А день летить. І дні летять. І дніє

Мій дар призначений для вічного тривання.

Закони всіх для кожного одні є.

А Бог мовчить – і в кожнім зріє Тайна. 

              Богдан Чепурко, «Кров нестерпна» 

Надія Гаврилюк, Богдан Дячишин. ТАЇНА СЛОВА БОГДАНА ЧЕПУРКА / Статті, есеї. Львів: Растр-7, 2026. 128 с.

Статті Надії Гаврилюк в книжці підсвічують глибину Б. Чепурка інакше – відштовхуючись од текстів або самого Поета, або тих, із якими він явно чи приховано вступає в діалог у своїх творах. Авторка прагне зрозуміти сказане поетом і допомогти це зробити читачеві, не накидаючи остаточне бачення, але відкривши читача на радість спілкування з Поетом і на бажання пильніше вслухатися у відлуння його голосу, зафіксоване в поетичних збірках. У підсумку статті підпорядковано одній меті: підсвітити «невловно зриму присутність Тайни» слова Богдана Чепурка, українського слова: 

Українна моя Україно,

Ти вмираєш стотисячний раз

Й оживаєш безсмертно безцінна

Після смертних й безвічних ураз.

Нам належить пам’ятати і наново прочитати тих, які прославляють Україну словом і життям, обіймаючи її «кров’ю серця». Такий автор як Богдан Чепурко – невіддільний від України, безсмертний і безцінний. Однак його виняткову потугу і глибину ще належить уповні відкрити й усвідомити нам, українцям. 

Поезія Богдана Чепурка – технологія живого слова, мова програмування України. І саме тому вона безсмертна. 

Мої есеї – це спроба передати духовний спадок, молитва за Україну –  через поета. У них чути щиру, чесну, болісну любов до людської й божественної суті СЛОВА, гімн пам’яті Богданові Чепурку, любов до поета, до його талановитого СЛОВА, що переходить у філософію вічності. Памʼятаймо: ми покликані не лише вшановувати пам’ять Богдана Чепурка, а й гідно продовжувати його справу – захищати слово, правду, людяність і Україну…

Народе мій, на самому краю,

На пограниччі правди і краси –

Я памʼяттю глибокою стосил:

Немає мертвих в рідному краю!

Що пройшло – і знов живе і діє (Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, «Фауст»). Є таки сльози речей і ПАМʼЯТІ: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (Андрій Содомора, «Сивий вітер»)...