Прозу Оксани Сайко люблю за тонкий і водночас глибокий психологізм, філігранне занурення у внутрішній світ непересічних персонажів, атмосферу таємничості, в яку непомітно проникаєш і яку проживаєш разом з героями; атмосферу, що не відпускає у перервах між читанням і до якої подумки повертаєшся по прочитанню книги. 

«Коли оживають примари» вважаю найсильнішим твором із написаних письменницею. Почасти тому, що в цьому романі межа між реальністю і потойбіччям така тонка, майже непомітна, і так майстерно описана, що, читаючи, направду не знаєш, де реальне, а де — вже за межею. І це захоплює, спонукає до роздумів, рефлексій. Тут — і невипадкові зустрічі, і речі, що потрапляють до рук і ведуть кудись у манливу невідомість; люди, що на тому шляху зустрічаються. Все це нашаровується, нанизується одне на одне, огортається енергіями, утворюючи химерну і дивну субстанцію під назвою «буття». 

А поміж тим — ключова сюжетна деталь: таємниця. «…таємниця, як тільки торкнешся її, мучить, поки не розгадаєш…» (цитата з роману) Направду, коли торкаєшся таємниці, вона поволі засмоктує в свої вабливі тягучі тенета. Адже незвідане вабить, справді мучить, поки не розгадаєш, не докопаєшся до суті. І головний герой роману, доторкнувшись таємниці, опиняється неначе в іншому вимірі — отому, де вже не тямить, що реальність, а що — за межею. «...межа між справжнім і уявним така хитка й непевна...» (цитата з роману) Намагаючись розплутати клубок таємничо-незвіданого, несила зупинитися, він балансує на межі власної адекватності, адже доторк до тонкої матерії не може гарантувати збереження ясності свідомості. 

Мелодійна, красива мова роману — ним зачитуєшся, проникаєш у магічну атмосферу, відчуваєш запахи і звуки, емоції і почуття. Захопливий сюжет, напруга, що тримає; неодмінна справжність, неординарність персонажів — вони живі, не шаблонні, зі своїми особливостями і внутрішніми драмами. Усе це витворює власний стиль Оксани Сайко — магнетичний і самобутній. 

Наостанок — ще одна виразна цитата з роману: «Хіба нас не існує? Хіба ми не живі? Хіба ми не реальніші за вас? Адже ти мене бачиш... Ми завжди тут, лише десь паралельно, де час і простір трохи інші. Часом ми просто приречені залишатися поряд із живими чи блукати в неспокої...»