Якось на першому курсі по-дилетантськи, надибуючи на фейсбучні поетичні з’яви Любомира Лесоніна, видала таке: «О! А виросте серйозний письменник». В принципі, я не мала підстав вибовкати подібне, тим паче тільки-но переступила поріг університету і всього-на-всього спостерігала за обдарованнями, яких прирікали на подвиг великої дороги. Коли те чула, [...] : декотрі не відали дороги, але впевнено горланитися письменниками перві. Це цікаво, скажу вам...

Те, що писав на тоді львівський студент філфаку, мене інтуїтивно притягувало, бо не мала «поводиря», котрий би бодай підказав, що читати і як; літшкіл опасалася, як рою ос (так звані творчі починаються з себе, і це те, чого не вчать, а що проживають і в що входять поступово, як у літню купіль, із часом змінюючи уявлення про те, що робиш і ким є). То період навпомацки, коли читалося все підряд, бо не могло не читатися, — хаотично, зате щиро і з наївною любов’ю (в принципі, я й нині часто вдаюся до читання всього підряд). Саме тоді з тих «тяжко мислячих і талановитих» вияскравила цього «бродівського дзвонаря».

У віршах перспективного, як на мене, автора, відчувала інакшість, — зрештою, не тільки в них, а й у ставленні до літератури, а ще в ході... виваженій, поступовій, у чому вбачала мудрість, якусь-таку ненаграність («Для мене не характерно // Будувати камінні замки, // Щоби довести самому собі, // Нібито я чогось вартий.»). Згодом наважилася написати опус (жовтень? першого курсу), недоладний і незграбний. Коли бачу на полиці читального залу журнал, де він є, то пригадую свою наївність. Якщо колись мала встид, то нині чую відгомін тепла: це щось від дитинного, — зрештою, треба прийняти дещо таким, яким є, бо після того опусу кардинально переосмислила багато чого і багато чого позбулася.

Відтоді збігло трохи води... Любомир закінчив магістратуру Львівського університету, вчителює в якійсь зі шкіл, видав збірку віршів, пише добротні есеї (за публіцистику удостоєний премії О. Гончара за 2023-й), нині (здається?) працює над чимось прозовим. Життя, скажу вам...

Зі вступним монологом все — говоритиму в контексті поетичної книжечки «Дощ над Босфором».

Я до останку не впевнена, чи відчуватиме читач легкість при прочитанні віршів Любомира Лесоніна: кожен із них — як окрема сюжетна лінія, що начебто замикається в коло наструненої композиційності, — зачин (здебільшого похмурий: «Цей неуникний запах темряви // Розсіюється на нічному вокзалі», або ж «Весна зустрічає холодом. // Кожне дерево вбачає твою слабкість, // Кожен камінь губить силу, // Впадаючи в море тугої смоли.», або ж «Я душусь у лапах цербера. // Чутно мені, як зміїна луска дере спину, // Як всихають руки, // Як холоне мій погляд // Опріч буяння терпкої лози.»), відтак входження в індивідуально-авторську екзистенцію, наостанок розв’язка. І все це завуальоване немовби негармонійністю, радше делікатним згущенням різнорідних образів — абстрактноозначених, що дивним чином прикріплені до об’єктивного споглядання за дійсністю. У такій взаємотканій протилежності вчувається перманентна нуртова самість («І ніхто // Геть ніхто // Не простягне тобі руки.»), причому вона немовби «застигла» в статичності. Що на диво — є відтінок гостроти думки, оскільки на противагу розпливчастості огранення почувань — міткість списування надпроникливо спостережливими очима. Відчувається в рядках і нурт болісних втрат, що їх не озвучую з етичного ставлення до автора...

Прочитується і присутність у світі ліричного суб’єкта когось-то близького («Руки мої — пристань для сну. // Очі твої — сумливі серпи багаття.»), розчахнутість на «тут — там» («Як прозорі ранкові зайці, зіткані із роси, // Бігають прудко полями січневої сизі, // Як гойдає липове проміння в тумані // Чиясь неприкута душа. // Хочеться залишитись тут, але дій мій далеко, в камінному місті...»), але і вкоріненість, бо Любомир Лесонін чує тяглість поколіннєву («Врешті щось будить тебе — // Гук заіржавілої крови, // Влитої в землю // 33-го року, // Що не висхла й понині.»). Про занурення в літературну історію крізь призму деяких віршів-присвят й архетипний характер образів писав Тадей Карабович, а на ймовірність поеми «Нещасний Малахія» центровою натякав Василь Махно.

Якби я писала про «Дощ над Босфором» кілька місяців тому — вдалася б до захвалювання шліфування мови, та нині схиляюся все-таки до можливості — навіть потреби — десь-колись сфальшивити: доброго поета характеризує не виструження написаного, так що між словами його неможливо спіймати на емоційно-живому здвигу, а коли залишається простір. Це не огріх — життя у Слові: коли віриш настільки, так що інколи дозволяєш внутрішньому піти у світ нагим, не зійшовши на манівці перманентного «як треба» («Бо ти лірик — не Бог»).

Але менше з тим, бо книжечка — як на першу — талановита (чи не одна з найкращих дебютних за 2024-й?) і важлива в просторі сучасному. Залишається читати, навіть якщо «Парадокс — // У лікуванні невиліковних. // Найкраще жити з тою ж легкістю, // Із якою діти говорять про смерть. // Думати і діяти так виразно, // Як першачок читає букварик.», — із останнього вірша. Додам, що Любомир Лесонін — лірик ночі, дощу і місячного світла.

І ще: пофортунило книжечці з автором переднього слова, — Василь Махно не тільки вводить читача у світло пунктирних контурів індивідуально-авторського струменя, а й на відгомоні чуттєвому суголосний зі світом, як пише, поета постісторії. Маємо не лишень фахове та якісне окреслення, а й діалог двох поколінь, таких різних і, в принципі, на абиякій дистанції, що у спільному часовому відтинку вслухаються в биття пульсу Босфору, якого скроплює дощ, що «тьму розсікає», обравши без остраху «розбирати по краплинах» його.