Із Галиною Яструбецькою була знайома першочергово крізь призму її наукової творчості: мала уявлення про неї як про серйозну дослідницю та авторку ґрунтовної монографії (Динаміка українського літературного експресіонізму : монографія / Галина Яструбецька. — Луцьк: Твердиня, 2013. 379 c.). Доводилося читати дещо зі статей і наукових публікацій у славнозвісному «Слово і час», зокрема про «одержимого літературою» Андрія Головка, експресіонізм у творчості Івана Франка, концепт «Україна» в поезотворчості Василя Стуса, роман «Поміж світів і сяяння світил» Василя Слапчука у вимірі феноменології експресіонізму. Можливо, ще щось читала чи ще на щось надибувала, та пригадати зараз не зумію, однак матеріали відгукнулися, так що багато чого заприкметила як взірцеве. Із поезією потоваришувала пізніше.

Мені доводилося тримати в руках безліч різногранних поетичних збірок і видань, хоча й не потверджу, що бачила вкрай багато за своє куце життя, однак це поки що єдина книжка, на матеріалі якої, як на мене, можна написати безмір різновекторних рецензійних відгуків. Жоден не продублюється в поглядах і не збігатиметься за репрезентаційною наснаженістю. Навіть поетичні сегменти кожен виловить індивідуальні — не ті, що найповніше розгортають світоглядний вектор авторки (їх здебільшого й наводять при спробах так званих інтерпретацій), а ті, у яких потенційний читач стає співавтором «одкровення», що крізь нього «вірші течуть // і // течуть // розсіченими венами». Бо в цьому разі кожен вірш — як розсічена вена чи не для окремої статті, а що сказати про видання всуціль? Скільки в ньому роз’ятрених вен?

З одного боку, несправедливо видається, що написати таку книжку просто і дещо «хитро» — надати декільком словам індивідуальної форми... А з іншого — вірші Галини Яструбецької впізнавані: так не писав ніхто до неї, тому ні з чим не сплутаєш її «простоту» глибокого малослів’я, що є кристалізацією «складності» прагматичного сьогодення. У поезіях немає зайвої деталізації, прикованості до часопросторових обмежень, монологійних розмислів, пориву сказати влучніше, пишнобарочних метафор. Нічого зайвого. Слово і авторка. Або — пильна авторка-спостережець наодинці зі Словом. Справжній ловець думки.

Це справді як «вибух зсередини» — фактична контамінація почуттєвої експресії, інтелектуальної гри слів та філософських мазків, що немовби зливаюся у воєдиний поетичний акцент, таким чином зазвучавши максимально влучно. Може, і справді, справжні вірші народжуються, коли «береться слово // з плоті і крові і — // випробовується // вогнем», бо насправді найважче писати думками і чуттям, коли сказане наскрізно віддзеркалює твою сутність — аж оголену, — не фіксувати дійсність, списану творчими очима («спочатку // нарощуєш // себе // а // все інше — // з’являється // само // або — // не»).

Таки «там // де // тонко // там // рветься — // впоперек серця», особливо в тих, хто усвідомлює, що «вороття немає // є // знаття // що // назад немає вороття». Тільки шкода, що «чим // глибше // підіймаєшся — // тим // довшає тінь // невимовленного».

Українське небо вічне, коли поряд ті, хто переростає час, у якому судилося жити і творити. На нині це багато, коли відчуваєш, що «хтось // бродить навколо — // виловлює вірші».