Як зазначено в анотації книги драматичних поем відомого українського поета Ігоря Павлюка, вона присвячена знаковим постатям національної історії: княгині Ользі («Регентка»), князю Володимиру («Володимир-Василій»), гетьману Павлюку Буту («Бут»), всесвітньовідомому мандрівнику українського походження Миколі Миклуха-Маклаю («Таморус»). До книги також додано інсценізований авторський «Вертеп» та п’єса для дітей середнього шкільного віку «Літаючий казан».

І. Вищий історико-драматичний пілотаж поета Ігоря Павлюка

Написання історико-драматичних поем поетами нагадує здійснення вищого пілотажу пілотами, тож небагато-хто за цю справу береться. І наче гарний «штопор» в руках у людини, і є що поставити на «бочку», а трохи схибив – ось і маєш «мертву петлю» з невиходом із піке. Що спільного, окрім яскравого історіософізму, мудрої і стрімкої діалектики розвитку драми і потуги високогірного мовного потоку з високою поетичною майстерністю в усіх вищеназваних творах поета? Сильне відчуття, що ти, читаючи сучасний літературний твір, сприймаєш його за літопис далекої минувшини, що в літописця закінчилося чорнило розбавлене водою, і він пише, як востаннє у своєму житті, власною кров’ю. Навіть читача, який знає історію поверхово, автор приводить до джерела болісного розуміння, що наше минуле і наше майбутнє – це сіамські близнята, яких не зможе розділити і наймайстерніший хірург з інтуїцією Бога. Автор, устами князя Володимира («Регентка») промовляє слова, звісно, взяті з інформаційного поля Вічності: 

У державі душі ні князі, ні ченці ми, ні воїни.

У державі душі ми – задума народу свого.

Він наш дух освятив на руїнах далекої Трої,

Із жертовного вогнища в нього занісши вогонь.

Крізь віки передав недоторкану ворогом пісню

І коромисла днів, що єднають грішних святих.

Як це актуально звучить сьогодні в часи чергових випробувань України! На жаль, нині не кожна «держава душі» і «душа державна» встояла перед нашестям князьків хтозна якого чужого роду-племені, ченців-перекинчиків, що біля золотого тільця і фальшивих божків, а «задумою народу», наче ширмою, прикриваються чорні справи. Ідоли з фальшивою позолотою, яких хитрі безрідники призначили совістю нації і її храмами, виявилися на повірку плюгавством, і намагаються позбавити совісті Україну та її синів і доньок. 

Ризикну дещо сказати про драматичні поеми Ігоря Павлюка у вигляді стислих діалогів більш мотивовано.

1. Історик-скептик.

Вважаю, що Ігор Павлюк, безперечно, це добре розуміючи, так охрестив свою драматизовану поему «Регентка», віддаючи дань лише формальному твердженню про регентство київської княгині Ольги при малолітньому князевичу Святославу. Вона була повноправною володаркою фактично і юридично, та втримала своїх дружинників від внутрішніх і зовнішніх авантюр, провела адміністративну реформу, спрямовану на внутрішню консолідацію країни, стала християнкою, хоча й не змогла на початку 960-х років надати державного статусу християнству. Проте дуже сумніваюся, що автор зуміє знайти художні засоби, аби надати можливість читачу осмислити поєднання протиріч у лику княгині-християнки і мудрої правительки та водночас жорстокої жінки. 

Віршник. 

Вважаю, аби людині поринути в темні літописні глибини історії Ігоря та Ольги, Мала (?–945) – вождя союзу древлянських племен X століття для їх осягнення, варто почати саме з поеми «Регентка» Ігоря Павлюка. Підручники історії містять оповіді часто оповиті мороком модальних часток та вставних великорозумних слів: скоріше за все, мабуть, напевно, можливо тощо. А в поемі цього творця-літописця, що має сильну історичну інтуїцію, і якому одразу починаєш довіряти, перед читачем оживає дійсна оповістка про минувшину, в якій і князі, і простолюдини говорять проворною і цілющою мовою. Тому сторінки цієї книги вже є театральною сценою для одного читача-глядача-слухача. І на цій сцені головна героїня драми княгиня Ольга має у своїй душі все те, що притаманне жінці, зокрема, янгольську ніжність метелика на квітці і чесну материнську лють вовчиці. Вона підтверджує істину, що такі княгині-вовчиці – це єдині істоти на землі, які не піддаються вишколу тяжкими історичними обставинами. І ці обставини якраз є тією голкою й ниткою, які скріпили абсолютні протилежності, що маємо в душі цієї жінки. Як давно помічено, що все добре на світі дешево не дається.

Свята велика сива далина —

Туди, у глиб, де голуби на струнах.

Моя заслуга — це моя вина.

Мій хрест — це навхрест скинуті Перуни.

Вам недоступні ці святі гріхи,

Поганська тризна з пасхою дрімучою.

Я знаю: це єднатимуть віки.

А я в собі за вечір їх вимучую.

Твір «Регентка» нагадує дивну мушлю з океану нашого буття, в якій знаходяться сотні перлів. Вона є гідним набутком української літератури.

2. Історик-скептик. 

Не уявляю, як поет може розповісти про бентежні часи династії Рюриковичів та князя Володимира, зітканого зі світлих і темних матерій світобуття. Не уявляю…

У 972 році біля острова Хортиця, потрапивши в засідку кочівників, гине князь Святослав. Через п’ять років його старші сини – Ярополк і Олег – починають першу на Русі міжусобну війну. Молодший син князя від рабині Малуші, Володимир, втікає до Скандинавії. Він повертається після загибелі Олега і з найманим військом варягів йде на Київ, де засів Ярополк. Щоби отримати всю владу і доходи від контролю над торгівлею, Володимир пройде через війну, брехню, кохання і велику розпусту. У нього було шість дружин і сотні наложниць. «Повість временних літ» через 150 років закарбує: «Був він ненаситним в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок та розбещуючи дівиць». Але за століття церква визнає князя святим.

Віршник.

Якось іще задовго до війни мені довелося стояти на величезних плитах із піщанику, на яких колись знаходилося капище Азацького слов’янського городища. Народилося таке відчуття, що й не передати. Проте, зізнаюся, хоча мені й соромно в цьому відкриватися, тоді я не міг достатньою мірою зануритися у вир давніх часів, не почув слов’янських діалогів. Але це раптом сталося, коли я почав читати драматичну поему «Володимир-Василій» Ігоря Павлюка. Не стану вкотре повторювати деталі художніх достоїнств його поезії, про які вже писано й переписано маститими літераторами всього світу. Якщо про них стисло: вони нагадують найвищі Дніпрові кручі, на які багатьом його сучасникам видряпатися і при бажанні несила. Зауважу, що я незвичайно легко перенісся в рік 947-й на городище Будятичі, що біля Володимира на Волині, і вочевидь узрів «капище Перуна з його ідолом та священним вогнем, біля якого стояли два волхви: ЖРЕЦЬ ПЕРУНА і ЖРЕЦЬ ВЕЛЕСА, а в лелечому гнізді на старій липі сиділо АНГЕЛЯ, а навпроти — на сухому дереві, у воронячому гнізді — ЧОРТЕНЯ». Але нехай не вводить себе в оману читач цією «ніжною дитячістю» тих створінь, одне з яких у звичайному житті маскується під янголятко і миттєво може набути своєї природньої подоби аспида. Початок їхнього діалогу, певно, не без діяння вищих сил, одразу перекидається на вуздечку для коня, з яким читач миттєво потрапляє на гарячі жнива добірного колосу історико-філософської поезії:

ЧОРТЕНЯ (бобрається у «своєму» воронячому гнізді)

Тут зло...

Нема крилатого коріння.

АНГЕЛЯ

Бо злото — зло

В гнізді,

В душі,

В словах.

ЧОРТЕНЯ

Та й кров людська за кольором осіння.

Від неї добре родить трин-трава.

(…)АНГЕЛЯ

Твої — ворони,

Наші — солов’ї.

Особисто для мене найбільшу насолоду принесли спостереження, як автор (і смерд, і велитель водночас) зі старанністю мудрої бджоли майстерно відновлює тернисту дорогу князя Володимира до єдинобожжя, до Христа. Поет тонко відчуває момент, коли настає час збирати розкидане язичеське каміння, яке робить глибокі болючі порізи не лише на руках читача, а в першу чергу на його життєвому полотні. Воно не заживає довго-предовго. Поет оголеною душею огранює назбиране каміння, розпечене у вогнищах століть, для мощення неймовірно важкої дороги для князя Володимира від Бога Перуна до Бога Христа. 

ВОЛОДИМИР

Я не піддався Ользі!

Вона мені вдягнути хтіла хрест.

(…)

Були ми різні —

Сонце і свіча.

(…)

За око — око, а за зуба — зуба, —

На цім стою, як і Перун стоїть.

Он його ідол з мореного дуба.

Он воїни й наложниці мої.

Багато тих та інших, ой, багато.

Люблю жінок, люблю життя і смерть.

Роблю робити з буднів сірих свято.

Життя — це тризна,

Вічність і момент...

(…)

… Перун — як Сонце.

А той Христос — як свічка воскова.

(…)

Бабусю, рідна,

Ти шукала Бога.

Я пам’ятаю: мучилась до дна.

Знайшла Христа —

І стала тиха й строга,

Мов торкнута сльозиною струна.

В собі я нині теж себе шукаю,

Ну, тобто Бога свого, мур і храм.

(…)

Цей Херсонес — то візантійське місто.

Я хочу Анну взяти тут і хрест.

Лиш християнська віра є пречистою.

Хто буде в ній —

Ніколи не помре.

(…)

Я серцем чую:

В нього йде Христос. 

(…)

Я не месія.

Місія у мене:

Привести до спасіння люд оцей.

Стаю смиренним,

Хоч і був шаленим.

Я за гріхи позбавлений очей (у хрещенні Василь).

Не буду позбавляти читача задоволення провести самостійні дослідження, стежок-ліній доль героїв поеми. А лінії ці є і прямими, і ламаними, і синусоїдальними. Але це вже аксіоми з «геометрії вогню», тобто тема інша.

У парі з попереднім твором – «Володимир-Василій» чудовий єдинородний диптих історико-філософської драматичної поезії, що безумовно вже ввійшла до скарбниці української літератури.

3. Історик-скептик. 

За дуже жорстоку прозу береться поет. Не уявляю, як усе це можна осмислити із запомогою поезії: аби й за душу взяло, аби й зрозуміти мотиви дій наших предків.

455 років тому (1569) Велике князівство Литовське й Польське королівство об´єдналися в Річ Посполиту. Внаслідок цього українські землі – Волинь, Поділля і Київщина – перейшли з литовської юрисдикції до польської, де вже перебувала Галичина. За наказом польського короля Сигізмунда II Августа у 1572 році було прийнято на службу (в реєстр) 300 руських козаків. Відтоді польський уряд визнавав лише реєстровців, а з козаками, невписаними до реєстру, нещадно боровся. Реєстрове військо отримало офіційну назву «Запорозького». Наприкінці XVII ст. через розкол у Війську Запорозькому виникло Ві́йсько Запоро́зьке Низове́ – нереєстрове козацтво Запорожжя. І Павло Бут (на прізвисько Павлюк) був одним із його гетьманів та керівником повстання 1637 року проти шляхти (в тім числі й руської), вірної уряду Польщі. 20 грудня Павлюк потрапив до рук гетьмана коронного Миколая Потоцького після того, як козаки-повстанці дали згоду видати ватажків після запевнень представника короля, який запевняв, що король помилує їх. Павла Бута стратили разом з іншими ватажками у Варшаві на початку лютого 1638 року (відрубали голову і настромили її на кіл). Тодішні відомі шляхтичі пропонували перед стратою полоняника вишукано-нелюдськи помучити. 

Цікаво, чи не боїться нащадок гетьмана Павлюка того факту, що історія вона така: рухається по колах спіралі, і що його теж зрадять за його високу поезію легкі на спокуси життя козаки і козачки?

Віршник.

Між сухарями історичної прози про Бута і свіжим, хоч і чорним хлібом поезії, що спечений на незайманому капустяному листі, звісно, обираю поезію Ігоря Павлюка «Бут». І, почавши драму читати, одразу розумію, що надто важкий камінь довелося далекому нащадкові гетьмана Бута (Павлюка), якому передалися гени непокірності, викотити на високу гору нашої минувшини. Я не обмовився: це в інших народів минуле, як правило, на рівному полі. 

Хочу вмерти навік...

Хочу вмерти, або

Жити-бути, як гордий звір.

Бунтувати цей світ

Тим, що зветься душею в мене,

Що уже відстогнало,

Що яблуко, а не цвіт.

Де тут, ви, білоцвіті,

Справжні, зелені?!

Я вже сивий душевно

В свої двадцять вісім літ...

Гадаю, якби гетьман Павлюк неймовірним чином дожив би до наших днів і мав би 58 років, він мав би жалючу, мов кропива, сиву, як журба, чорну, аж аспідну, кров.

Поема «Бут» не лише майстерна у хронології, діалогах та в переконливому малюнку подій. Написане ним на папері – зовсім не нагадує розсипане пшоно слів на черені, де грівся наш народ у холоди. Це не малюнок піском. Це художня картина написана фарбою крові. І це дозволяє читачу повірити правді написаного. І в тій смолистій істині, яка вже не відпустить читача, він може несподівано для себе знайти відповіді на пекучі проблеми сьогодення, і зрозуміти, що гріхи минувшини, які теж у наших генах, не відмолено, не спокутано. І до них додаються в геометричній бісівській прогресії гріхи нинішні. Певно, така наша доля, що спадщиною майбутніх поколінь є провини і рух по колу. Про це добре знав і гетьман Бут, якого підло зрадили його товариші:

А буває — за ніч виростаєш до неба неба.

Підпираєш його, доки пальці спече зоря.

Коли робиш людину — в таку пропадаєш небуть,

Що, здається, дістанеш до сміху Поводиря.

Він такий, ну такий, як надщерблений лід із крові.

Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?!

Відбиваєм свій шлях у блискучих білках корови —

Від землі — до Землі, від Землі — до солі землі.

...Коли робиш людину — то рвеш пуповину Бога

І сплітаєш її із корінням і плодом лип.

Мефістофель ламає об вічність дороги-роги,

Де ми, друже, з тобою пісню свою знайшли.

Предтеча Хмельниччини – гетьман Павлюк уже тоді розумів: якщо шляхта вгорі робить ґешефти з чортами, а сірома – теж саме внизу, народжена у майбутньому дитина Україна стане заручником у антипків.

Зеконом мене, Боже.

Я — перевізник мрій...

Ця юрба проклинає

І ніжить мене,

Як рану.

(…)

 

Мабуть, така вже доля,

Гетьманів України —

Людям шукати волі

Й високо в небі гинути. 

Усі велети мають право звертатися до своїх нащадків. І поет Павлюк гетьмана Павлюка почув:

Мабуть, така вже доля

Лірників України:

Небо єднати з полем

І залишатись винними.

Драматична поема «Бут» – річ не ординарна. Вона містить у собі не лише ключі до розуміння багатьох соціально-політичних та культурно-моральних процесів, які відбуваються нині, а й рецепти зцілення народу на його шляху до нації. Без цих ключів і рецептів наша дорога приведе до історичної прірви. У цій чорній правді, окрім високої художньої вартості твору, і є цінність драми «Бут».

4. Історик-скептик. 

Що ти, поете, тут забув, де темінь, чорнота з чорнот? Іди звідсіль! 

В останній третині ХVIII століття імперія Романових вдалася до остаточного поглинання Гетьманщини, яка стала Малоросійською губернією, а Слобожанщина – Слобідсько-Українською російською губернією. Тоді ж Катерина ІІ (уроджена німкеня Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ) видала Жалувану грамоту дворянству, якою вводилися родовідні книги, що фактично означало ліквідацію козацької старшини і перетворення її на російське дворянство. Рядове ж козацтво було позбавлене своїх останніх привілеїв, і значна його частина перетворилася на селянство різних типів, а кому дуже не пощастило – на кріпаків. Приміром, на Полтавщині, де слово пазити означає пильнувати, жив державний селянин, а перед цим козак Пазиніч: був гарним вартовим – ось і отримав прозвання Пазиніч. Але в 1975 році, коли радянська влада уперше паспортизувала селян, головам сільрад надійшла вказівка: записати російською «Пазынич», а українською – Пазинич. Так треба!» Багатьох козаків поніс холодний «катьчин» вітер на простори «московського світу». До початку ХІХ століття Російська імперія, як і вся Європа, ідентифікувала людей за віросповіданням. Українців автоматично зараховували до «православних» і вважали «своїми», «безпечними», на відміну від католиків-поляків чи іудеїв. Але все змінила Велика французька революція (1789–99 рр.). І в першій третині ХІХ століття до Росії дійде європейська тенденція визначення національності за мовною ознакою. Одні українці відцураються свого українства, а ось інші – не зречуться. Серед останніх був Мико́ла Микола́йович Миклу́хо-Макла́й (5 (17) липня 1846, село Язиково, Новгородська губернія – 2 (14) квітня 1888, Санкт-Петербург). Його батько із козацького роду Миклух народився в Стародубі, що на Чернігівщині. Учений писав про себе: «Мої предки родом із України, і були козаками з Дніпра». 

Віршник. 

Починаючи драматизовану поему «Таморус», автор організовує «Свято Земного Суду. Племена і народи згадують своїх великих і судять: хто з них надається до воскресіння (клонування), а хто — ні. В українському списку (кров’ю по небу) — Богун, Маруся Чурай... Нестор-літописець... (Серед підсудних і Микола Миклуха-Маклай). Нескурвлені владою, грішми, славою, закохані та летючі. Чисті». Зрозуміло, що місцеположення Суду не має земних чотиривимірних координат. Його координати – багатовимірні координати Вічності, які доступні лише справжнім Поетам.

Перші рядки дають розуміння, що фактично це судочинство має ознаки правосуддя філософсько-енциклопедичного. І з волі поета суд виступає, як процес, що навсправжки нагадує канонізацію та оспівування великих русів-українців, які одначе далекі від святості. Під час цього дійства відбувається глибоке дослідження родоводу Миклухи-Маклая. 

Суддя

Миклуху-Маклая сьогодні попросимо

Вийти в народ.

А прапрадід його —

Миклуха Степан, —

Запорізького війська хорунжий, —

Під Очаковом бився із турком,

Відзнаки мав.

Ну, а вже дід Миклухи —

Ілля Степанович —

Був безоружним, —

Дрібнопомісна шляхта з Чернігова,

Де народився гетьман —

Іван Сулима.

Постає питання: «Чому автор вибрав головним героєм своєї драми саме призабутого Миклуху-Маклая?» Гадаю, що облюбував він цього українця не за маєтності його предків і колишню славу, а за те, що він свого українства не зрікся, і вивчаючи корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії, зокрема папуасів Нової Гвінеї, стійко виступав проти расизму і колоніалізму. Науково обґрунтував біологічну повноцінність людей усіх націй і рас. За це українець (хоча з примусу офіційний росіянин) отримав високу нагороду від народів Океанії: став Миклухою-Маклаєм і людиною з Русі Таморусом). Тим самим автор спростовує закиди сучасних московських фашистських покидьків, що кличуть себе антифашистами, і поширюють нісенітниці про наш природний фашизм, потяг до підпанськості і уроджене зрадництво. 

Обвинувачення 

Як на мене — підпанськість страшніша, смішніша,

Ніж кровна панськість.

А Миклуха-Маклай навіть прізвище не змінив.

Він блукав по вітрах,

Був простим і прозорим наскрізь.

Дикий світ відкривав.

України ж він не закрив!

 

Прокурор

Не закрив, не убив...

Але ж він не боровся за неї!

Він жалів папуасів, Нову Гвінею жалів... 

 

Суддя

А Миклуха хоч раз заперечив, що він козацький?

Перед вами листи, його мама, дружина, друг...

Він — дзвінкий пілігрим...

(…)

 

Бо з усіх мінусів у Маклая лиш той,

Що не мав він чуба,

Який прадід носив,

Вишиваючи шаблею степ...

Читач робить висновок, що українець Миклуха Україну відроджував Божим людинолюбством, яке на терезах всесвітньої історії іноді важливіше за шаблю. Не випадково поет, наділений жагучістю вищими силами, творить світовий пам’ятник своєму герою, вибираючи за постамент для нього – нашу планету. 

А ще про те, про що промовчав Суд, зрозуміло, не промовчав 

Лірник.

(…) князьки-потерчата ділили власть.

За видовищем, хлібом в Америку йшли,

А в Росію — на прощу.

Надивились?

Наїлися?

Не накаялись всласть?..

Читач добре розуміє, що оті «князьки-потерчата» виразно проектуються і на цілий гурт добре знаних нами і давніх, і сучасних гетьманів на відрізку від Богдана до Володимира, які виявилися яскравими демагогами, користолюбцями та тетерями. Будучи часто особисто хоробрими, іноді добре освіченими, меткими на язик, з умінням проскочити сухими між краплями дощу, виявилися без міцного стрижня, без внутрішнього відчуття гідності і права самому розпоряджатися власною долею та рідним краєм. Вони готові були за милості, або й за дещицю з господського столу лизнути московські чоботи та роззброїтися, подбавши при цьому про свій капшук. Вони не страждали від наявності державотворчого розуму – тож і викликають сьогодні тільки жаль та відразу. Зробили вони й величезний вклад у формування з українського народу населення пристосуванців, племені-вітряка, якому байдуже з якого боку вітер віє, аби вітряк гречку молов. Як читачу разом з автором зрозумілий вселенський біль Тараса Шевченка: «Раби, підножки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани!» А ось якості справжнього гетьмана мав простий козак Миклуха-Маклай!

Лірник

То ж послухайте, люде, сказання про землі дикі,

Про Миклуха-Маклая такого, яким він був.

Не мовчить — благоденствує нині нашим «язиком»

Той, хто не голос крові, а золота дзенькіт чув.

(…)

Запах волі дурманний манив його

В ясну, як очі красивої відьми, темінь,

Дух же простий був —

Мов козацьке лоша

Поет відверто розмірковує про тяжку долю демосу та його викривлені історичні трансформації:

Люди зараз танцюють, як звірі в ковчезі Ноя.

Прикладають до рани то церкву, то спирт, то кров...

Всі ми чуєм хребтами вісь земну за собою

І холодне та ніжне пташине перо.

Жовта преса калини й тополі пухнасте слово

Не заповнять пустот у кістках, у серцях, у снах.

(…)

Ніби й вареники ліплять заморські машини,

Калину підживлюєм кров’ю своєю й пташиною,

Але якось немає первісної радості — України.

Якось не гордо більше зватись людиною...

Багатовікова відсутність державності породила в українців потребу служити монархам, які «від Бога», але й про своє, що теж дає Бог, не забувати. Ось тому ми й навчилися в критичні часи самоорганізовуватися, об’єднуватися, аби вижити, створювати військові потуги навіть у вкрай несприятливих умовах. Ось тому ми не вміємо стратегічно планувати, не маємо міцного духу націєтворення, не здатні обрати лідера, а не якогось пройду. Багато з нас – це нащадки тих, хто програвав борню за незалежність, хто вижив після Голодоморів, і врешті, аби вижити, пристосувався. Чому й зараз, коли один українець, так він і розумний, і хазяйновитий, і дбайливий, і хата-писанка, а як усі разом – корупція, криві ворота, розбиті дороги та засмічене узбіччя? Бо власна держава для нього закінчується за своїм двором. 

У контексті вищеозначеного автор пропонує читачеві подумати й над «житієм» антипода Миклухо-Маклая – суперечливого талановитого Миколи Гоголя, який не лише оспівав Україну, як потішне місце російської імперії, а й продав Московії за рублі козирі могутньої пропаганди та срібні ключі до зросійщення українців, покладені за пазуху своєму Тарасу Бульбі.

Захисник

Кажуть, Гоголь писав

Із роду Маклаїв Тараса Бульбу...

 

Прокурор

Гоголь сам запродався.

Від того й, напевно, умер:

Серед мутних, як бутель,

Столично-расєйських гульбищ,

Долгоруких, як Юрій...

Що були і є дотепер.

 

Брат по крові

Гоголь справді писав

Із роду Маклаїв Бульбу Тараса...

Бо Маклуха Охрім —

Отаман запорізький —

Мав трьох синів.

Середульший — Назар —

Закохався у польську шляхтянку —

Красиву якусь заразу.

Через неї козак

Воював на чужій стороні.

За цю зраду Охрім

Власноруч убиває сина...

А із Гоголем вчився

Григорій Ілліч Маклай —

Брат по крові

Батька Миклухи-Маклая —

Людини,

Про яку ми говоримо,

(…) як великого гуманіста (…)

 

На перший погляд ця драма є надто простою і легкою. Це далеко не так! У ній кілька десятків сюжетних планів і ліній, які подібні до кровоносної системи людини. Вони, наче вулкани, вивергають гарячу лаву поетичного слова. 

Подам лише кілька прикладів із того, що мене щиро вразило:

 

Мабуть, це не війна патріотів і космополітів.

Тут зійшлися технічний і людський природний дух.

Воскресімо Христа з плащаниці,

З пилку палестинських квітів? —

І побачимо — чи розіпнемо,

Чи послухаєм ще раз кров його молоду.

(…)

От і щастя виходить таке,

Як сирітські сльози,

Чи калиновий сік,

Чи на шаблі шматок землі

(То і є батьківщина),

Яку не об’їдеш возом,

Не відріжуть у тебе її

Ні пани, ні королі.

(…)

Все відходить кудись.

Зостаються лиш Моцарт і камінь.

Як на мою думку, «Таморус» потрібно перечитувати кілька разів, бо за один раз осягнути задумане автором, його думки про нашу і всесвітню історію просто неможливо. Зізнаюся чесно, ця драма у книзі «Бут» Ігоря Павлюка мене вразила найсильніше. Подібне враження на мене колись дуже давно справила «Книга Еклезіястова». Особисто мені це дає підстави вважати, що даний твір займе гідне місце в нашій літературі.

5. На перший погляд інсценізований авторський «Вертеп» та п’єса для дітей середнього шкільного віку «Літаючий казан» випадають з «обойми» історико-філософських драматичних творів. Але лише на перший погляд. Вони їх лише доповнюють і дають можливість читачу після сильної напруги драматичних творів, від яких перехоплює подих, нарешті трохи видихнути. Читач заспокоюється, бо він бачить, що наше РУСЬКЕ СЛОВО, що було на початку нашого створення, не пропало у пожарищах нашої історії. І яблуня мови, хоч і понівечена бурями, і сьогодні щедро родить соковитими плодами для малих українчиків та україночок – нашого майбутнього, яке обов’язково переживе нашестя людоїдів.