На тлі відсутності притомних сучасних підручників з мистецтвознавства будь-яка нова книжка, присвячена основним засадам теорії мистецтва, варта пильної уваги. Адже питання про те, хто і коли врешті зважиться переписати підручники з історії мистецтва під потреби (і смаки) сучасного студентства, болить ледь не всім викладачам творчих дисциплін. Тож зараз мені йдеться про нову «профільну» книжку Катерини Липи. Коротко про авторку: фаховий мистецтвознавець, вона давно працює у Музеї історії Києва; це її друге мистецьке видання у видавництві «Віхола». Про перше сподіваюсь написати окремо, — бо воно, по-перше, чудове, а по-друге, могло б вважатись першим томом до «Живопису…», — якби не кілька нюансів, стилістичних і, головне, програмних. 

* 

Спершу про зміст «Живопису...». Текст книжки містить три частини: «Агенти впливу»; «Хто, що і для чого пише»; «Мануал для користувачів живопису». У кожному вистачає підрозділів; на щастя, на відміну від жахливої (пост)радянської традиції, їхня назва зазвичай розкриває зміст. Відповідно, підрозділ «Техніки...» містить перелік живописних технік (темпера, енкаустика, олія, акварель, гуаш, акрил, усіляка екзотика); «Кухня живопису» — набір засобів (пляма, лінія, фактура, перспектива); «Жанри: що намальовано?» — довгоочікуваний докладний і притомний опис мистецьких жанрів (історичний, портрет, жанр, пейзаж, анімалістика, натюрморт, інтер’єр) тощо. Окрім них, є вступ, бібліографія, список скорочень та подяк, — та безліч якісних ілюстрацій.

Уникаючи будь-якої подібності з поважним академічним виданням, авторка не зробила ані списку ілюстрацій (котрі, проте, докладно описані в тексті), ані іменних чи предметних покажчиків. Це, наскільки розумію, не лише питання дедлайнів, але й свідомий крок назустріч умовній ЦА видання. 

Отже, перші два розділи «Живопису…» відповідають на переважну більшість можливих питань на тему «Що таке живопис, з чого він складається, яким був, яким став, — і як це взагалі працює». Натомість третій схожий на інструкцію, чи й почасти рекламний розділ, адресований не стільки початківцям у сфері, наприклад, дизайну інтер’єрів, скільки замовникам мистецьких творів, — що станкових, в сенсі картин, що монументальних, в сенсі стінних розписів чи вітражів. Завдяки третьому розділу рекомендувати цю книжку як навчальну літературу, скажімо так, уже складно. А от як порадник — цілком можна; щоправда, це трохи розмиває уявлення про цільову аудиторію авторки. Але, з іншого боку, живописом щиро цікавляться до такої міри несхожі між собою люди, причому інколи з антагоністичних суспільних верств, що вважати заплутані уявлення про адресатів саме цього тексту справжнім недоліком, напевне, було б несправедливо. Хоча мені, зізнаюсь, все-таки шкода, що ця книжка не схожа на попередню книжку цієї авторки — «Історію архітектурних стилів, великих і не дуже», видану тією ж «Віхолою» у 2024, — бо та книжка цілком заслуговує на визначення «підручник», і підручник справді чудовий. 

*

Кому ж адресована саме ця книжка? Стилістично — безумовно живим, ба навіть гіперактивним сучасникам, чия звичка занурюватись у бурхливі хвилі соцмереж сформувала стійку схильність до невеликих, щедро ілюстрованих текстів. Вона написана вельми жвавою розмовною мовою; всюди, де можна було уникнути поважних термінів, авторка їх уникала. Чи прискіпливо загортала у більш-менш розважальні, принаймні стилістично, речення. Внаслідок цього книжка читається, мов трилер, — майже на одному диханні. При цьому, як на мене, у певних фрагментах емоцій могло би бути і менше. Однак, схоже, авторка свідомо посилювала пізнавальні функції тексту інтенсивними мікросюжетами, — наприклад, ймовірних відповідей на стандартні закиди митцям з боку неосвічених відвідувачів музеїв і галерей. Для прикладу, певне, я все-таки не радила б говорити відвідувачам виставок сучасного мистецтва, переконаних в тому, що «їх дитина малює незгірше», що вони таким чином стають схожі на сталіна чи гітлера, — бо надмірна емоційність, помножена на надмірну емоційність реакції на такий комплімент, може мати вкрай нездорові наслідки також і для того закладу, в якому відбуваються схожі виховні діалоги. З іншого боку, надихаючись стилістикою дискусій фейсбук- чи телеграм-спільнот, автор завжди ризикує аж надто далеко відійти за межі академічної педагогіки.

З іншого боку, цілком можу собі уявити реальні підстави для цього уривку, — і припускаю, що досвід систематичної роботи екскурсоводом у сучасному київському музеї здатен прикрасити нотатки мистецтвознавця ще й не такими жанровими сценками. 

Суто технічно книжка розрахована на наймолодші верстви читачів, — роблю цей висновок з мінімального кеглю, застосованого, щоправда, до продуманих і гарних шрифтів. Людям з недостатньо 100% зором доведеться читати це видання як мінімум у дуже яскравому освітленні, зважаючи на те, що якісний папір при цьому трохи блищатиме. 

Всі інші зовнішні якості цієї книжки, — тверда палітурка, альбомного штибу чудовий папір, гарний кольороподіл численних ілюстрацій тощо — будуть вигідно виглядати у будь-якій домашній бібліотеці. І як подарунок, і як довідник, і як порадник, — тим, кому потрібно інколи згадувати, наприклад, чим саме види мистецтва різняться від його жанрів. Тому що вид мистецтва тут розкритий, як зрозуміло з назви, лише один, — це живопис; зате про мистецькі жанри у більш-менш стислій формі сказано приблизно все, що можна повідомити як майбутнім фахівцям, так і заангажованим інтересантам.

*

Ризикну додати кілька фактологічних зауважень. Біблійні та євангельські події стосуються не лише археології Ізраілю (с. 129), — біблійна археологія як професія та осібний розділ біблеїстики, ледь не старший від мистецтвознавства, стосується також щонайменше Палестини та Єгипту. За середньовіччя пейзажному жанру велося не так вже й погано (с. 138), — окрім згаданих у тексті ілюмінованих манускриптів пейзажні мотиви траплялись в іконописі та монументальному мистецтві, причому деякі з них, попри зворотну перспективу, чудово позначали основні риси майбутнього міського пейзажу. Зокрема, елементи пейзажів трапляються на творах Джотто, присвячених св. Франциску, і їх вистачає також і у вітчизняному середньовічному іконописі, зокрема в іконографіях св. Георгія чи втечі святого сімейства до Єгипту. 

Краєвиди мрії (с. 141), якими захоплювались європейські митці, тобто вигадані краєвиди, згодом сформували осібний піджанр — ведуту, і кілька таких творів художника Франческо Ґварді досі зберігаються у фондах Музею Ханенків.

Портрети тварин (с. 148) лишаються популярними донині, але цій традиції значно більше років, ніж півтисячоліття, як вказано у книжці. Для того, щоби переконатися в цьому, достатньо побачити, наприклад, мумію білої кішки у варшавському Національному музеї: давні єгиптяни могли не лише муміфікувати домашню тваринку, але й виконати для тієї мумії її докладний портрет. 

Ненаративним живописом (с. 33) в Україні починаючи з 1990-х, переважно завдяки кураторським проєктам мистецтвознавця Олексія Титаренко, визначали переважно абстрактне мистецтво, що найбільше нагадувало українську гілку абстрактного експресіонізму, — зокрема, твори арт-групи «Заповідник». В ньому дійсно був відсутній сюжет, — але й будь-які форми загалом також. Тобто у нас це був насамперед нефігуративний живопис. 

Визначення центру композиції (с. 63) суттєво полегшує нудна академічна заувага щодо того, що окрім суто геометричного композиційного центру у сюжетному творі зажди є інший, смисловий центр, і вони дійсно далеко не завжди збігаються. 

Жанр, чи жанровий живопис (с. 135) не завжди називався просто жанром: тривалий час поруч з цим визначенням писали прикметник «побутовий». Це багато що уточнювало в його призначенні, і вказати цю деталь було б варто, щоби початківці не почали плутати узагальнений жанр як тематичне уточнення теми твору живопису-графіки-скульптури, — з цілком конкретним в сенсі призначення побутовим жанром. 

Натюрморт з людським черепом (с. 149) мав осібну назву, причому латинську, — ванітас (vanitas), від латинського перекладу біблійного вислову, що приписується царю Соломону. Йдеться про «марноту марнот», безсмертне зауваження «Vanitas vanitatum et omnia vanitas» з біблійної Екклезіястової книги. 

Підлітки називають подібні зауваження, здається, ємним словом «душнити», — та, певне, рецензія є непоганою можливістю саме для такої процедури. В тому випадку, якби пані Катерина написала підручник, все сказане вище було б приводом для чогось на зразок цехового диспуту; однак ще у передмові чітко вказано: це — не підручник, «в нас тут, знову ж таки, не історія живопису, і розповісти про все обсягу книжки не вистачить» (с. 15). Тож, гадаю, вся викладена у «Живописі» інформація, — включно з непересічним трактуванням творів видатного українського сюрреаліста Олександра Ройтбурда — є можливістю отримати основу потрібних знань, котрі напевне захочеться поглибити, — завдяки жвавим порадам авторки, гуглячи особливо цікаву інформацію. 

Моя особиста заувага, суто концептуальна, а не інформативна, певне, лише одна — щодо того, що «мистецтво — воно ж так чи інакше про життя, та не тільки про його радощі» (с. 55). Мистецтво, мені здається, все-таки насамперед про ідеї, — як життєві, так і цілком собі абстрактні. Звісно, якщо не вважати пріоритетною у мистецтві ту специфічну галузь contemporary art, яка вважає своїм святим обов’язком якомога сильніше роздратувати глядача, — так, ніби окрім епатажу, інших засобів достукатись до сприйняття глядача немає. Певне, у консюмеристських верствах та суспільствах так воно і є, — однак зводити увесь живопис та все мистецтво до формули, підозріло схожої на опис реалістичного живопису у розумінні середини ХХ ст., певне, все-таки було не варто. 

Зауважу для рівноваги цілком чудовий пасаж, присвячений реченням для запам’ятовування послідовності кольорів спектру (с. 53), абревіатура з перших літер слів яких складається у послідовність «червоний — помаранчевий — жовтий — зелений — блакитний — синій — фіолетовий», числом дев’ять. Вони не варті були визначення «дурнуваті віршики», — бо вони не лише корисні, але й цілком чудові. Взагалі, мені здається, не варто сварити те, що ти робиш, — завжди знайдуться люди, які сваритимуть це краще від тебе.

*

Отже, підбиваючи підсумки під цією працею, зауважу, що сильні якості цього видання — це інформаційно насичений текст, чудова поліграфія та переважно вдало підібрані ілюстрації насамперед українських митців з українських же колекцій. Тобто це гарна і яскрава книжка, до того ж із логічно і послідовно структурованим та інформаційно (та емоційно) насиченим змістом.

Відверто слабких якостей у неї небагато: це переважно немилосердний для будь-якого зору мікроскопічний кегль. Друкарських помилок тут вкрай мало («близько 1753 рік» замість «року» на с. 113, наприклад), і їх буде легко прибрати, коли йтиметься про друге видання (у появі якого я анітрохи не сумніваюсь). 

Розмовний стиль викладення — це характерна особливість, тобто радше стиль, а отже, й перевага тексту, — важлива насамперед з огляду на очевидну популяризаторську функцію цієї книжки. 

З огляду на те, що студенти творчих факультетів та вишів по плутанині з підручниками з історії мистецтва та надміру «сміттєвої» інформації в Мережі почали цілком серйозно плутати види, стилі та жанри мистецтва, я дуже тішусь тим фактом, що проблему з жанрами для початківців ця книжка врешті вирішує. Сподіваюсь, Катерина Липа і серія «Мистецтво» Віхоли на цьому не зупиняться, — і присвятять окремі видання і провідним мистецьким стилям, і деяким іншим видам мистецтва: наприклад, графіці, скульптурі чи декоративно-ужитковому мистецтву. Бо, хоч цю книжку і не порадиш бібліотекам профільних вишів, радити її першокурсникам як наполегливо рекомендоване позакласне читання буде легко і приємно. Бо вона цього варта. 

*

Наостанок додам кілька слів щодо ілюстрацій. Музеї та приватна колекція, що надали якісні репродукції, а також особисто знайомі авторці книжки митці подбали про те, щоби відеоряд був достатньо різноманітнім. Твори цілого ряду чудових сучасних українських митців, впорядковані у кишеньковій історії живопису та історії мистецьких жанрів сприймаються невимушено і легко. Легко, — навіть коли це рафіновані формальні пошуки Віктора Покиданця; метафізика Анни Диховичної; послідовне перетворення на іконописних героїв власних сучасників Катерини Косьяненко; колористичні феєрії Олени Придувалової; філософські квести у кожній картині Олексія Аполлонова, — чи, врешті, світлоносність чудових вітражів Лариси Пішої. Твори цих та багатьох інших митців у книжці Катерини Липи добре відібрані та репродуковані, — і, що особливо важливо, говорять з читачем мовою творів приступних всім і кожному українських музеїв, галерей та майстерень. Нарешті саме цією мовою, а не важкими аргументами західноєвропейських мистецьких колекцій, репродукції більшості з яких нині, по-перше, неймовірно дорогі, а по-друге, не завжди приступні українському читачеві, якому трапиться прокладати власний маршрут, маючи за путівник «Живопис: що є що». Подорож буде цікава, гарантую — і цілковито вільна від пафосу. Чи, принаймні, від більшості його виявів.