Віктор Гриценко, який у переддень свого 80-річчя прийшов до читача книжкою «Ворохобні часи», таки з грядущих епох. Його слово, шукає краси як формальної досконалості і довершеності (частіше – в жанрах ронделя, сонета, сонетного вінка), а ще – гармонії в збурених часах. Поет раз у раз бунтує проти байдужості. Він звертає увагу не на себе, хоча, як кожна творча особистість, хоче бути побаченим. У фокусі автора – несправедливості світу, брак добра в  душах і туга за тим добром. Він бачить оцей світ (далеко не завжди світлий) і розгублену людину у вихорі часу. Бачити – значить любити, не оминати в болях. І дарувати перспективу, знаючи:

Для Богом обраних нотуються слова:

Поезію не кожному збагнути!..

Для більшості поети – баламути,

Порушники законів Божества,

Бо вірші в них – на вітрі хоругва,

Що кличе в бій осліплих від полуди!..

Для Богом обраних нотуються слова:

Поезію не кожному збагнути,

Хоч часом нею створені дива,

Якщо поет писав у мить спокути,

А особливо – у годину смути!..

Поезія – на чатах вартова:

Для Богом обраних нотуються слова!.. (С. 86)

Найкраще про поета промовляють його книжки, які постають відгуком на внутрішні зранення (найперше – непрочитаності) й зовнішні рани. Відгук може бути реплікою у відповідь, а може – відлунням, частковим повтором сказаного. «Пісні усі проспівані до мене», як каже Віктор Гриценко. Проте повтор – не є сам собою ознакою вичерпаності. Він би мав стати основою спіралі, якою кожного разу думка і душа підіймається трохи вище:

Мої книжки – не ліки від скорботи,

Не в них шукайте для душі бальзам: 

Якщо ходячі, йдіть у Божий храм, 

Але ходіть, будь ласка, щосуботи!

Якщо нема негайної роботи,

Я волю дам непрошеним сльозам:  

Мої книжки – не ліки від скорботи,

Не в них шукайте для душі бальзам!..

В них вісті з української Голготи

І молитви, нечутні Небесам...

Можливо, їх придумав я не сам, 

Бо щось хрипів поранений комроти!..

Тому книжки – не ліки від скорботи. (С. 90)

Віктор Гриценко в ронделях неодноразово називає себе служителем краси і рабом краси. В цих назвах – уся амплітуда: раба позбавлено власної волі, але служитель не може бути рабом, хіба слугою, що добровільно підпорядкував свою волю красі, котрій служить. Вона – в любові, музиці і сумовитій, ледь помітній, усмішці.

Вже в серпні подих осені у літа:

Спустілим полем стелиться туман

І гай над річкою тепер мовчан, 

Бо стихла до весни пташок сюїта.

Зате з вікна чужого – «Компарсіта» 

(в уяві виникнув жіночий стан!)

Вже в серпні подих осені у літа:

Спустілим полем стелиться туман...

Поет зі стажем – в ролі неофіта:

Учусь сміятися з душевних ран.

Чи музика ота – самообман,

Якщо вікно зачинене в сусіда, 

Бо в серпні подих осені у літа? (С. 84)

Осіння сумовита тиша – чи в природі, чи в житті – щось інше, ніж мовчанка. В мовчанці нема жодного звуку, відруху й подиху. Тому вона така всеохопна і жахаюча. Натомість у тиші є музика – пташині концерти-сюїти, «Компарсіта», що долинає з сусіднього вікна (чи то в реальності, чи тільки в уяві або спомині). 

Виглядає так, що Віктор Гриценко, дивлячись на пейзаж за вікном, – сумний і змовклий – зазирає і у власну душу. Поетові зі стажем досі болить мовчанка зовнішнього світу (колег по перу, друзів і недругів), але його погляд не довго затримується при землі, де за туманом нічого не видно. Звівши очі вище, ліричний персонаж ронделя (і автор) дивиться і дивується. У здатності дивуватися тому, що бачив уже не раз, і бачити його так, мов вперше – ознака справжнього поета. З цієї здатності народжується музика,що звучить у серці ритмами нових, ніким іще не написаних, рядків, римами і образами, які щойно зринають із підсвідомості. На порозі осені поет бачить не зиму, а весну, коли залунають затихлі пташині сюїти. Стоїть перед обличчям дива, що не потребує визнання – дива вічної краси, яке відкривається чистому серцю.