П’ятниця — Всесвітній день (усміхаюся) смути: це означає, що завтра, тобто в суботу, у франківської обласної бібліотеки — вихідний. Коли цьоготижневий робочий день добігав кінця, щось-то крутилася на абонементі о 17:34 і коли за полицями зринуло бібліотекарське, уже традиційне: «Ну, що є, Торак?», — згадала, як на першому курсі проходила неподалік медичного — аж раптом звідкись з’явився Василь Загороднюк і, розвернувшись, подивився кудись і пішов. На тоді я знала, що то Василь Загороднюк, а чи знав він мене, — звичайно, що ні і що неважливо, принаймні для мене, а якщо відверто — байдуже. Згадавши про цю «притичину», кажу: «А дайте книжку віршів» — «Яку?» — «Світиться світла 100 тонн висота». 

У структурній основі книжечки — три розділи під назвами: «Війна», «Поклик висоти», «Ритми ліричної іскри». Перший із них написаний, виходячи з назви, на основі воєнних реалій, де домінує болісне сприйняття херсонських понівечень, спричинених вторгненням ерефії. І, як і в більшої частки воєнної літератури, фіксуємо розхристаність у письмі, причин для якої чимало, тому їх не означую, однак цього більшою мірою не заприкмечено у двох наступних. Другий розділ можна пунктирно окреслити як центровий, щодо третього — у ньому зринає образ ліричної героїні, оспіваної подекуди з мазками фольклорними, є й античні відголоски.

Вірш, на який є змога надибати при перегортуванні на другий розділ, центровий у збірочці та становить її ідейно-концептуальне ядро, від якого можна відтанцьовувати при прочитанні: «Заснули ворони, не чути «кар-кар» // І ніч нависає оловом хмар. // Літає в цій темряві думка моя, // Наївна і світла, немов немовля. // Літає, шукає заснулих ворон, // Їм хоче віддати світла 100 тонн, // Яке прихопила собі на крило, // Як сонце у день в зеніті пливло. // Чи треба їм світла? Та ще аж 100 тонн, // Вона не питала заснулих ворон. // Наївно літає, літає, літа... // Світиться світла 100 тонн висота.»

Не скажу, що це видання, по яке варто бігти спотикаючись, але це те видання, у яке інколи варто заглядати, особливо коли втомлюєшся, — читати по віршеві, дивуватися, звідки в ньому стільки світла, та ще й такого дитячого та теплого. Тому якби не знала, чиї вони, відразу заприкметила б, що написав молодий хлопчина з талантом, ще вперто залюблений у життя і ще не обпечений людською нещирістю, тому так прагне залишитися світові бодай клаптик добра. Все-таки відчуваю, коли автори черстві, в принципі, черствіти їх ніхто не змушує, — першочергово це дещо ілюзорний спосіб літературної витримки, якщо не враховувати багато чого другорядного, тому завжди дивуюся тим, хто світиться, як, у цьому разі, світла 100 тонн висота, не замикаючись в собі, пізнавши довколатворчий фальш.

Жити в часи інформаційної безодні, що маніпулює свідомістю, складно; поетам — тим паче. Тонке світосприйняття не витримує зіткнення з жорсткими реаліями, і ця неможливість звести їх до спільного знаменника постає як той самий абсурд, списаний Камю, — прірва між потребою сенсу і байдужістю світу. Відтак світ стає дедалі більш спраглим на щирість Слова, тому, гадаю, будучи безпосередньо дотичним до цього, Василь Загороднюк гідно тримає поетичний фронт обраного: хто не заангажований бажанням бути в полі читацького зору, таким чином віддавши належне триєдиному «жити, любити, творити».

І найголовніше: якщо цій збірчині чогось-таки бракує, то тільки другорядної літературної техніки, адже головного автор не опускає, що дарує потенційному читатеві відчуття внутрішнього сповнення.