Звучання поетичного слова, вириваючись за межі часу й обставин, триває в рази довше, аніж людське життя, коли воно справжнє. Мова далеко не стосовно непроминальності проговорених автором сенсів, а про відчуттєвий осад, відгомін якого мимоволі осідає опісля прочитання, залишаючи по собі простір для осмислення, попри словесне повноводдя, розлите задля довершеності «ідейного абсолюту», натомість концептуальним залишається наявність авторської думки з індивідуальним стержнем. Прагнення максимально повно відтворити різноликість довколишшя та людського єства, репрезентовані світоглядними умовиводами, зумовило поступову руйнацію чіткої межі між ліричним началом і прозаїчністю відтворення дійсності, однак при інтеграції однієї творчої константи в іншу важливо не втрачати змістової єдності та естетичної довершеності («Між молотом епіки та лірикою – як між сонцем і ковадлом. // Не можеш спрогнозувати зміни напрямку, загрібаєш зліва наліво, множиш літери – від дверей до сутінків», — Олександр Клименко). 

Прочитання книжки варто починати з назви, плавно прокладаючи місток до глибини суті, оскільки її підґрунтя становить цілісно-змістовна наснаженість видання разом із усією повнотою авторської віддачі. У цьому разі вона — так звана «Метапрозорість» — говорить чимало про що, мимовільно зроджуючи думки, стосовні декодування підтексту: поезія звучить в іншій площині, про що дає змогу свідчити префікс мета-, означений відповідно до давньогрецького відповідника як «понад», тобто «вище». Однак автор не прагне виставити щось вище — його поезія всуціль інша, водночас вона немовби відтворює тісний зв’язок між реальним та метафізичним, таким чином зумовивши гармонійно дифузний синтез обох модусів світобачення та пориваючи із тезою стосовно вічного протиборства між реальним та ірреальним.

«У часі миру» та «У часі війни» — два розділи, якими репрезентовано видання «Метапрозорість» Олександра Клименка. Автор немовби розділяє життя між «до —після», межею якого — повномасштабне вторгнення, а вірші, що ввійшли до збірки, охоплюють часову відстань в межах 2022-2024 років: «У 2022 році я написав кілька нових віршів і назва для майбутньої книжки з’явилася зразу – «Метапрозорість». Після початку війни мені здалося, що назва втратила актуальність. Але я помилявся: метапрозорість, про яку не забули і в темні часи, має виняткове право називатися метапрозорістю», — означує окремою вставкою автор напочатку.

Автор знайшов й обрав для себе оптивальну поетичну мову — у ній водночас втілено як ліричне начало, так і прозаїчність творчого мислення. Останнє з названого дає змогу свідчити, що це не зовсім-таки поезія чи віршова манера, — радше історії, проговорені стосовно як власних найбільш виразно пам´ятних життєвих спогадів, так і реалій, прожитих іншими людьми, однак їх відгомін знайшов окреме місце втілення на сторінках видання, першочергово не відпускаючи автора. Власне, спогадовість є однією з домінантних констант видання, а ще — пильна праця зі Словом, що важливо («Купуй книжки, аби їх читати. Читай книжки, аби їх писати.Пиши, щоб весняний пагін вростав між ребер великодніми мальвами»; «Гучним словам, які не рятують, даруй забуття»). 

Неможливо не відзначити наявність іншомовних вставок: англомовних елементів і цитат із пісень (Life Is a Long Song, платівки Rolling Stones та Omega, Hustler, під музику Jethro Tull, Can’t Get You Out of My Head, Almost blue тощо), польськомовних вкраплень (przez krzyż do chwały,strefa ciszy,Kwestia czasu, Ze starych szpargałów тощо). Свідома інтеграція на сторінки видання чужорідних мазків не забруднює авторську мову, натомість свідчить про мобільність мовної тканини, що вона насамперед жива та пластична, здатна набувати різноманітних відтінків, а з іншого боку, тільки-но назване дає змогу авторові повномірно зреалізувати власні світоглядні штрихи в поєднанні з інтерпретаційним підходом до вираження власних думок, що уособлює не тільки стихійність творчого акту, а й першочергове осмислення дійсності. Окрім цього, востаннє назване поєднане із використанням суголосних авторському світовідчутті цитат, тому віднаходимо з´яву рясного переліку імен (Кусто, Малем, Годар,  Мартін Іден, Пауль Целан,  Богдан Задура, Ієн Андерсон, Микола Шалімов, Квітка Цісик, Оксана Білозір, Кайлі Міноуг, Чет Бейкер, Елвіс Костелло, Ніко Піросмані, Ван Гог, Ален Делон тощо). Надавши ваги вже озвученому, автор продовжує порушувати поставлені питання, проговорюючи сенси, таким чином зумовивши їхню тяглість. 

«Метапрозорість» — дещо про світлойменність, тобто називання світла, першочергово — занурення у швидкість поширення його хвиль, попри прозору невидимість. Бо насправді те, чого неможливо розгледіти, присутнє повсякчас позачасово й позапросторово. Іноді воно куди важливіше, аніж речі, що їх так легко означити озброєним оком.

Окрім цього, на сторінках видання фіксуємо тяжіння до афористичності висловлювання чи вкраплень поетично-філософських сентенцій, особливо в розділі «У часі миру». 

Насамкінець, наведу деякі з них:

««Тут» завжди означає «завжди»».

«Не аплодуй, // якщо розум та серце проти. Не забувай: слава – сонце мертвих».

«Менше випадкового – менше ентропії і страждання. // Правильні аналогії виводять на світло».

«Коли душа випромінює доцентровість, тоді люди, риби і птахи – єдина монограма, єдине тіло, що його розтинає упереджено скальпель патологоанатома, щоб не знайти у ньому мертвої душі, – і мертвої не знаходить».

«Сонце – це звуки, мовчання – звуки теж».

«Навіть мистецтво є лише тілом для душі».