Науковці трактують торф (по-іншому: багняк, болотнина, дерниння, сипець) як особливий тип ґрунту, який утворюється в результаті природного відмирання та неповного розкладання болотних рослин в умовах підвищеної вологості і нестачі кисню. Для людини творчої, яка в дитинстві разом зі своїм народом у холодні часи грілася на черені печі, в якій спалювалася ця органічна порода, вона – ще й свідчення матеріальної межі поміж світом і потойбіччям. 

Наймення «Торф» віршованого дитяти Ігоря Павлюка, може спершу спантеличити і розчарувати, але, насправді, ця назва дуже символічна, глибока і багатошарова, в чому легко переконаємося далі. Предметом його поетичного дослідження у першу чергу є оте дерниння (і процес його утворення), що лишається від людських  цивілізацій і давніх епох, від нашої непростої минувшини, від людських стосунків, у складі яких є  любов і ненависть, вірність і зрада, правда і неправда, добро і зло, заздрість чорна і завидки білі. Підвищена вологість і нестача кисню, як умова утвору болотнини, майстром слова ототожнюються із задушливою атмосферою незрілого суспільства: («Зірвано диявольський стоп-кран. Нечисті співається осанна. Плутає «Афон», «Айфон» народ, Стукачів з героями, бідака. Про цей час не склали анекдот, – Нездорова, кепська то ознака» «Апокаліптичне»). Так звана еліта цієї громади «сидить у норах, Як терміти, Прикрившись грішми, Тлом фальшивих слів, Партіотизмом, Титулами, Капищем, Тхорячим пшиком, Мінним полем зрад. Вони як зверху – То на інших капають, А як ізнизу – То цілують зад», «Це не Ноїв ковчег. Хоч тут кожної тварі по парі: «Патрійоти», «єбіскопи»... Їхня під масками суть. Марнославні душонки бездарні, Які й Бабі Смерті косу продадуть («Титанічне»). А ось наступні рядки, наче цвяхи в долонях, які прибиті до поперечини хреста, що згодом породять світло віри і надії: «Кругом – як в провінційній психлікарні... Стара ж совітська відьма ще жива. Її діла підленькі і вульгарні Покриє скоро молода трава». Чи не ці одурманюючі шабаші совітських відьом, які ніяк не згинуть, сприяли перетворенню частини українців на духовних безхатьків, не лише приходу на гетьманство різних свинопасів, а й кривавій війні, походу Московії по наші землі і душі, по наше право існування?!Одначе поет творить свій власний протокол важкої метафоричної діалектики «пересотворення» громади методом нового світання душ:«Стаєм Землею Між собою й Раєм У айстрах ран. Солоний мед осінньої пори. Моя душа святіє... і світає»(«Солоний мед осінньої пори»). 

Іще маленьке слово про один смисловий пласт багняка. У ньому часто знаходять забальзамовані природним чином прадавніх людей та всяке інше. Насмілюся стверджувати, що густа поетична живиця у «Торфі» теж приречена на збереження для нащадків на століття, а можливо, й на довше. Геній пензля Іван Марчук якось сказав: «Дайте мені тисячу років – я розмалюю небо і не повторюся!» Генієм слова Ігоря Павлюка називати не поспішають, але й він міг би теж сказати: «Дайте мені навіть дві тисячі років – і жоден мій рядок не кататиметься на каруселі невловимої миті!» Багато людей, можливо, не в захопленні від поезії Ігоря Павлюка, адже в ній очевидна свята чорна правда нашого життя, тернова істина про нас. Не всім приємно бачити своє зображення у щирому дзеркалі після десятиліть сплячки у бездуховних барлогах та важкого похмілля війною. До того ж люди, не обрані на тяжкий іспит безмірного таланту, що дарується Богом якійсь богатирській душі, обраним цього не прощають. І за талант їх ненавидять. А багатьом (не відкрию Америк!) хочеться чогось «легенько-курортного» з райськими яблучками, аби не струджувати душу кривавими мозолями розмислів за пісненькі чесні трудодні. 

Маю щастя дослідити іще в рукописі векторну графіку рукопису нової збірки Ігоря Павлюка «Торф».Найболючіша та найактуальніша тема для всіх нас – тема нашої теперішньої визвольної війни від ординської московії, що вже переросла у війну світову. Творів сильних про неї – обмаль, банальщини – доста і більше. А ось у Ігоря Павлюка несподіваний синтез думок Еріха Ремарка, який показав усі жахи кривавиці такими, як вони є, і фольклорної міфології Лесі Українки («Війна у лісовій пісні»), дало неймовірну демонстрацію надлюдської сили і надлюдського болю українського народу: «Лукаш ув окопі чекає, стріляє уміло. Сопілково плаче душа забинтована тілом. Травою й деревами стали його побратими: І той, що рве греблі, і той, хто боровся зі злими. Хтось піснею стане тією іще, лісовою. Як мавка – сестра моя – стала тепер медсестрою». Ми бачимо, що сьогодні «Солдатська свіжа виросла могила, Мов кров на журавлиному крилі», а ось оте, що є за нею поодаль завтра і післязавтра, на відміну від багатьох нас, не може не побачити поет: «Іде на цвинтар хлопчик-сиротина, Вдова п’яненька впала в реп’яхи. ...Така моя маленька батьківщина. Кровить війна. Піп каже: «За гріхи...». Нині остороги повітряних тривог, як ординські отруйні гадюки, обвивають тіло й душу кожного, намагаючись звести зі світу білого, випльовуючи отруйні смертоносні осколки. Ігор Павлюк, як відомий боян нашого часу, із власного гіркого досвіду добре знає, що таке ракетні атаки («Укриття»): «Ніч така темна прийшла, що не видно води. У «тривожну валізку» кладу лиш заласкану флешку І шлю есемесочку синові, що на війні: «Як ти?». А він «Усе добре» відпише, з годину замешкавшись. Здогадаюся я, що стоїть за цим «добре», старий... Немов сухпайок для душі, мої вірші в торбині. І дихає смерть ізсередини, збоку, згори, Де галактики стогони голубині»; («Сирени і дзвони»): «Це сирени не ті, Що колись Одіссея чекали. Воском вуха від них не заліпиш, як стогнуть вони. Сам до щогли прив’язаний, будеш чекати металу, Вибухової хвилі диявольської глибини». 

Давно відомо, що війна має ще й синонім «сирітство». А яке воно – добре відає поет: «У нас, у сиріт, інше бачення світу, Долі, людей... і як виє звір. Крізь нашу сльозу, мов крізь лінзу, Більші серця, голосніше мовчання зір. Ближче тоді до Бога, болю, До кривд і святих розп’ять. Сироти рідко плачуть, Більше мовчать»(«Сиротинське»). І хоча кругле сирітство поета з пуп’янкового десятидення було спричинене не війною, а лише її відлунням, кому ж, як не йому, добре відомо, що маленький беззахисний безбатченко частенько є об’єктом скубання, щипання, образ, приниження, обмови, побиття, знущання і навіть…заздрощів, для тих бездушних істот, які мають черстві душенята і надійну заслону. Тож у поета маєтьсянабутийтерпкий синтез творення батьківських крил, що обіймають серця обездолених сиротин. Проте й нині з Ігорем Павлюком, дух якого залишається непохитним, відьомство зі своїми шабашами бачить у ньому і досі беззахисного сироту. Але Поет – могутній, нездоланний: «Перехрещу і сплюну спересердя На відьму ту під мандолінний реп. Мені він душу більше не посвердлить. Її ж, мов бабу льох, поглине склеп. Амінь усій старій гнилій епосі Із тими мандолінами, що в ній…» Після прочитання його поезій клубок підкочується до горла – і довго-довго не зникає. А ось, приміром, тихий глас «Донора» для читача раптом перетворюється в єрихонсько-трубне звучання: «Я в черзі стояв, Щоби здати кров Для хлопців наших, дівчат. Отут римувалися кров-любов. А я був старий солдат, Що знав матюки і молитись умів, Пошрамлений, наче стіл. Я демонів різних силою слів Вигнав із божих тіл». Це високий зразок справжньої, а не засмальцьованої примітивізмом, патріотичної поезії. 

Немислимо важко писати про такі мегаємнісні талановиті, юні і сивочолі водночас, творіння, бо усвідомлюєш свою піщинну малість перед ними. І від цього душі не болить, а щасливиться, адже приторкаєшся до справжнього, геніального, первісно чистого. Розумієш, що таких творців віки лічать лише на пальцях однієї руки: «Жив-був чоловік. І було в нього все, як в людини. Та був він поет. Тобто медіум. Як і Христос... Не міняв він на прапор Хрести на церквах батьківщини…» («Тайтаке»).

Наступний вектор поетичної збірки вказує на малу Батьківщину поета, яку він носить під серцем:«Слово тут пахне. Так пахне в дитинстві пиріг. Високодонно Поліському серцю моєму»; «Волинь – то воля воль, Озерний сон зорі»; «Колись давно я дуже був багатий... Як небо синє й зоряне, були Пташині яйця в комині, на хаті. Я казку мав, собаку і Волинь»; «Миле Полісся… Не знаю – де щастя, де горе. Все тут святе»; «На рідній моїй Волині. А зранку у церкві мої землячки Душевним тілом рослинні. Тут райська природа. Той храм едемський – Творіння і дім Творцевий. І хочеться тихо рости у небо, Як саджені прадідом ще дерева, Що веснами світяться білим болем». Поліські мотиви, як солов’їні трелі, наповнюють поетичну збірку: «Столітня ялина. Червневий дощ. Рідне моє Полісся. Від ноти до і до ноти до Голос пташок розрісся.(…) З космосом тут у мене зв’язок Вічно-інтимний». У своєму небагатослів’ї («Апокаліптичні візії», «Братові», «Смерть радянської відьми») автор зумів передати цілий том-пласт осмисленої волинської історії: «А Місяць в небі – як усмішка Сталіна. Та серце в грудях – мов підземний храм»; «Ніхто із нас, брате, не був святим. Ідуть через нас роки. Я подам тобі, брате, хліба й води. Але не подам руки.(…) Бо рана, брате, від твого ножа Між крильми моїми є»; «Як відьма радянська вмирала, До неї набігли Усі такі самі – Жорстокі і злі.(…) Не хтіла покаятись – Каже: «Не маю гріхів». Болить поетові справжнім, а непідробним болем теперішнє Полісся: «Чорна хата. Безінтернеття. Ліс навколо. Озерна тьма. Піють весело Півні треті, Але ранку чомусь нема...»А ось ця поезія, наче повна склянка пекучої настоянки, яку ти маєш випити, наче спраглий у пустелі, що, вірогідно, не «п’ється» корінним містянам: «Всі вільні тут – як риби на асфальті. Нема ні клубу, ні веселих свят... Лиш чорноротий піп фальшивим альтом Благословляє сивих немовлят. (…) ...Оце вона і є – Остання казка І перша правда Мертвого села».

Ігор Павлюк (за материзною – Вовкотруб), вихований дідом і бабою, прадідом і прабабою примусовими переселенцями з Холмщини у с. Ужова Рожищенщини: («Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса, Чуєш, діду, я знову романтик на білім коні» «Сопілка»). А ще його вихователями були: дядько – український письменник Йосип Струцюк (якому присвячена щемка поезія), пам’ять про батьківську родину із с. Малий Окорськ Локачинщини, яка була репресована за участь в національно-визвольних змаганнях і вислана на спецпоселення до Кисельовська, спів соловейків, сільські пісні, ранкові дзвіночки череди, божий храм, сивовусі ранкові тумани. Його остерігали зозулі і деркачі по чім фунт підкидного лиха, якого в житті буде доста. А тепер він, як міський житель, що має поліську душу, у «Селі ХХІ. Продовження» зізнається: «Тут би я віку дожити, скажу вам, хотів. Злізши з дев’ятого поверху многоетажки, З темних, отруйних, душевних моїх холодів, Різних заяв епатажних. Тут мені в душу ніхто так, як десь, не плював, А як поранив – природа зализує рани... Я ж усе більше і більше вечірня трава, Що перед січнем вертається в спогади ранні». Як і решті міських селюків, котрих їхні стопи міста і містечка закоткували в асфальти, ось ці рядки близькі й зрозумілі: «У цьому місті (…) Я став собою.(…) Я цьому місту Не здамсь без бою».

Не можна пройти і мимо самоідентифікації Ігоря Павлюка, яка вочевидь у його цілісному поетичному творі «Торф», умовно поділеному на вірші-брикети. Дехто вважає, що з цією справою надто просто: достатньо знати хто ти, звідки, де могили твоїх предків. Насправді це відповідь на глибинне питання про ставлення особистості до самої себе.Інколи потрібно зупинитися, аби обміркувати і скоригувати своє життя, свою творчість. Інколи потрібен ривок, щоб дістатися свого «Я». У випадку з Ігорем Павлюком, образно кажучи, маємо постійні різкі ривки івиснажливийстаєрський біг. Спробую написати портрет Ігоря Павлюка його ж рядками, але наперед перепрошую, якщо моє малювання нагадає вам, скоріше за все, неоковирний  витвір старого сільського дяка-самоука:

Зостався із самим собою. І храм в собі із хламу будував, Немов гніздо лелека... 

Корінь роду шукає душа. Мов терну коріння − стежини мої золоті.

Я п’ю із колодязя голос моєї зорі.І міряю крильми свій крок.

Слабкі мене терпко бояться, Сильні тупо ненавидять. Добрі вважають своїм.

Моя душевна пуповина З Чумацьким Шляхом зв’язана навік.

Пером журавлиним писав я журливі поеми.Обезболюю віршами нерви порвані мої.

Я змінююсь також: Вже трохи клен, Хрестатий, Як храм, Безлистий...

Виє вовк із серцем журавлиним: Хоче душу Богу розказать. Як його я нині розумію.

Стара, як пилинка в дідівськім за́мку, Моя світова журба.

Нам біль минув. І відіснились вирії. Між небом і собою я завис.

І не страшно мені вже ні біса, ні влади, ні стерви. І огидно мені, коли нечисть гребе на престол.

Воюю не з людьми уже, А з демоном, Що оселивсь На березі Дніпра.

Дні мої стали важкі й пісні. Я думав – людство мудріше...

...Смерті нема. Але є Дорога − Вічна Струна Судьби.

Молимось, Воюєм. Любим. П’єм. Грієм космос душами − Як свічі.

Із душі змиваю гріх, Як від бруду внук мій миє руки.

Ми на мінному полі тепер не одні. Але добре, що ми крилаті...

І болить мені оця епоха, Що спіткнулась об судьбу мою.

Я несу на собі прокляття моєї країни.

Я безсмертний... Та для мене честь – Вмерти разом зі своїм народом...

За право бути самотнім вовком Плачу «по повній».

Як в сон, в дитинство падаю сьогодні. А падаю – То значить: Ще росту...

Ось такий він Ігор Павлюк, наче одинокий мудрий вовк на шляху Чумацькому. Відомо ж бо, що лишень вовки не піддаються дресируванню. Насильно вовка у клітці утримати таки можна, але в цирковій програмі він ніколи не виступить! Щодо поетового зросту: він – від тернового коріння до найвищих пташиних крил. Іноді він у зажурі, іноді з гумором, іноді з міцним словом, іноді з діалектизмом, але завжди дихає поезією. Можна констатувати, що без неї він жити не годен.

У Павлюкові – не один Сократ, отож цикути від недругів він не боїться. Такого рядка у його поетичній збірці мені знайти не вдалося. Але він у нього, напевно, є. Філософські роздуми, починаючи з назви книги, багатьом прийдуться до смаку. Вони – про «Титанік» нашої цивілізації (Відчуваю себе скрипалем ув оркестрі «Титаніка»); про долю України «у ХХІ-ім, де хрест двоїться», про сучасників і сучасне, про час, що має «свинячий голос (…), Коли тонуть спалені мости»; про минуле і майбутнє, в якому «історичні вітри не уміють співати з душею». Ці рядки будуть вражати не одне покоління тих українців, які полюбляють істинну поезією. Читаючи Ігоря Павлюка, закрадається думка про реальність реінкарнації, що він дійсно в попередніх життях мандрував століттями та епохами, планетами і сузір’ями, що його вже не раз було спалено на вогнищі за відмову відречення від багато чого: «...І це вже було. І усе було. Бунти, круги і дороги... Шукаєм у Всесвіті НЛО, В собі загубивши Бога». І в пам’яті поета про ці вічні мандри – «то шов, то шрам…», але більшість про це не здогадується, адже вже давно має в побуті «брехливе дзеркало сльози...», і бачить у ньому несуттєве, все більше те, що задовольняє природні інстинкти. Істинний поет і син свого народу має мужність оприлюднити жорстокі правдиві його світлини, отримані внаслідок поетичного магнітно-історичного резонансу: «Всі красиві слова про Вітчизну Вже сказані кимось. Все, що можна продати, – Здається, уже продали…»; «Тут брешуть всі – Газети й дзеркала. Поети ходять, Як магнітні бурі»; «Як захочем літати – Лягаємо під хрести. І будуть сміятися ті, Хто подалі від Етни, І з попелом їсти Продажні свої пироги»; «А зігнута шабля з хребта Ну ніяк не росте догори»; «Провінція – Звідки їдуть найкращі жінки До Гондурасу чи Сербії». Звісно, поет, який має не наївний юнацький вік, розуміє, що відкривати комусь на себе очі – справа дуже невдячна, а своєму народові – тим паче. Але він має на це повне право: «Я вріс корінням в землю цю по крила, Я давно в цих краях. Ще зі скіфів. Віки й дороги. Тут робили із церкви корчму, а з корчми – собор»; «В нас печеніги, половці і скіфи З аїром в зататарених очах. Ми любим плоть. Ми родим наші міфи. Вітрами нас хрестив Чумацький Шлях». 

Ігор Павлюк – чудодій перетворення звичайної глини слів на довершені поетичні амфори для мудрої метафоричної мислі. До того ж вони майстерно випалені на живому філософському вогні торфу, яким щедра його рідна Волинь. Його мудрий «Торф» – багатогранний і багатошаровий, вражає своєю щирістю, без будь-якої награності і фальші, чим грішать навіть деякі лавреатні поети. А це ознака справжнього письма. Одначе, невелемовна, стиснута, немов пружина, передмова – не розлога післямова, і все про цю талановиту книгу мені, простій людині, на жаль, написати не вдалося. Тож я й думаю, якби писав про «Торф» зовсім стисло, читаючи поетове зізнання «життя моє, можна сказати, збулось…», напевно,  написав би так. Я взяв би лише один вірш із його книги: «Плаче дівчинка боса На бабусин поріг. Розчарована осінь Клигає по дворі. На душі, прохолода. Навіть півень затих... – А кого тобі шкода? Каже дівчинка: – Всіх...». У цих рядках, наче на долонях променів великого українського фізика Івана Пулюя, і міститься могутній дух людинолюбця Ігоря Павлюка у сузір’ї геніальної поезії.