Це Гійом Аполінер у перекладі Миколи Лукаша. Та я хочу сказати тут не про Аполінера і не про Лукаша, а про Михайла Батога, який назвав свою нову книгу першими словами із вірша відомого француза. Але чому ця назва? Чому поет із Прикарпаття не назвав книгу, наприклад, «Під мостом на Пасічну», що було б більш ніж логічно? Чи під будь-яким іншим мостом, яких у передгір’ї Карпат таки вистачає. Та як би там не було, а я думаю, що причина не в тому, що міст на Пасічну у Франківську уже десятиліття в аварійному стані. І не в тому, що про всі інші мости мало кому відомо. Та і Аполінер про них не писав.

Одна із причин обрання назви: Аполінер – один із улюблених поетів Михайла Батога. Він його кумир і до певної міри вчитель. Еталон майстерності, щирості та глибини у верлібрі. Саме цими трьома словами можна охарактеризувати вибране Михайла Батога «Під мостом Мірабо» (Івано-Франківськ, Місто-НВ, 2025).

Інша причина обрання такої назви – наведена французька поезія передає дуже чітко і виразно швидкоплинність життя, минущість любові, «журбу і втіху», «крутняву шалену».

Головними ліричними героями книги Батога є саме журба і втіха. Журбою просякнуто чи не половину текстів. Тує і роздуми про цвинтар та дорогу до нього, і про маму, яка вранці ще білила хату, а ввечері… Тут є і роздуми про війну, але не лубкові, не патосні, не на «догоду моді». Це не піна, яка зникає від подиху вітру чи від перших променів.

вже два роки 

щовечора

вона

зриває з голови чорну хустку

знімає чорні панчохи

цілує фотографію єдиного сина

у чорній рамці

і лягає біля чоловіка

а потім

торкаючись своїм білим тілом його тіла

відчуває

як щось помирає між ними

Мало хто може так тонко передати відчуття батьків, що втратили сина. Мороз по шкірі.

Така ж тонка і вишукана у книзі Михайла і втіха. Інтимна лірика видає досвід зрілого чоловіка, який уміє цінувати насолоду кохання та вирізняє усі відтінки любові. Його глибинні почуття перетікають у небанальні слова, що за своєю лаконічністю приховують багато образів і сенсів.

входжу в тебе

як дівча

у купіль ріки

на купала…

І далі:

у мене немає рук

у тебе немає тіла

під ногами немає землі.

Замислюєшся. Мрієш… Насолоджуєшся. Завмираєш…

У одному із текстів автор зізнається, що любить дощ тому, що в жодній його краплі немає лукавства. Так само і у нього – лукавства немає у жодному слові. Він пише щиро про те, що болить, що втішає, що додає снаги чи забирає віру. Певно саме через це відомий критик і найактивніший читач та літературознавець України Євген Баран у передмові до збірки назвав Батога останнім із могікан. Море римованої штучності та шароварщини заполонило наші паперові та віртуальні простори, але на берегах цього моря є маяки, такі, як Михайло Батіг. Не останній, як на мене, але вмурований у рідну землю, міцний, правдивий, незламний. Як наша нація.

У одному із верлібрів Михайло Батіг пише:

… той

хто закриє тобі повіки 

має право

на власну думку про тебе.

Я би перефразував цю тезу, Михайле. Право на думку про тебе має кожен, хто прочитав твою книгу.