1.

Ігор Павлюк. Новітній український поет. І його книга лірики «Торф» (Київ: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 303 с.). Звісно, представляти його у повному літературно-біографічному обсязі, без зволікань і одразу, немає сенсу, бо це було б многопланове есе і, мабуть, потягнуло б на окреме книжкове видання або об᾿ємну наукову монографію. Хоча, рано чи пізно, – це прийде й зафіксує назавше літературний, та й культурний національного масштабу, факт. Знаю і певен, що такі книжки, як «Торф», метафорично узагальнюють те, що, здавалося б, давно узагальнене, згадуване та зафіксоване накріпко. Отож, без тіні сумніву беруся наполягати, що талант поета утвердився на рівні загальнонаціонального контексту. І заслуговує, аби про нього говорили, як про суспільний здобуток, що зміцнює наші українські духовні основи. Як тут не згадати про Національну премію імені Т. Шевченка в галузі літератури, провід якої, в лиці його очільників, чомусь знову не відгукнувся на вельми серйозне подання на цього поета?!.

 

2.

Як завжди, вчитуюся у перший та останній вірш книги, звісно, не загадуючи наперед.

Не спиться. Не їсться. Танцює печаль білолиця.

В лісах моїх мавки по ночах кричать, як вовчиці.

 

Бачимо, а радше відчуваємо, в авторові затятого волиняка, який молитовно любить свій край та тримається завше у його незнищенній аурі. Так, є тут Лесині настрої та Лесині стежки. Але далі – незавбачливе…

 

Лукаш ув окопі чекає, стріляє уміло.

Сопілкою плаче душа, забинтована тілом.

 

Це уже той Лукаш, що не дає проходу русні. І готовий покласти життя, аби відстояти своє: Україну, Волинь, «Лісову пісню».

 

Хтось піснею стане тією іще, лісовою.

Як мавка – сестра моя – стала тепер медсестрою.

 

3.

Поезія, що останньою в книжці («В нашій хаті»), – це ще та загадка волинських лісів, улоговин, болю! І ліричний герой явно не прагне заколисати уяву красивостями. Ні!

За вікном заходить на погоду

(Каже бабця: Сонце у траву…)

Ні, я це не згадую сьогодні.

Я сьогодні просто цим живу.

 

4.

Ці поезії своєрідно обрамцьовують зміст і форму книги; дають можливість читальнику-віршолюбу застановитися над тим, що було писано-написано. Налаштуватися на частоту вишуканої поетичної творчості. Адже читальник тут, в основному, постійний, очікуваний, доброзичливий…

Ну, й картина завжди виграє у потрібно-досконалій рамці. Отож, згадані дві поезії зовсім не випадково розташовані у певних місцях структури книги.

 

5.

Ну, як же такому чуйному і чутливому волинякові без «волинського»

Знов їду на Волинь,

Де знову заведу

Невінчаний гарем

Із мавок та русалок.

А бабу кам᾿яну –

Язичеську святу – 

Спасу від суєти,

Посватавши з Купалом.

 

Волинь мені – то я.

Тут мама, тут діди…

Казки, пісні, церкви

І привиди пралісу.

 

Це – не просто визнання любові до рідного краю; це ототожнення себе з місциною народження, як єдино цільною природою; як вічним «озерним сном зорі»…

 

6.

…Я, в цілому, – не прихильник у такого роду есеїстичних розмислах надумано, якусь дуже «мудру», композицію нагромаджувати. Отож, мабуть, аби не проминути цей смисл, отут й наголошу на ньому. Власне, йдеться про назву цієї ваговитої, у всіх сенсах, книги. Про назву, розумію, дещо несподівану – «Торф». По-перше, – це продукт горіння: як тепло подарувати потребуючим, так й спопелити ворога!.. А тепер про найцікавіше. Саме слово «торф», якщо його прочитати навспак і додати літеру «н», між «о» і «т», прочитується, як фронт. Якщо це авторський задум, то хвала такому Павлюкові, як авторові достойних та могутніх метафор. Адже фронт – це зараз сакральне поняття; він – всюдно; і тилів тепер у нас нема; воюють всі. Навіть діти, які збирають донати для фронту. Нація востала та зібралася в один могутній кулак, що його називають і фронтом.

Друге, якщо це несвідомо, все ж і так вдалося залучити українську велику громаду, вишикувавши усіх в один непереможний фронт. Талановито. Самовіддано. Патріотично. Те ж!  …І «надиктована» наша християнська традиція стати на прю за рідну землю. Як сказав би Павлюк, у тиші дружніх розмов: «Мораль за гроші не купиш!» Ще й тому все життя наше помережене заголовками… Чуттєво. Підсвідомо.

 

7.

Теперішня люто-масштабна війна з московською братвою нема-нема та вигулькне то в одній, то в іншій поезії Ігоря Павлюка. Дуже органічно, супроводжуючи поета сьогоднішнім. І усе це виникає наче самочинно, бо цим автор живе – переживає.

Нема зв᾿язку мобільного.

Ракетою

В дитинства мого хату

Ворог вгрів.

 

І таких пекучих, печальних, навіть розгублених рядків у книзі чимало. Таке життя не просто приголомшує, а ранить ліричного героя, поета.

 

…Щоб я своїм віршéм

Від смерті

Мій край затулив. 

 

Така позиція воїна зріє у кожного. Також і – у поета. І вона конче дозріває. Провадить до великих битв за матінку Україну.

 

8.

Він не велить собі суворо дотримуватись жанру. Бо у поетичному письмі, я і у всьому іншому, у чистому вигляді нічого не буває. Філософська змістова інтонаційність, чи пейзажна, а інтимна й поготів, вимагають мікшування жанрів; підсилення несподіванками та, здавалося б, несумісним, образним дивом. На цих нерівних краях аркуша та зазублинках з᾿являється зовсім нове. Подеколи навіть для самого себе. Хочеться процитувати вповні: так ілюстративно щодо моєї думки і так неповторно.

Там, де перший цвіт на білу хату

Падає без вітру, без дощу,

Ти мене учила цілуватись,

Мов дивитись довго на свічу.

 

Зверху небо – як летюче море,

Знизу море – як солоний рай.

Твоє біле платтячко прозоре,

Твого тіла юний коровай.

 

І вже зовсім філософське закінчення образу.

 

…Хмаринку платтячка весільного

Вітер ніс до білої води.

 

…Я не ставлю собі метою одверто штучно нагромаджувати подібне. Тому тут на цьому і зупинюся…

 

9.

…А ще отак – простір міряється з осінню, з жінкою, з печаллю.

 

Люблю це все: 

Цей час, цей простір, жінку…

Оцю печаль веселу і земну.

На душу осінь – мед

на сіль, шкуринку…

Відверте тіло, серця таїну.

Щось тут є від художника-живописця, що в ньому живописання інтимно-філософсько-пейзажне. І таким буде завше… Ігор Павлюк – він же художник. У найширшому значенні та розумінні цього поняття. Бачить те, що комусь зась… Але припровадить… По-своєму… І покаже.

 

10.

Було б неуважністю – до винятково художнього рівня, оригінальної зачарованості стану, що дозволяє помітити себе особливого в собі, – проґавити поезію «Постріздв᾿яна медитація». Тут поет ніби бореться з «глинобитною печаллю», зумисне підводячи ліричного героя до крайніх станів, з яких, здавалося б, немає виходу.

Глинобитна печаль.

І безлюддя нестерпна потреба.

Сиві крила зими.

Розмагнічений голос води.

Серцем вивчений світ.

Запах неба, що кличе до неба,

І багато-багато чого,

Що ще кличе туди.

 

Це лиш уривок згаданої поезії. 

Проте уже тут виразно проглядає «Велика космічна, задавнена втома душі». Ні й ще раз «ні»! Це не занепадництво (хоча й воно може бути вельми поетичним). Це – подивовижі інших світів; ословлення їх через можливості неможливого, знаного-незнаного… «Того світу, що зрікся він тричі, тому і стоїть» (про апостола Петра).

 

І велика – 

Як Тайна −

Мальована слізьми вода.

Зізнаюся, тут – ціла, добре сформульована ідея для написання ліро-епічного твору, або ж навіть драматургічної розробки.

 

11.

Стверджую, що Павлюк-поет не лише віртуозно й углиб розробляє ціннісні теми цілісної духовності та душевності, – він провадить читача, наче брата за руку, аби показати святе та святочне, співпереживати («Ностальгійне», «У церкві», «Паломницьке»).

Солов᾿їні язички свічок.

Три бабусі зліва.

Літургія.

Сивий і смиренненький дячок

Правильно співає.

Я радію,

Що прийшов із храмом у душі

В храм оцей сільський,

Старий, мов гроші.

Йде війна.

Десь дзенькають ножі

І клянуть сирену перехожі.

 

Автор не боїться говорити із собою, з людьми про найстрашніші речі, переплавляючи це в собі молитовно, без нарікань.

Дні мої стали важкі й пісні.

Я думав, що людство мудріше.

Нині – тихіші мої пісні –

Вічні? Чи віщі?

 

12.

Кілька слів про стилістику Ігоря Павлюка. Вона така переконлива, що змістом своїм навертає до Бога. Навіть тих, хто – в неуцтві та незнанні… Він уміє почути й побачити Христове там, де інші поводять себе, як глухі та незрячі…

Його метафора може стиснутися до надмалих величин, аби по тім вибухнути, як Всесвіт. А надмалі величини художнього образу розширюються за якусь мить. І створити вселенську можуть тишу. Слово моє.

Тишу парую зі словом.

Скоро-скоро прийду до Мети.

Він не закликає, наче маг, свій найновіший образ. Просто очікує його саме на тому місці й у той час, коли той, нібито самовільно, з᾿явиться. І приходитиме, не шкутильгаючи. Дасть знати про себе. Це – авторський талант нерозгаданості і, в той же час, розвою поетичної мислі, невичерпності творчого часу.

…Це я – назагал. Наразі не звертаючись до звабливих монографічних можливостей: в докладностях та деталях. Втім, не зарікаюсь.

13.

Життєписне, коротким штрихом. Якомога стисліше.

Ігор Павлюк. – Один з небагатьох найбільших українських поетів. Тричі номінувався на Премію, національну, Тараса Шевченка…

Автор десятків книжок поезії, прози та есеїстики.

Знову ж таки, преміальне: лауреат десятків літературних премій, відзнак, нагород.

Доктор наук із соціальних комунікацій, професор Львівського національного університету імені Івана Франка.

…І літ йому зовсім небагацько: народився 1. 01. 1967 року. І потрібен Україні.