Ігор Павлюк. Торф: Лірика. / Передм. Василь Пазинич /Серія «Бібліотека “ХРЕЩАТИКА”».– Друкарський двір Олега Федорова, Київ, 2025. – 304 с.
1.
Ігор Павлюк. Новітній український поет. І його книга лірики «Торф» (Київ: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 303 с.). Звісно, представляти його у повному літературно-біографічному обсязі, без зволікань і одразу, немає сенсу, бо це було б многопланове есе і, мабуть, потягнуло б на окреме книжкове видання або об᾿ємну наукову монографію. Хоча, рано чи пізно, – це прийде й зафіксує назавше літературний, та й культурний національного масштабу, факт. Знаю і певен, що такі книжки, як «Торф», метафорично узагальнюють те, що, здавалося б, давно узагальнене, згадуване та зафіксоване накріпко. Отож, без тіні сумніву беруся наполягати, що талант поета утвердився на рівні загальнонаціонального контексту. І заслуговує, аби про нього говорили, як про суспільний здобуток, що зміцнює наші українські духовні основи. Як тут не згадати про Національну премію імені Т. Шевченка в галузі літератури, провід якої, в лиці його очільників, чомусь знову не відгукнувся на вельми серйозне подання на цього поета?!.
2.
Як завжди, вчитуюся у перший та останній вірш книги, звісно, не загадуючи наперед.
Не спиться. Не їсться. Танцює печаль білолиця.
В лісах моїх мавки по ночах кричать, як вовчиці.
Бачимо, а радше відчуваємо, в авторові затятого волиняка, який молитовно любить свій край та тримається завше у його незнищенній аурі. Так, є тут Лесині настрої та Лесині стежки. Але далі – незавбачливе…
Лукаш ув окопі чекає, стріляє уміло.
Сопілкою плаче душа, забинтована тілом.
Це уже той Лукаш, що не дає проходу русні. І готовий покласти життя, аби відстояти своє: Україну, Волинь, «Лісову пісню».
Хтось піснею стане тією іще, лісовою.
Як мавка – сестра моя – стала тепер медсестрою.
3.
Поезія, що останньою в книжці («В нашій хаті»), – це ще та загадка волинських лісів, улоговин, болю! І ліричний герой явно не прагне заколисати уяву красивостями. Ні!
За вікном заходить на погоду
(Каже бабця: Сонце у траву…)
Ні, я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.
4.
Ці поезії своєрідно обрамцьовують зміст і форму книги; дають можливість читальнику-віршолюбу застановитися над тим, що було писано-написано. Налаштуватися на частоту вишуканої поетичної творчості. Адже читальник тут, в основному, постійний, очікуваний, доброзичливий…
Ну, й картина завжди виграє у потрібно-досконалій рамці. Отож, згадані дві поезії зовсім не випадково розташовані у певних місцях структури книги.
5.
Ну, як же такому чуйному і чутливому волинякові без «волинського»
Знов їду на Волинь,
Де знову заведу
Невінчаний гарем
Із мавок та русалок.
А бабу кам᾿яну –
Язичеську святу –
Спасу від суєти,
Посватавши з Купалом.
Волинь мені – то я.
Тут мама, тут діди…
Казки, пісні, церкви
І привиди пралісу.
Це – не просто визнання любові до рідного краю; це ототожнення себе з місциною народження, як єдино цільною природою; як вічним «озерним сном зорі»…
6.
…Я, в цілому, – не прихильник у такого роду есеїстичних розмислах надумано, якусь дуже «мудру», композицію нагромаджувати. Отож, мабуть, аби не проминути цей смисл, отут й наголошу на ньому. Власне, йдеться про назву цієї ваговитої, у всіх сенсах, книги. Про назву, розумію, дещо несподівану – «Торф». По-перше, – це продукт горіння: як тепло подарувати потребуючим, так й спопелити ворога!.. А тепер про найцікавіше. Саме слово «торф», якщо його прочитати навспак і додати літеру «н», між «о» і «т», прочитується, як фронт. Якщо це авторський задум, то хвала такому Павлюкові, як авторові достойних та могутніх метафор. Адже фронт – це зараз сакральне поняття; він – всюдно; і тилів тепер у нас нема; воюють всі. Навіть діти, які збирають донати для фронту. Нація востала та зібралася в один могутній кулак, що його називають і фронтом.
Друге, якщо це несвідомо, все ж і так вдалося залучити українську велику громаду, вишикувавши усіх в один непереможний фронт. Талановито. Самовіддано. Патріотично. Те ж! …І «надиктована» наша християнська традиція стати на прю за рідну землю. Як сказав би Павлюк, у тиші дружніх розмов: «Мораль за гроші не купиш!» Ще й тому все життя наше помережене заголовками… Чуттєво. Підсвідомо.
7.
Теперішня люто-масштабна війна з московською братвою нема-нема та вигулькне то в одній, то в іншій поезії Ігоря Павлюка. Дуже органічно, супроводжуючи поета сьогоднішнім. І усе це виникає наче самочинно, бо цим автор живе – переживає.
Нема зв᾿язку мобільного.
Ракетою
В дитинства мого хату
Ворог вгрів.
І таких пекучих, печальних, навіть розгублених рядків у книзі чимало. Таке життя не просто приголомшує, а ранить ліричного героя, поета.
…Щоб я своїм віршéм
Від смерті
Мій край затулив.
Така позиція воїна зріє у кожного. Також і – у поета. І вона конче дозріває. Провадить до великих битв за матінку Україну.
8.
Він не велить собі суворо дотримуватись жанру. Бо у поетичному письмі, я і у всьому іншому, у чистому вигляді нічого не буває. Філософська змістова інтонаційність, чи пейзажна, а інтимна й поготів, вимагають мікшування жанрів; підсилення несподіванками та, здавалося б, несумісним, образним дивом. На цих нерівних краях аркуша та зазублинках з᾿являється зовсім нове. Подеколи навіть для самого себе. Хочеться процитувати вповні: так ілюстративно щодо моєї думки і так неповторно.
Там, де перший цвіт на білу хату
Падає без вітру, без дощу,
Ти мене учила цілуватись,
Мов дивитись довго на свічу.
Зверху небо – як летюче море,
Знизу море – як солоний рай.
Твоє біле платтячко прозоре,
Твого тіла юний коровай.
І вже зовсім філософське закінчення образу.
…Хмаринку платтячка весільного
Вітер ніс до білої води.
…Я не ставлю собі метою одверто штучно нагромаджувати подібне. Тому тут на цьому і зупинюся…
9.
…А ще отак – простір міряється з осінню, з жінкою, з печаллю.
Люблю це все:
Цей час, цей простір, жінку…
Оцю печаль веселу і земну.
На душу осінь – мед
на сіль, шкуринку…
Відверте тіло, серця таїну.
Щось тут є від художника-живописця, що в ньому живописання інтимно-філософсько-пейзажне. І таким буде завше… Ігор Павлюк – він же художник. У найширшому значенні та розумінні цього поняття. Бачить те, що комусь зась… Але припровадить… По-своєму… І покаже.
10.
Було б неуважністю – до винятково художнього рівня, оригінальної зачарованості стану, що дозволяє помітити себе особливого в собі, – проґавити поезію «Постріздв᾿яна медитація». Тут поет ніби бореться з «глинобитною печаллю», зумисне підводячи ліричного героя до крайніх станів, з яких, здавалося б, немає виходу.
Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба.
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах неба, що кличе до неба,
І багато-багато чого,
Що ще кличе туди.
Це лиш уривок згаданої поезії.
Проте уже тут виразно проглядає «Велика космічна, задавнена втома душі». Ні й ще раз «ні»! Це не занепадництво (хоча й воно може бути вельми поетичним). Це – подивовижі інших світів; ословлення їх через можливості неможливого, знаного-незнаного… «Того світу, що зрікся він тричі, тому і стоїть» (про апостола Петра).
І велика –
Як Тайна −
Мальована слізьми вода.
Зізнаюся, тут – ціла, добре сформульована ідея для написання ліро-епічного твору, або ж навіть драматургічної розробки.
11.
Стверджую, що Павлюк-поет не лише віртуозно й углиб розробляє ціннісні теми цілісної духовності та душевності, – він провадить читача, наче брата за руку, аби показати святе та святочне, співпереживати («Ностальгійне», «У церкві», «Паломницьке»).
Солов᾿їні язички свічок.
Три бабусі зліва.
Літургія.
Сивий і смиренненький дячок
Правильно співає.
Я радію,
Що прийшов із храмом у душі
В храм оцей сільський,
Старий, мов гроші.
Йде війна.
Десь дзенькають ножі
І клянуть сирену перехожі.
Автор не боїться говорити із собою, з людьми про найстрашніші речі, переплавляючи це в собі молитовно, без нарікань.
Дні мої стали важкі й пісні.
Я думав, що людство мудріше.
Нині – тихіші мої пісні –
Вічні? Чи віщі?
12.
Кілька слів про стилістику Ігоря Павлюка. Вона така переконлива, що змістом своїм навертає до Бога. Навіть тих, хто – в неуцтві та незнанні… Він уміє почути й побачити Христове там, де інші поводять себе, як глухі та незрячі…
Його метафора може стиснутися до надмалих величин, аби по тім вибухнути, як Всесвіт. А надмалі величини художнього образу розширюються за якусь мить. І створити вселенську можуть тишу. Слово моє.
Тишу парую зі словом.
Скоро-скоро прийду до Мети.
Він не закликає, наче маг, свій найновіший образ. Просто очікує його саме на тому місці й у той час, коли той, нібито самовільно, з᾿явиться. І приходитиме, не шкутильгаючи. Дасть знати про себе. Це – авторський талант нерозгаданості і, в той же час, розвою поетичної мислі, невичерпності творчого часу.
…Це я – назагал. Наразі не звертаючись до звабливих монографічних можливостей: в докладностях та деталях. Втім, не зарікаюсь.
13.
Життєписне, коротким штрихом. Якомога стисліше.
Ігор Павлюк. – Один з небагатьох найбільших українських поетів. Тричі номінувався на Премію, національну, Тараса Шевченка…
Автор десятків книжок поезії, прози та есеїстики.
Знову ж таки, преміальне: лауреат десятків літературних премій, відзнак, нагород.
Доктор наук із соціальних комунікацій, професор Львівського національного університету імені Івана Франка.
…І літ йому зовсім небагацько: народився 1. 01. 1967 року. І потрібен Україні.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2026/05/30/155739.html
|
