Re: цензії

На початку усіх початків Всевишній творив світ у повній тиші. І це, як здається, аж ніяк не суперечить фізико-космологічній теорії Великого вибуху (ісп. —Origen del Universo) про ранню стадію еволюції Всесвіту, — для людського слуху вакуум беззвучний. Астрофізикам залишимо астрофізику, а для поетів тиша більше, ніж слова. Як і Любов, що надає смислу усьому сущому на землі. Принаймні, для Євгенії Юрченко — авторки поки що однієї прозової і п’яти поетичних збірок, де вона свідчить: «На скрижалях творення світу / Не було ні весни, ні літа… / Ще годинники не ходили… / Оживала глина… / Любили…». У цих рядках поетка просто і лаконічно оприявнює час, власне з нічого творить своє Слово. Творить його без пафосу, у тиші власної душі. У неї своя мова, своя особлива поетика, чим нагадує філософа-модерніста, язичника і християнина у поезії Богдана-Ігоря Антонича, для якого тиша була мовою, якою говорить до людини Бог.

Поетичне сприйняття дійсності, неповторності і важливості кожної миті Євгенія Юрченко матеріалізувала 2018 року у своїй дебютній збірці «Віддзеркалення»: «Життя — Любов, — невпинний рух по колу». Через рік авторка виходить на публіку з другою поетичною книгою «Аритмія мовчання», де роздумує про любов, народжену голосом тиші. Інтимна лірика переплітається із образами природи та філософією буття. Вона спонукає читача замислитися над сенсом нашого існування у бурхливому вирі буденності, невгамовного пошуку Істини: «У кожного з нас / своя правда… / А тиша? / Мовчанням написана, / значно мудріша». З цією книгою Євгенія Юрченко стає лавреаткою Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича, що певним чином послугувало стимулом для більш копіткої праці над художніми текстами.

У 2020 році виходить друком малоформатна поетична збірка «Буриме на двох» у співавторстві із бердичівським поетом Валерієм Хмелівським, яку було презентовано у Вінниці. Представлені публіці віршовані батли нагадували невибагливі тривіальні медитації для душі і серця. Хоча у подальшому видання не стало чимось значущим у творчості обох авторів, проте це був гарний творчий експеримент, а вірші Євгенії Юрченко високо оцінило журі літературної премії імені Анатолія Криловця, визначивши її лауреаткою 2022 року у номінації «Любовна лірика».

Наступне видання Євгенії Юрченко «Візії дощу», видрукуване того ж року, можна оцінювати як подолання гравітації завчених істин, як сходження на вищий рівень художнього осмислення природи, явищ та подій, заглиблення у сутність людської душі. Збірка промовляє літнім шепотом ранкової мжички, осінніми буревіями з лихою грозою, холодним весняним леготом, неочікуваними зливами у ясний день. Крізь візії дощу авторка споглядає минуле і сучасне, внутрішній світ та навколишню дійсність, запрошує читача у подорож почуттями, на яку зважуються хіба що сміливі та відчайдушні: «За межею сонця і дощу опинитися легко… / Пам’ятаєш про росяний стронцій / і крик лелеки?». У віршах цієї збірки ліричний герой/героїня не самотня, з нею завжди він, загадковий друг, з яким вона почувається піднесено земною, святою і грішною в одній іпостасі: «Прокидайся, хлопчиську! / Навпіл зі мною смакуй / найсолодшу провину»; «Не до нас заклопотаним буднями людям, / усміхається сивий місяць вночі». Це вже далеко не публіцистична риторика чи зітхання закоханої і наївної дівчинки під високими зорями. Це метафорична лірика, лаконізм образотворення, філософські візії з тривожними нотками. Її поезія стає змужнілою, глибокою, наповненою все новими і новими філософськими відкриттями, віщими пересторогами: «Цегла із Вавилону нагадає / про гніт / розбрату інакомовного / колись і тепер, / і далеч дороги / від Брами Бога / до волі неба…».

Автологічний тип художнього образу, який у своїй структурі містить чуттєвий образ, що належить до одного кола явищ, усе частіше проявляється на сторінках цього видання, яке, до речі, на теренах регіону було визнане кращою книгою року у номінації «Поезія». На її високий художній рівень, неповторний авторський стиль письма звернув увагу доктор філологічних наук, київський професор Микола Дмитренко у розлогій статті «Трикнижжя Євгенії Юрченко», видрукуваній у газеті «Літературна Україна» від 25.12.2021 року: «Прагнення висловитися по-своєму, оригінально, уникаючи властивих молодим менторсько-банальних імперативів, — характерна ознака творчої манери письменниці».

У перший рік Великої війни з’являється чергова поетична збірка Євгенії Юрченко «Артерія сонця», удостоєна престижної всеукраїнської премії імені Василя Скуратівського. А восени 2024-го книга вдруге була перевидана з ініціативи видавництва, що не часто трапляється у сучасному українському книговиданні.

Вірші цієї збірки, за словами автора передмови, відомого письменника і літературознавця, доктора філологічних наук, професора Петра Білоуса, «народилися у тиші авторських розмислів про багато понять у цьому світі, а найперше — про Любов і Добро, народилися у гарячому серці, яке з мовчання проростило дивовижні квіти Поезії».

Давно перестигли їй непотрібні яблука,

наспіване янголом носить у рюкзаку…

А ти все чекав під столітнім розлогим явором…

Солону,

солодку,

прозору

свою ріку.

Таким є художнє світосприймання авторки, котра упевнено ступила на тернисту письменницьку стезю, з тонким естетичним смаком та відчуттям питомо української лексики. Її лірика — некваплива медитація широкого діапазону ритміки, здатна наелектризовувати людську ауру, вгамовувати біль, гартувати характери, зцілювати душевні рани.

Під елегантною палітуркою «Артерії сонця» вмістилося трохи більше ста поезій, але вони — живі згустки енергії, то тут, то там натрапляємо на пошук ліричним героєм найнесподіваніших смислів за кілька миттєвостей до створення Всесвіту, у них — протиріччя і гармонія, відсторонення і занурення: «Усміхайся дощу, він із нами мовчав, / коли ми залишали долину ацтеків». Це тиша, мовчання і голос, бажання бути почутою так, як цього ще не чули, і стільки, скільки просить-вимагає у світу Україна, що проходить крізь вікові буреломи свого становлення: «Слова застрягли / під сонячним сплетінням, принишкли і не пульсують, не озиваються, не плачуть, не скиглять. / Вони в полоні, в могилі, в окопі, чи янголами стали ще двадцять четвертого лютого, як той захисник, якого пам’ятаю п’ятикласником...».

У Євгенії Юрченко слова оживають «краплями літньої зливи / сивої…», авторка сміливо береться за теми, які час від часу збурюють суспільство, у неї загострене почуття справедливості, болісне сприйняття контрастів між фронтом і тилом:

Чому так гірчить

вода в Свитязі?

Тут п’ють за любов,

а там — молячись…

Шкоринка на чарці…

І хлопці зморені.

Тут маски

і сум за свободою,

а там балаклави

у ногу з модою…

Тут пані поважно крокують

бруківкою,

там снайперу мріється

йти Стометрівкою…

Цією книгою Євгенія Юрченко засвідчує, що як поетеса вона вийшла на новий, вищий рівень художнього осмислення себе і багатоликого світу. Її мова образна, самобутня, колоритна, проте є ще куди рухатися, рости, вдосконалюючи свій поетичний словопис. Цілком резонно Петро Білоус зауважує: «імпонує її імпресіоністська манера письма, пошук віршових форм вираження, серед яких домінують трискладові ана́пести і да́ктилі, хоч не цурається вона і легких ямбів та хореїв. Трапляються білі вірші та верлібри, які сприяють виразнішому оприявленню у творах власних почуттів і думок. Ритм віршів рвучкий, часом бунтівливий, не завжди включений у силабо-тоніку, він іноді розпадається ніби на окремі поштовхи: «Ніч. Місяць. Осінь». Ритмічна організація того, про що хочеться сказати, — цікава сфера пошуків і, здається, Євгенія Юрченко рухається тут у перспективному напрямку».

Поетеса добре усвідомлює, що «…тисячі життєвих драм не заримувати у три строфи», однак внутрішня потреба у Слові відповідати викликам часу не дає супокою. Від війни не можна сховатися чи втекти, вона «…подорожує з нами, накопичена у нейронах», щоразу нагадує про себе пульсуючим болем, і де б ми не були, куди б не закинула вимушена евакуація, «…душа літає за сотні кілометрів… / в мирний Житомир, у Київ і в Маріуполь…». Мілітарна поезія Євгенії Юрченко стає почутою: у 2022 році вона одна із небагатьох — лавреат літературного марафону серед письменників України/Житомирщини «Війна росії проти України. Відсіч».

«Двоєдина червоно-чорна вербальна нитка війни із кров’ю, порохом, каліцтвом, геройством... прошиває всю сформовану із врахуванням астрофізичної «теорії струн» нову книгу Євгенії Юрченко «Між рядками незвіданих тиш» / Житомир, ФОП Гембарський О.П., 2024, — 84 с.) — так висловився у передмові про це видання відомий український письменник і науковець Ігор Павлюк. Вірші, вміщені у збірці, він називає «художніми листами… з війни у Всесвіт», «органічно жіночними — як плач Ярославни за князем Ігорем — і заклично бойові, як зойк поліської амазонки із мечем, автоматом…», а саму авторку — Ярославною-амазонкою, «яка іноді пише від чоловічого імені, апелюючи до архетипних знаків-кодів-символів» — Бог, Ріка, Шлях, Доля, Дім, Україна…

Запоріжжя, що за кам’яними порогами,

було твоїм домом,

тепер твій дім — вся Україна,

і мова твоя — українська,

і як ти без неї жив, не відаєш,

не пам’ятаєш.

Ці напозір прості рядки верлібру збурюють потужну хвилю розмислів та емоцій, повідують про переоцінку цінностей людьми, які донедавна послуговувалися чужою мовою, культурою, ігноруючи своє, українське. Зруйновані державою-терористом українські міста і села, «випалені надії, спалені вщент тривогами…» розбудили у них почуття кровної причетності до землі своїх предків, усвідомлення своєї ідентичності і себе як громадянина і патріота. «Сльози — не панацея, вони вже висохли» — констатує авторка, сповнена віри, що «сьогодні народжується перемога / під ракетним обстрілом».

Поезія, представлена у цій хвилюючій книзі, написана переважно після повномасштабного вторгнення росії в Україну і видана коштом обласного бюджету згідно з програмою сприяння культурно-мистецькому розвитку та туризму Житомирської обласної ради на 2022-2024 роки. Хоча тут зібрано, здавалося б, небагато — всього 45 віршів, проте за сферою охоплення тем, ліричних мотивів та образів вони масштабні, а подекуди — афористичні, із заявкою на крилаті вислови: «Тиша, як музика… / грому просить», «У дівчини татуювання на передпліччі — / Дата народження воїна і дата смерті», «Вишні ще пам’ятають тюльпанові сни», «Очі сині — у сина залюблені», «Так плачуть за мертвими... / З грудкою слів у долонях», «Безтурботність наразі — синонім німого рабства».

Подібних прикладів — безліч. До того ж, у цьому мистецькому поліграфічному шедеврі органічно поєднано поезію Євгенії Юрченко та геніальний живопис Юрія Нагулка, які посилюють художнє світосприймання та емоційну тональність книги. Маючи природну чуттєвість до навколишнього світу, до предметів, явищ і подій, письменниця зворушливо описує зустріч із пораненими бійцями у рамках неодноразових арт-волонтерських візитів до військового шпиталю:

Сумний погляд воїна із Сум

випалює свідомість пекельним

вогнем війни...

Юнак озивається серцем,

душа — любов’ю...

У спогадах — снайперська гвинтівка.

У погляді — океан.

А тут — ще Роман... З Франківська...

У нього — милиці і щем за милою,

і сон про гори — наші, Карпатські...

Він марить Говерлою,

здіймається на вершину у снах...

І яворину садити над ним іще рано.

Солоно в його очах,

як у соляних шахтах Солотвина...

…Сашко із Кривого Рогу чекає дива...

І як тобі маю сказати, що чорна рана...

забрала у тебе руку?!..

Мені це зримо.

Ковтаю слова і сльози — в очах сум’яття...

Дмитро із Одеси запрошує нас до моря...

Тоді, коли шторм минеться і Сонце зійде...

У їхніх очах — Україна.

І безмір болю...

У їхніх серцях — канонада…

І клекіт бою.

На відміну від ранньої поезії Євгенії Юрченко, наразі не можна не помітити поглиблене епічне начало, динаміку розгортання метафоричного сюжету, вишукану стилістику і високу культуру мовлення. Вона сміливо експериментує з двоскладовими і трискладовими стопами, довгими і короткими рядками, уникає прокрустового ложа академічного віршування, рима для неї не є панацеєю, характерна силаботоніці, що аж ніяк не шкодить тонким вібраціям словотворення. Навіть коли «всі емоції випалено в монохром», справжня поезія або є, або її немає.

Знову прокинемося завтра — у різних містах, у різних місцях,

І дихатимемо синхронно…

Мене розбудить ще на світанку голуб,

Твій голос рідний і стомлений, і зовсім сонний…

Сирена озветься і крик її давно «енний»

Тебе не дивує…

Поезія збірки — це вимріювання почуттів, здатних загартовувати і зцілювати, возносити до віри і справжнього відчуття щастя, хай би як лірична героїня «…довго блукала / сірими згарищами... / І згадувала те, / найсолодше, / надкушене яблуко...». Тут війна озивається пульсуючим болем і словом, у якому, попри все, живе віра у святу Перемогу: «Україна вистоїть. Знаю… / Вишивала бабця на щастя…». Як молитва, як звертання-замовляння до воїна і захисника рідної землі звучить «між рядками незвіданих тиш» поетичне одкровення Євгенії Юрченко:

А сьогодні лиш дихай, і просто

будь мені...

Оберегом, янголом, світлом,

радістю...

І надійним плечем, і для ворога

відсіччю.

Бережи від лихого себе і від

марного...

Наше завтра настане,

країна вистоїть.

Ці нотатки були б неповними, якби не вказати на особливість творчої манери письменниці Євгенії Юрченко. Її поезія своєрідна, оригінальна, упізнавана у сучасному літературному процесі. Якщо це класична поезія за формою, то у неї вона, по суті, — медитативна; якщо модерна, то, по суті, — метафорична, з високими енергетичними вібраціями. Це, зрештою, актуалізовані рефлексії на виклики часу з непідробним почуттям патріотизму та громадянської зрілості. Вочевидь, саме цим вона досягає органічної природності поетичного мислення.

30.12.2024