У 2021 році поетична збірка Олександра Клименка «Про дерева і левітацію» вийшла друком у перекладі польською мовою у варшавському видавництві «Anagram» (за сприяння грантової програми підтримки перекладів Translate Ukraine Українського інституту книги). Для польського видання автор зробив деякі зміни, тому назва книжки змінилася на «W powietrzu nad brzegiem rzeki» («У повітрі над берегом ріки»). Переклав верліброву збірку краківський поет Марек Вавжинський, художнє оформлення здійснила львівська художниця Леся Квик.

У книжці «У повітрі над берегом ріки» Клименко розповідає про світ, який змінюється. Зміни провадять в напрямку до неминучого, остаточного («не встигає звикати до тебе листя / кленове»). Можна сказати, що, читаючи вірші, спостерігаємо смерть in statu nascendi. Живе, експресивне, енергетичне – таке, що нас живить, поволі перестає функціонувати. Розпочинаються процеси втрачання, старіння. Найменш досконалим у цьому контексті є людське тіло (один з лейтмотивів збірки) – об’єкт досліджень патологоанатома.

Для опису різних змін, втрати, відсутності, розкладу і мінливості речей поет зосереджується на тому, що всередині (у тілі) і що довкола нас (у природі). Найсильніше автор уподобав образи неба (простору) та води (постійного руху), що засвідчується самою назвою книжки й що відсилає читача до стилю сецесії, в якому домінували ці мотиви. Чи поет уживає їх свідомо? Чи то лише мої суб’єктивні враження від прочитання? Не знаю. Однак звернімо увагу, як багато у віршах динаміки, висловленої посередництвом розмаїтого трактування води. Річка, вода (у тому числі й питна), сон-ріка символізують швидкоплинність, змінюваність речей. Вода всюдисуща, вона має для Клименка важливе значення, стає напрочуд місткою метафорою. Ріка, її берегова лінія, що згадуються у верлібрі, яким розпочинається книжка, не заповідають приязного місця, бо у пейзажі вже залягають «піраміди сміття». Краєвид змінюється, до світу природи щораз наполегливіше пробивається сучасність зі всіма її огидними ознаками. Тому ліричний герой каже про «якусь схильність до метаморфози». Це стверджує нас у переконанні щодо правильної інтерпретації явлених образів. Згодом герой додає:

Станемо пити воду,

жевріти над домінуванням циклічності.

Календарна мішанина вибілить місце

прийдешньому небові, світило наблизиться і –

залишиться.

Як сон. Тому не плач, якщо не стрінеш мене сьогодні:

це потойбіччя теж не вічне.

Ще: не плач, якщо не впізнаєш

мене.

У книжці не бракує також флористичних та анімалістичних мотивів, асоційованих із сецесією (косатки, лящі, єдинороги, ангели, очерет, водорості). Особливо охоче митці згаданого стилю зверталися до води та повітря – стихій, де панують риби й птахи. Своєю чергою Клименко творить різноманітні варіації, наприклад:

І ми – у делікатному прикметниковому тілі.

І птахи – у риб’ячій лусці. І риби – у пташиному пір’ї.

Безліч варіантів – гіркий ентропійний шлак.

Коли душа випромінює доцентровість,

тоді люди, риби й птахи – єдина монограма, єдине тіло,

яке розтинає упереджено ніж патологоанатома,

щоб не знайти у ньому мертвої душі –

і мертвої не знаходить.

Говорячи про засоби зображення, слід зазначити, що в книжці «У повітрі над берегом ріки» є чимало ліній – хвилястих, рівно витягнутих, кривих, які часто корелюють із площиною землі. Обрисовані виразними контурами лінії створюють поетичний орнамент, але водночас лінії є своєрідними елементами обмежень. Олександр Клименко охоче послуговується також прямою лінією, яка визначає порядок речей і границі, а також визначає місце елементів у композиції:

Сонце існує. Існує сонячний Бог

і горизонтальні тіні між вертикальних сосен.

Значну фонову роль у Клименка відіграють деталі, вони експонують настрій ліричного героя і вибудовують атмосферу цілого вірша. Так діють кольори й описувані ними предмети/явища – «жовтуватий пігмент», а також усіляка білина («біла хатинка», «іній на білій траві», «будинки в снігах, кульбабах») та блідість («календарна мішанина / вибілить місце / прийдешньому небові», «вибілена дійсність»). Десь виблискує «сяйливий квітень» та плавають «поміж каміння блискучі мальки», повітря міниться сріблом, а небо розтинає блискавка. При цьому колористика у Клименка (це також є ознакою сецесії) ідеально передає емоційні стани ліричного героя, який сподівається на нове очищення, на те, що все буде вибілено. І хоча білина охолоджує та заморожує, сніг, як у Брейгеля, «покриває все справедливо».

Проте Клименко не впроваджує нас виключно в мінорний настрій. Він уміє творити сцени, сповнені ніжності, таємничості, недомовленості та надії:

Навіть якщо те, у що вірю, не справдиться,

дякуватиму тричі Тобі, Існуючому.

І купивши свічки у сліпих бабусь, конвалії прийматиму

в подарунок…

Вистачить слів, аби не питати і повітря,

щоб жити. Вистачить часу: серце

сурмить.

Вірші Олександра Клименка розвертають читача обличчям не лише до мистецтва, а й до філософії, науки та історії. Вибудовуючи свій поетичний простір, вразливий поет звертається до текстів різних культур, а також до біблійних мотивів. Інколи імпульсом для творення є картина, інколи – звуки чи слова. При цьому Клименко рідко повідомляє про джерела своїх інспірацій. Читач дізнається про них зі способу Клименкового письма, приміром, коли поет звертається до типових мотивів, називає конкретні прізвища або використовує пізнавані атрибути.

Подібне відбувається й із ліричними мандрівками. Автор забирає своїх героїв у подорож в часі та просторі. Йдеться не стільки про конкретні місця, скільки про подорож у світ видінь і сенсів. Адже неможливо у фізичний спосіб поринути в минуле. Людина у книжці «У повітрі над берегом ріки» постійно перебуває на межі – між тоді та сьогодні, між сьогодні та колись. Те «зависання» має також й інші виміри. Бо ось ми є, ми існуємо і водночас нас вже немає. Клименко творить пограниччя, розуміючи, що ми існуємо там і тут, що ми, «зрячі й сліпі», володіємо даром пам’яті й що нас переслідує проклін забуття (чи навпаки?), що в нас одночасно живуть слова і тиша. Ця двоїстість разом із пов’язаною з нею суперечливістю характерні для лірики Клименка, цим її й вирізняють. І це стосується насамперед питань пізнання.

Клименко пише про те, з чим людина змагається протягом життя, але лише в якийсь момент починає це усвідомлювати. «Біль нас пантрує, а ще – / самотність». Але й це ще не все. Нас підстерігає страх, чатує в кутку журба, пильно вдивляється в нас невпевненість. Тому маємо берегтися. У світі мистецтва й культури (насамперед у філософії та релігії), у словах, у чиїхось обіймах, у минулому, у природі.

«У повітрі над берегом ріки» – поезія вражень. Можна багато писати про складники стилю Клименка, але найважливіше народжується в процесі читання. Важить лише те, як той чи інший конкретний образ вплине на читача, що спровокує в його художньому уявленні, які напрямки відкриє. І чи наважиться читач, слідуючи вказівкам власної душі, полинути «за горизонти уяви»? Чи зможе у процесі читання довіритися тиші та грі вражень? Адже «тиша у відповідь – це тиша й відповідь водночас».

Якщо хтось очікує від поезії чогось більшого за вірші, хай читає Олександра Клименка.