло духмяно» Вікторії Семененко аромати польових ромашок і деревію вплітаються у волосся живильними властивостями трав, роздають нотки пахощів із пишної коси. Засвоєні рецепти краси від бабусі згодом згодяться дівчині, коли дорослою виготовлятиме природні засоби догляду. Трави не лише наділяють сліпучою красою і міцністю, а й ведуть її до долі. Володимира, якого в дитинстві називала Вовчиком, колиски з їх немовлям, посріблених пасем дорослішання. Іскри купальської ватри, котрі оселились у їх серцях не зотліли — підійнялись багаттям. Не тим, котре спалює. Тим, біля котрого хочеться гріти руки:

«Оксана тримала його руку міцно. Вони набрали швидкість і удвох, не розмикаючи пальців, переплигнули великий вогонь… А потім стояли ось так удвох — він перебирав її тонкі пальці, поправив пасмо шовковистого волосся… Над ними вже мерехтіли зірки, вечір гойдався на гілках високих верб, поодаль звучали пісні…».

«Ціна контенту» Андрія Павловського — динамічна історія на тлі шпилястих гір про пригоди підлітків Ярика, Тьоми та Діни: 

Проводячи долонею по шорсткій сторінці пропахлій чебрецем, Діна знаходить фрагмент розповіді Оксани Петрівни про сенс свята. У нім синергія оголеної істини та абсолютної сили:

«Купальська ніч — це не просто традиції, а ніч «перезавантаження». У цей час стихії допомагають нам зняти маски й зазирнути всередину себе. Це шанс символічно  

«померти» для старого життя і народитися заново на  світанку — вільним від усього зайвого. Час відпустити пил минулого заради справжнього майбутнього».

В ході сюжету оприявнюється межа між видовищем для видовища й вмінням бути тут і зараз. Як простягнута рука допомоги:

«P.S. Ми нарешті зрозуміли: все справжнє починається там, де закінчується зона покриття, а твоя цінність визначається не кількістю переглядів, а міцністю руки, що тримає тебе над безоднею».

А ви вмієте говорити з тишею: аби та всотувала кожне слово; аби була тактовним співрозмовником, котрий вміє слухати і чути. Прабаба Зіновія із оповідання Таміли Тарасенко «За квітом папороті» вміє. Час кожного з нас вчить, що з тишею можна розділити все: те, що з почуттів не обрамляється у слова:

 «Вона вміє говорити й із тишею хати, у якій з усіх звуків — ота невпинна стареча розповідь, хрипке цокання будильника з бляшаною шапкою та великим, мов повня, циферблатом, та порипування розсохлого буфета з парадним посудом і лакоминками».

Правнучки Христя й Надійка збираються по квіт папороті: не самі, а з чотирилапим дзявкотуном Сірком. Бажання одне з них просте, до щему людське:

« — Щоб батько нарешті із заробітків повернувся. Й мамі нове пальто купити, бо в неї старе вже й негарне. І прабабі, і бабусі щось гарне купити треба. І шкарпетки зимові, які не кусаються. Щастя ж за гроші не купити, але щоб всі жили краще — можна, — спокійно пояснює та».

В оповіданні «Дзеркалиця» Вогнекрила дві лінії боротьби, котрі долає головний герой Федір: внутрішня та зовнішня. Вони перетікають, переливаються одна в одну. Допоки все лишнє, колючки болю, якими загустіло серце, не перевториться у твань і зникне.

Між традиціями і показухою має місце справжність: непоказна, тиха як гладінь закосиченої вербами річки в спекотний день:

«Вінки швидко пропливли повз і розчинилися в нічній імлі нижче за течією. Федір важко видихнув. Йому просто хотілося посидіти в тиші ще кілька хвилин, дивлячись на зорі. Аж раптом пролунав тихий плескіт.  

З густої темряви знову виплив вінок. Він рухався назад, вперто розрізаючи швидку течію. А потім, химерно погойдуючись, застиг за кілька метрів від берега».

Зустріч головного героя зі Дзеркалицею демонструє його вміння навіть у емоційно складних обставинах відокремити правду від омани.

«Бабуся складає в пучечок кілька стеблинок в’юнкого чебрецю, делікатного рум’янку, додає, немов різьбленого обрамлення, м’яти. Вправним рухом робить довкола пучечка кілька витків ниткою, і...починається казкове дійство. На оксамитову зелень слухняно лягають маленькими земними сонечками жовтогарячі нагідки, далі до них пристають голубі волошки й сині косарики, дика гвоздика, звіробій, дубові листочки, гостропелюсткова лілія… І раптом — вишня. А разом з нею — червоні порічки» — так чарівливо описане Валентиною Семеняк вінкоплетіння в оповіданні «Жарина пам´яті — купальська ніч». 

Читаєш і ніби відчуваєш волокнисто-запашні текстури стебел, сатинову ніжність витривалих до червневих гроз квітів. Вони розповзаються ароматами по долонях баби Марфи, прилягають одні до одних, формуючи цілісне коло.

Порівняння, котрі застосовує авторка, теплі та близькі, нечувані раніше й від того неповторні. Лише чого вартий опис вузлуватих вен на руках бабусі — синіх річечок та струмочків. Читаєш і згадуєш руки власної бабусі, припорошені борошном, спрацьовані, прикрашені зморшками. І такі лагідні як сонце, описане в творі, котре купається у небесах як в річці, занурившись до половини.

В оповіданні «Те, чого шукає душа» [уривок із роману «Обличчям до полум’я»] Раїси Плотникової розгортається мандрівка Михайла за дивним квітом, яка пролягає крізь тумани, частування дивної шінки напоєм сурою із меду та полину, шаленство любощів. І усвідомлення, від котрих можна відштовхнутися як від кам´янисто-слизького річкового дна, аби поплисти ген-ген:

« — Дано, цвіт папороті — це не квітка — це те, чого шукає твоя душа, це те, чого ти хочеш на межі своїх можливостей, на межі реальних істин. Я сьогодні бачив цвіт папороті, але, щоб зірвати його, мені треба було стати   іншим, обернутися на іншу людину — я не зміг».

«П’янкий букет від М’ятниці» Окасани Курійокі — історія про вміння дивитись і бачити. У Японії є окреме мистецтво споглядання за буянням сакури «ханамі» [花見]. Оксана Курійокі вчить нас того ж: читаєш оповідання і уява малює м´ятні смужки серед трав, схожі на багатошаровий десерт із безе різноколірні цинії. Звична вулиця набирає краси як село з керамічних будинків, вохристі й бляшані дахи котрих прикрашають вигадливі грибочки-димарі. Разом із головними героїнями вчишся розпружуватись, радіти звичним речам, приміряєш вінок і квіти цикорію як випрані в ультрамарині [читай «синька»] спадають на очі. Сюжет смачний як мелітопольські стиглі черешні: бо про здатність помічати.

«А мені подумалось, що коли людина живе все життя на одному місці, то звикає до нього й забуває милуватися красою природи, хоча вона усюди, на кожному кроці. За господарством ніколи підняти голову й роздивитися — тож варто час від часу влаштовувати дні безтурботних прогулянок, щоб бачити й відчувати єднання з природою, а отже, і з самим життям».

У творі «Нагідки на купало́» Сергій Савченко пише, мов художник імпресіоніст, на полотні тексту світ різнотрав´я, лунких оркестрів цвіркунів, літніх ночей у діадемі іскорок від багаття. На кутку Петюхивці встановлюють обрядове деревце купало. І для його прикрашання головному герою так кортить тихцем нарвати в оберемок нагідок, три лілії на високих стеблах, а ще — поцупити сестриччину ляльку. Тут традиції живі як щербатий місяць, лантухи зі сіллю на Чумацькому возі, досяжна оптика прозірливої мами з тієї самої «варанди»:

«Чоловіки стягують ворину з козлів, направляють основу до ямки. Жінки вилами спирають дерево, всім гуртом вирівнюємо його, щоб стояло прямо. Хутко засипається й трамбується земля. Петюхивське купало  

височенним струнким обеліском здіймається проти нашого двору, гордо цілиться до вечірнього неба...».

У творі «Суддя сили чистої і нечистої» Ганни Кревської увиразнено описується постать кандидата права, етнографа, історика, поета та судді Василя Петровича Милорадовича: того, хто зробив колосально багато для збереження безцінного, як от запис просторіч та рідковживаних слів у своїх працях, без диктофона та ноутбука:

«Першим уклав український сонник. Першим описав обряд прощання рекрута з родиною. Вперше дослідив побут не якогось там села, а цілого повіту: від назв і прізвищ, до святкувань і легенд. Пісні та казки, обряди й бувальщини, походження кутків та річок, становлення сіл та церков — усе це клопіткі подорожі та нотатки, безкінечні зустрічі-опитування з селянами, пошуки в архівах та пам’яті народній. Усі вони нині для нас безцінні, адже півтори сотні першоджерел, з якими працював етнограф, були втрачені у вирі воєн та революцій».

В оповіданні «Поліське ехо» Інґіґерди йдеться про цілющу силу звичних, на перший погляд, речей. Тих, котрі лікують і навіть метафоричний попіл, як влучно зауважила баба Орися, добриво:

« — Купальська ніч — вона, як рентген: висвітить усе, що під шкірою сховала. Ти ото казала, що вигоріла, то побудеш тут, походиш босоніж, поговориш нарешті з собою. Треба стріти себе справжню, оту, що за  страхами сховалася».

Проживання Марти у поліському селі в бабусі схоже на ретрин. Реальність у хаті стоншується, природа майже інтимно, вітерцем торкається від хребта до ступнів:

«...зірки в небі, застиглі обриси дерев, крива лінію тину, силует копички. І вона — жива реальна жінка з плоті й крові, що знову відчуває».

В оповідання «До наступного багаття» Павла Пантелеєнка продемонтровано тонкий перетин видимого і невидимого світів. Тут про вміння бачити глибше і більше як ношу і дар водномить, як унікальну можливість допомогти. Для дівчини, котра здобула диплом бакалакра із напряму «біохімія» все це таке дивне, ірраціональне. Народжене після нетривкого дотику до таємничої квітки папороті:

«Щойно її пальці торкнулися пелюсток, Віту пробило потужним розрядом, наче вона схопилася за дріт під напругою. Світ навколо миттєво змінився, немов хтось навів різкість на розмитому кадрі. Раціональний світ молекул і формул зник, а на його місці відкрився інший — сповнений небачених досі сутностей. Темрява лісу перестала бути просто порожнечею: Віта з жахом усвідомила, що простір навколо неї кишить істотами, яких людське око зазвичай не фіксує».

У творі «Ліхтарик» Уляни Біланюк змальовано світло не як матерію, як цупку нитки від серця до серця. Максим приїхав з передової, його стан важкий, пересипаний складністю адаптації. Купальське багаття для нього не про стовп веселих мерехтливих іскорок, не про тепло — тригер. Чоловік пригадує обстріли, біль, рахунок на хвилини. Його серце обліплює світлячками, хай і метафоричними, малолітня донечка:

«Максим з донькою йшли не поспішаючи, немов обоє хотіли надихатися м’ятною літньою прохолодою. Купальська ніч у селі завжди була магічно-таємничою. Звідкись ще долинали звуки святкування, цвіркуни завели свою багатоголосу пісню, перегукуючись із совами, які також не спали. Уже аж коли звернули на їхню вулицю, перед самим домом, Даринка раптом зупинилася й зустрілася поглядом із досі задуманим батьком:

— Тату, можна я буду твоїм ліхтариком?»

Оповідання «Повні сонця кишені Ангеліни Олійник колоритно описано обстановку в електричці «Київ — Козятин». Читаєш і яскраво уявляєш ящики з квітами, коробки з курчатами, запеклу боротьбу між тими кому «дує» і спекотно. Головна героїня їде, аби в екстримальних умовах зустріти своє кохання. Того, в котрого кишені повні сонця:

« — На війні я не випускав із рук зброю, носив важкий рюкзак. І бувало, довго не бачив сонця. Або не звертав на нього уваги — ніколи було ніжитись. Зараз от сам собі жартую, що маю повні кишені, — звідти й напис на рюкзаку. Мама мені вишила його як оберіг і нагадування бачити сонце навіть у захмареному небі. Сподіваюся, моїм правнукам не доведеться знову брати до рук зброю. Війна вже в минулому, але моя завжди зі мною, — Максим узяв Марію за руку. — Своє сонце я зустрів у темряві».

Оповідання «Найгірше, що може статися під час війни» Тетяни Безушко-Граб — історія про жінку, яка навчилася жити без багатьох речей: без планів і впевненості в завтрашньому дні, без улюбленої фіалки на вікні затишної кухні. Зовнішні речі, які є ознакою стабільності, виявились крихкими. Втім, паросток надії росте в серці, закохує в себе, переливається чеським бісером і стеклярусом у виготовлених Оленою прикрасах, серед яких особливе місце посідають браслети з Тризубами:

«Цілу ніч, уперше за довгий час, Олені снилися кольорові сни, у яких вона голосно сміється й пускає вінок у води Південного Бугу. На ранок, поглянувши у дзеркало, побачила там красиву усміхнену жінку, очі якої світилися купальськими вогнями».

Історія «Вінок зі стрічкою» Олени Олійник про те як варто стишуватись, аби попри зовнішні вигоди й обіцянки чути власне серцебиття. Тлом історії слугують розімлілі під призахідним сонцем трави, котрі щедро ллються у келих вечора. Головна героїня Полада чарує гармонією краси та духовного світу, її любов до ясно-карого Олеся розквітла як вогненна квітка купальського багаття і рідні руки вже не розімкнуться. Бо коханий бачить у очах дівчине безкрає небо:

«Не в змозі більше стримуватися, Олесь припав до вуст коханої, наче до живильного джерела. Вона пестила його широкі плечі, спину  своїми долонями. А нічний ліс ухав совами, хрускотів  хмизом, шелестів листям…Після солодкого, як мед, поцілунку, милувалися одне одним.

 — Я коли у твої сині очі дивлюся — небо бачу, — майже проспівав Олесь».

Історія «Татарське зілля» Ганни Коназюк про вічні сенси, котрими шелестять густо-зелені трави, позолотілі від липового цвіту калюжі, аркодужно розстелені троянди:

«Тато залишив світлий слід і подався до зірок. А я кожен раз, розглядаючи літньої ночі Великий і Малий Ківш, згадую наші розмови, усвідомлюючи просту істину: любов у всіх проявах людського життя — запорука безумовного щастя. Це так очевидно. Саме про це шелестить у купальську ніч соковита зелень татарського зілля».

Оповідання Олександра Козинця «Домовленість» — суміш кохання, інтимності, розлитих із алебастрового флакону літа ароматів п’янких трав. Воно про те, що почуття між обома нанівець стирають умовності, зобов´язання. Читання викликало в мене думку, що це оповідання могло б стати виставою. Актори в гримерках, шарлатова завіса, контрове світло прожекторів, імітація вечірнього туману над водою в басейні за допомогою дим-машини — воно створене як для прочитання, так і для сцени. Бо є експресія і відкритий фінал:

«Розмістилися на покривалі біля басейну її будинку. Анна заварила трав’яний чай, поставила на стіл фрукти, запалила кілька свічок. Вечір стояв тихий. Прикрила плечі пледом і запропонувала плед Іванові, але він відмовився. Тому підсунулася ближче й огорнула його своїм.

— До речі, сьогодні Івана Купала, — тихо промовила. — Особливий магічний день. Кажуть, тра́ви зараз мають більшу силу, ніж в інші дні, й небо чує наші молитви. Дівчата ворожать на любов, загадують найсокровенніші бажання… Може, й на краще, що ти сьогодні приїхав. І що в ніч на Івана Купала я буду з тобою».

Оповідання «Твої квіти» Ольги Деркачової відчувається на смак, на дотик. Виноградини намиста тактильно торкаються серця фіолетово-рожевими турмалінами, розсипаються у осонні й стають рожевими штрихами на переднічному небосхилі. Тут тоншає межа між життям і смертю, зримим і незримим, її прозору вісь-жилку обліплюють метелики на хітонових ніжках і пурхають ніжністю образів авторки.

Тут загуслий біль, який хвилями накриває, проростає колючим терновим кущем, розчиняється шипшиною на денці колби чайника:

«Просила відпустити мене — сміялися, тримали ножа  біля горла. Один зірвав намисто… Трояндочки схлипували й дзвеніли, а перестиглий виноград падав глухо, немов грудочки землі на труну… Той, що з ножем, зробив крок, раптом захитався і впав. Намистини… Мої намистини… Немов кричали: «Біжи! Рятуйся!» І я побігла тією стежкою, якою тепер йду поволі, бо нема від кого тікати. Хіба що смерть пролітає з гуркотом і свистом час від часу в небі, але що мені до неї, а їй до мене?».

Оповідання Тетяни Брукс «Бог Перун і квітка щастя» загортає в особливу рукотворну радість: тиху, насичену ароматами м´яти і татарзілля. 

Сміх той був легкий, тихий — люди давно навчилися відчувати радість, не чекаючи повної тиші в небі».

Головний герой Сергій віднаходить тишу для серця біля вигонів темної й тяжкої як метал річки Тясмин, її самшитових вод. Тут багато щему, запитань без відповідей, ночебродінь у туші туманної пелени:

«Довго так стояв, згадуючи бої за Бахмут, за Костянтинівку. Згадав побратимів. Серце ледь не зупинилось від болю, коли уявив день, як вони з Яриною побралися — якраз перед повномасштабною війною. Він майже фізично побачив доньку. Вона стояла на подвір’ї їхнього дому з вінком із ромашок у руках і сміялася. Доню Сергій бачив усього два рази за три роки, коли приїздив у відпустку».

Оповідання про силу роду — «Дерево життя» Тетяни Іваніцької-Дячун. Тут про пережите, котре ставало бодай трохи стерпнішим завдяки слову, традиціям:

«Світлана берегла пам’ять так, ніби то не спогади, а вода  в спеку: якщо розхлюпати — потім ніде буде напитися. Прабабуся — зв’язкова, про яку говорили пошепки, бо шепіт —  форма пошани. Дід повернувся з заслання з руками, які не  любили зими — бо в тих краях холод не минав, а в’їдався  в кістки й залишався з людиною назавжди. Бабуся, докторка філологічних наук, навчила: слово — не для того,  щоб бути «правильним», а щоб не зрадити правду».

Тут про повернення із війни, фізичну й психологічну травми. Про те як цінно вміти підтримувати без надмірностей:

«Максим на мить розгубився. Бо він очікував «а що з вами?» — співчуття, схожого на ліхтар в очі. А вона дала йому вибір». 

Зв´язок між татуюванням у вигляді широкої крони дерева життя Світлани й дотиком до нього Максима — про бажання зростати разом, аби не відчувати обірваність. Про самоусвідомлення:

«Він дивився на неї — і вперше дозволив собі подумати: «А може, я не зіпсований. Може, я просто… поранений».

Оповідання Тетяни Мороз «Відчинені двері» про те як важливо після пережитого збудувати фортецю для серця, втім не замуровану — відкриту для проміння сонця, танців пернатих вільшанок і людей, котрих можемо назвати своїми. Простір для розгортання події — стара хата цьоці Стефи. Тут впізнаємо ті самі «парадні кімнати», вишиті подушки, ошмаття бузкових віт за вікнами:

«Торкнулась дверної ручки до тих самих «парадних» кімнат. Війнуло ароматом бджолиного воску, давніх книг, висушеної липи. Тут, у задзеркаллі поличок, красувались ляльки з атласних стрічок із крислатими капелюхами й такими тонюсінькими таліями, що виникало нестримне бажання нагодувати цих дам; чайні сервізи; кришталеві салатниці; чарки-рибки з великою мамою-рибою; засушені гілочки «сліз Богородиці» в алебастрових вазах. Як окремий артоб’єкт біля вікна стояв диван. На гаптованім покривалі з рясною бахромою красувались три височенні підбиті подушки. А поверх їх прикрашав напівпрозорий тюль. На вигляд було так, ніби подушки зібрались заміж, поглядаючи вишитими квітковими кутиками-очима з-поза бутафорного мереживного вельону. На тумбочці переливались «співучі» двостулкові шкатулки-серця, м’які іграшки, парфуми у формі квітів. Цьоця Стефа була єдиною жінкою на вулиці, котра «парадні» хати не тримала під ключем. У скронях відбивались промовлені дзвінким альтом її слова: 

«Не жєлуй собі, дитинко, ніц нічого...».

В оповіданні описано озеро з водяними пастельно-рожевими ліліями, видолинки Болехова, просторінь зелених піль. І кохання, котре народжується тоді як ми готові. У мить, коли двері серця на важких завісах відчиняються. Історія сповнена діалектів, любові по-галицьки, коли так приємно удвох шпацерувати на Літургію, тяглості між поколіннями:

«Я відчинила кухонне вікно: на підвіконні, серед зела, красувалася велюрова шкатулка з каблучкою. Галузки хризопразу складали собою форму двох ластівок, по крилах яких хтось щедро розсипав жовті фіаніти. Їхні відблиски нагадували золоті, пронизані медвяним духом, кошлаті суцвіття липи. 

— Вийдеш за мене, Зіронько?

— Так!

Крізь прочинені двері калачиком прошмигнула пухнаста кішка, крізь прочинені двері серця пройшла любов. Червнева, замаїна зелом. Ми вдвох йшли на святкову літургію, анфілада лип та акацій біля струмка тріпотіла листям і воркуванням голубів».