Мистецька культура сучасної України зараз, у надскладних і трагічних обставинах понаддесятирічної війни росії проти української нації, у парадоксальний спосіб переживає неймовірний ренесанс. Таку особливість легкома відстежуємо чи не у всіх сферах українського культурного простору: театральне мистецтво, кіно, музика, особливо естрада, малярство, скульптура та багато інших галузей із дивовижною динамічністю заполонюють інформаційний простір повідомленнями про нові творчі здобутки українців, нові перспективні імена, інноваційні естетичні несподіванки… Що вже й казати про «живий потік» сучасної української літератури: донесхочу напрошується вислів – у стилі Франкових пасажів про український модерн межі ХІХ – початку ХХ століть – захоплення: який діапазон пошуку й експерименту? яке розмаїття голосів і манер? яка розкіш творчого завзяття? яка палітра естетичних пропозицій у жанрових і тематико-стильових виявах? який прорив у безкрай краси?

Звісно, у строкатій простороні сучасної української літератури (хто б не намагався заперечити очевидне!) і з огляду на арифметичну статистику, і з огляду на комерційний успіх, популярність, медійний розголос – безсумнівною королевою в очікуваннях-запитах реципієнтів усе-таки значною мірою залишається художня проза й документалістика (non-fiction). І чи не найбільш інтенсивно збагачується новими й новими резонансними текстами українська романістика. 

Жанрова та тематична палітра україномовного роману останніх десятиріч не може не здивувати: традиційні проблемні тексти з реалістичним способом нарації, фентезі, детективи, кримінальні драми, тревелоги, що почасти нагадують відкривавче щоденникове записникарство, філософський роман, історичні та мемуарні історії,документальні романи-свідчення тощо. У цьому бурхливому новітньо творчому потоці незменш притягальною для сучасної читацької аудиторії є й історична чи то умовно історична романістика – такий феномен ми спостерігали на прикладі «Солодкої Дарусі» Марії Матіос, «Залишенця. Останнього Ворона» Василя Шкляра, «Амадоки» Софії Андрухович тощо.

Властиво досить вправною спробою історико-документального твору є роман Юрка Вовка «Передбачення Курта Зіберта», що був написаний у 2018–2019 рр. Ув основу наративу тексту лягли події майже сторічного тривання – від середини ХІХ ст., так званої «Весни народів», до 1940-х років, прикінцевих етапів Другої світової війни. У романі поряд із гіпотетично типовими реконструкціями діють переважно реально-історичні особистості, представники щонайменше трьох поколінь українського, німецького, польського та російського етносів, діяльність яких істотно позначилася на історико-політичних реаліях і на долях цілих поколінь: німець-інженер Курт Зіберт доби «Весни народів» та його тезка – спадкоємець, правнук-гестапівець, помічник рейхскомісара окупованої України в 1941–1944 роках Еріх Кох, сам Еріх Кох та інші гітлерівці; митрополит Української греко-католицької церкви середини – другої половини ХІХ ст. Григорій Яхимович та один із чільних галицьких москвофілів того ж часу Іван Наумович, три покоління гуцульського роду Арсеничів, активістів-адептів української самостійницької ідеї перетворення українського етносу в сильну націю та здобуття для українців прав на цивілізоване існування в статусі суверенної держави, а також численні репрезентанти українського національного підпілля першої половини ХХ ст. – Тараса Бульба-Боровець, Степан Бандера, Ярослав Старух, Микола Лебідь. Одними з ключових у сюжетних перипетіях роману є й представники московитської імперії та радянського союзу – російські підприємці ХІХ ст. Перевалови, пересічна обивательська родина Кузнєцових, але особливо унікальний продукт більшовицького комуністичного режиму – онук Іван, син байстрюка німецького інженера Курта Зіберта та єдиної дочки-красуні, жертви московитської домостроєвщини Марфи Кузнєцової; знакова фігура в діяльності радянського кгб – «блакитнокий блондин», терорист-провокатор Ніканор-Нікалай Кузнєцов, що в статусі спецагента фігурує під різними іменами, зокрема, як Рудольф Шмідт, Нікалай Грачьов тощо. 

Прикметно, що романіст не ставить собі за мету здійснити докладну реконструкцію історико-політичних перипетій столітнього відтинку історії, а в оригінальний спосіб наче викладає імпресіоністичну мозаїку етапних подій в історії українського, польського та українського народів. Значною мірою за своєрідний дороговказ у розвитку романного сюжету можуть стати назви п’яти частин твору: «Весна народів»; «Східна Галичина. Шлях підпільника», «Східний Урал. Шлях агента», «Шеф служби безпеки. Код 432», «Передбачення Курта Зіберта». Композицію роману автор розбудовує досить вмотивовано й органічно, чергуючи наратив про представників різних поколінь сусідніх етносів, намагаючись накреслити без надмірного схематизму етапи становлення-формування знакових учасників політичного життя у міжнаціональному співіснуванні впродовж сторіччя. Здавалося би, таке завдання для письменника майже непідйомне, адже в полі зору мають перебувати і ключові історичні події, і головні учасники тих, почасти дуже кривавих і сповнених нерозгадних, контраверсійних таємниць подій. Але на відносно невеликому за обсягом просторі трохи більше трьохсотсторінкового роману Юркові Вовку органічно вдалося не лише озвучити величезний масив фактажу, а й у дивовижний спосіб засобами імпресіоністично-штрихової нарації зактуалізувати чималий масив проблематики міжетнічного співіснування українців із сусідами – поляками та росіянами. 

Автор вдається і до схеми докладної біографічної оповіді про головних персонажів, прагнучи охарактеризувати інтелектуально-психологічне духове визрівання особистості (навчання, вплив безпосереднього оточення, етичної традиції, товаришування, зародження й розвиток любовних взаємин тощо) та реалізацію її вроджених і здобутих ментальних якостей у безпосередніх життєвих викликах. Без сумніву, на просторі невеликого романного наративу досить непросто було однаково докладно оповісти про долі численних персонажів-рушіїв сюжету, однак читач не відчуває якихось складнощів у сприйнятті тексту. Для більшої переконливості наративу Юрко Вовк не гребує навіть хронометражними уточненнями, уписуючи у течію розповіді чітке датування (можливо, це наслідок професійної звички) та ненав’язливо прокладаючи перехідні мости поміж різними реально задокументованими подіями й особистими долями учасників романної дії. 

Одночасно треба зазначити, що специфіку розбудови романного наративу автор підсилює дуже розважливо дібраними до кожної частини епіграфами, які правлять за своєрідні естетико-філософські ключі до сприйняття художнього світу тексту: «Свобода – єдине, за що можна і треба віддати життя (Сервантес) – до частини першої «Весна народів»; «Якщо завдяки чомусь світ одужає, то лише завдяки подвигам і стражданням тих, кого не вдалось ні зігнути, ні купити» (Герман Гессе) – до частини другої «Східна Галичина. Шлях підпільника»; «Я ніколи не віддам життя за свої переконання, тому що я можу помилятись» (Бертран Рассел) – до частини третьої «Східний Урал. Шлях агента»; «Зрада оплачується лише кров’ю» (Гетьман Іван Сірко) – до частини четвертої «Шеф служби безпеки. Код 432». Та чи не найбільше налаштовує на коректне сприйняття роману мотто до останньої – п’ятої – частини, що врешті – либонь, не випадково – має той самий заголовок, що й роман – «Передбачення Курта Зіберта». Слова Пабло Пікассо «Все, що можна уявити – реальне» остаточно і дотепно нагадують нам, що ми маємо справу не з суто документальним викладом, а власне з художнім текстом, у якому автор може собі дозволити різні здогади-вольності в інтерпретації історичних подій та їхніх учасників. Словом, для Юрка Вовка важливим є право на письменницький вимисел, на гіпотезу, на власне припущення-здогад, на розбудову особистої версії представлення на суд читача подій, людських характерів і доль. Тому навіть не надто поінформованого читача може подивувати і, звісно, насторожити спроба відвертої реабілітації, навіть неприховувана адвокатура горезвісного й незаперечно легендарного радянського кагебешника-спецагента Нікалая (Ніканора) Кузнєцова. Проте одночасно, з іншого боку, дуже пластичними видаються сторінки роману, де описані трагічні перипетії відносин поляків та українців на Поліссі, рани від взаємних жорстоко-мстивих акцій-відповідей кровоточать і подосі (згадаймо хоча б нещодавні гучні політичні польсько-українські пертурбації з назвою одного з підрозділів ЗСУ на честь революційної УПА). 

Так чи інакше кожен потенційний читач переконається в тому, що роман Юрка Вовка є досить майстерним, цілісно сконструйованим текстом, який оснащений і виразним, незбитим, пізнавальним сюжетом, і ненав’язливими історико-психологічними, здебільшого коректними, акцентами, і досить динамічною, легкосприйнятною оповідною манерою, і здебільшого чистою викладовою мовою. За винятком декількох недоглядів із росіянізмами чи синтаксично некоректними пасивними зворотами на зразок: «тоже»; «присущого»; «давайте підемо» (замість «ходімо»); «давайте в Івана запитаємо» (замість «ану ж запитаймо в Івана»); «лишнього (замість зайвого) часу у них не було»; «полиставши (а не погортавши) книгу»); «її представниками було прийнято рішення»; «Такою політичною структурою мала стати Головна Руська Рада Східної Галичини, статутна діяльність якої вже була виписана на той час єпископом Яхимовичем» та ін., мова роману, хоч і не відзначається лексичним і фразеологічним багатством, однак має численні переваги як вправно застосований оповідний інструмент. Незважаючи на численні ознаки публіцистичності викладу, текст роману «Передбачення Курта Зіберта» все-таки поряд із дещо тривіальною фразеологією та подеколи невиразними образними засобами містить усе ж і значну кількість оригінальних авторських естетичних оздоб, як, скажімо, такі характерні картинні порівняльні пасажі: «…Старий Перцевич каже, що Відень вже колотить, як жито в ступі…» (це асоціативна реакція гуцула на революційний час кінця 1840-х років, так званої «Весни народів»); «Останній раз друзі бачились ще на минулу Пасху, тож їм було про що поговорити. Особливо зараз, коли в імперії стрімко розвивались події, які, наче хвиля потужного карпатського землетрусу, погрожували порушити самі її фундаментальні устої».

Дуже органічно розбудовує романіст діалоги, здебільшого успішно уникаючи фальшивого патосу й надмірного ідеалізування репрезентантів-носіїв тих чи інших ідеологічних течій чи світоглядних пересвідчень. Діалогічні партії в романі мають виразні ознаки драматургійності, а тому цей роман легко можна перевтілити в сценарій та реалізувати у форматі кінострічки. Чи не найбільш виразними у творі є описи любовних історій, здебільшого досить переконливо увиразнені супровідними психологічними акцентами, що, як віддавна відомо, істотно підсилює рецептивну ауру кожного художнього наративу.  

Звісно, подеколи в романі Юрка Вовка вчуваються окремими нюансами журналістсько-репортажні інотонації. Мені як філологові дещо бракує в тексті лексико-фразеологічних чи синтаксичних несподіванок, які пожвавлюють фантазію реципієнта та стимулюють його ерудитно-когнітивні очікування від прочитаного. Тобто відчувається дещо обмежений мовний репертуар автора, що почасти стає чи не найвагомішою рисою оригінальності того чи іншого художнього твору. 

Можливо, Юрко Вовк припустився фактологічної помилки – не перевіривши, коли появилася у світі пісня «Ми гайдамаки, ми всі однакі…»: автор вкладає її в уста березівських стрільців у 1848 р. як бойову народну пісню. Однак це безсумнівний анахронізм, позаяк, насправді, автором тексту й музики цієї пісні все-таки був Осип Маковей, який написав її десь 1916 р., а процес фольклоризації міг відбутися під час Першої світової війни й опісля. Вочевидь, романіст не зумів перевірити реальну історію постання й розповсюдження одного з шедеврів пісенної маршової лірики та однієї з улюблених творів українського січового стрілецтва. А можливо, автор зумисно вклав ув уста ту пісню, щоби таким чином підкреслити тяглість націєтворчих змагань українців через ретроспективне накладання двох соціально-політичних відтинків української історії.

Отже, ретророман Юрка Вовка є органічно побудованим художнім світом, у якому превалюють історичний та ідеологічно-політичний фактаж із виразним наголосом на українській національно-патріотичній проблематиці. Цей твір, безсумнівно, має підстави дійти до масового читача, позаяк пропонує потенційному реципієнтові актуальну й за нашого часу історико-політичну інформацію та нагоду поміркувати над численними складними питаннями міжетнічного співіснування у вирі революційних і воєнних подій середини ХІХ – середини ХХ століть.