Багато з тих, хто прагне пером ословити свої почуття, намагаються використати різні жанри художньої літератури у своїй творчості. Якщо розібратися, то негативу тут немає. Можна назвати багато імен літераторів, котрі сповідували чи сповідують літературне багатоверстатництво. Згадаємо хоча б про Тараса Шевченка, Івана Франка, Євгена Плужника, Василя Барку, Леоніда Первомайського, Василя Земляка, Євгена Гуцала, Петра Сороку, Сергія Дзюбу, Ігоря Павлюка, Анатолія Дністрового.

Себто йдеться про явище, котре стало звичним у літпроцесі. Та водномить мислиться про те, чи завжди поєднання спроможне задовольнити сприймачів текстів? І, на жаль, мушу сказати, що нерідко маємо незівпадання інтересів. Бо письмак, заявивши про себе  неперебутніми прозотекстами, чомусь самовпевнено вважає, що магія імені “довезе” до читачів його римотвори чи верлібри, хоч у них путня думка боїться ночувати.

Про щось подібне подумалося, коли до мене потрапила поетична книга “Вистоїмо, браття!” Івана Гентоша, про якого знав як про неординарного пародиста. Та вона вщент зруйнувала мій песимізм. Бо вчитуючись у римотвори, надибав чимало цікавих образів. “Вечір, спершись на мить до одвірку, тихо проситься в хату на ніч.”  “На пательні неба літня спека смажить свіжоскошене зело.”  “Чорно-біла графіка гілок відкида на землю довгі тіні”.

У декого, безумовно, виникне запитання: чому відгукувач завів мову про літературні тропи, коли сучасне поезомовлення має більше промовляти актуальністю теми. Знаєте, смішно і сумно стає, коли чую такі “аргументи”. По-перше, і найпатріотичніша ідея не “замарширує” у віршах  без образності  висловів автора. По-друге, без неї не може бути творчої індивідуальності.

Тому в оцінці віршів Івана Гентоша передусім гадаю про виражальність. І радий, що тут мені на підмогу приходять літературні тропи, згадки про “мешканців” видання, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви, культорологічні акценти. Зрозумілим, як на мене, є й те, що при висловленні думок про них неможливо оминути питання про присутність гумористичних ноток у ліриці, котра надає шарму поезомовленню. Приємно, що усе це “крокує” до читацької свідомості воєдино з слововиявами, бо кожен лірик, коли він хоче бути почутим, зобов’язаний дружити з неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами.

Мовлене у попередньому абзаці – своєрідне узагальнення. Але, напевно, потрібна і конкретика. (Не заперечу, що вдамся до неї, але маю мовити й про те, що мої цитування – ймовірний відбиток суб’єктивізму, хоча без них розмова про образність мислення втрачає будь-який сенс.)

Й насамперед спом’яну про літературні тропи, до яких належать метафори, епітети та порівняння. Бо упевнений, що багатьом сподобається метафоричність на кшталт: “ніч малювала олівцем зірок далеких переливи”, “букет із синіх незабудок розкрутить спогадів сувій”, “вечір усміхається незле”…

Прикметно, що ці словосполуки (а також їм подібні вдатності) в своїй більшості говорять про тіснющу сув’язь уяви та реальності. Певні думки про метафорику з’являються й тоді, коли перед зором постають авторські епітети на зразок: “небесні лекала”, “хлібина сонця”, “розхристаний дощик”, “люті пласт”, “гірчинка самоти”, “солодка страта”. Згоден, що на їхньому тлі не такими неординарними виглядають такі звичні епітети, як “пізній цвіт”, “днина осіння”, “пращурів голоси”, “опале листя”, “крики журавлині”, “неба синь”… Та дорікати за них віршнику – безглуздя. Бо з одного боку є доречним їхнє використання у контекстах написаного, а з другого боку вони увиразнюють авторські епітети.

Неоднорідними виглядають і порівняння. Й насамперед – за своїм виглядом. Адже тут маємо вислови, де версифікатор вдало використовує сполучники типу: “як”, “мов”, “наче”, “ніби” і т.п. А інколи він обходиться без них, трапляється також що в окремих строфах кожен побачить присутність і відсутність сполучників. Ці порівняльності по-своєму доповнюють іменникові подвійності, де одне слово несподівано уточнює інше. 

Підтверджу це прикладами. Скажімо, чарівно виглядає цей троп в супрязі із сполучниками: “Ударить вітер, мов канчук”, “Хуткий цілунок, наче крик в безсонну ніч”, “А потім, ніби знітившись, зітхне”. Словосполуки без них – їхні антиподи. І вони теж зачудовують: “Присмак губ – черешня у меду, “…Перехожий – натомлений вечір”, “Перша краплина – прозора красуня”. Коли думаю про такі вдатності, то чомусь хочу доповнити їх фразами, де сходяться присутність і відсутність сполучників. “На віях відблиски світла – немов у Космосі блукальці”, “…знає – сонечко, як ружа”, “світ як віск – м’який і розімлілий”. І, мабуть, не буде дивиною те, що до свідомості сприймачів текстів владно стукають порівняльні тропи у вигляді іменникових пар: “тривоги – заборони”, “фіранки – шовки”, “заброда – москаль”, “думки – слова”, “місяць – жартівник”,   “теплінь – благодать”.

Не є секретом те, що літературні тропи різних видів нерідко супроводжують і згадки про “мешканців” видання, до яких належать рослини і дерева, птахи і звірі, зорі і небесні світила. “Соняшник красується, мов дівка”, “старих акацій марево духмяне нам попід ноги стелить пелюстки”, “…вже стривожений лелека підіймає зграю “на крило”, “ластиться так до людей, наче киця”, “досвіток гаптує неквапливо зорями небесне полотно”, “гріються на сонці львівські леви і пильнують спокій кам’яниць”.

“Мешканцева” тема має ще один аспект. До речі, про це вже йшлося у відгуці. Маю на увазі ту обставину, що у згадці про присутність і відсутність сполучників побутує фраза: “знає – сонечко, як ружа”. На її фоні очевидніє той факт, що в “квартирі” одного рядка чи строфи мирно співіснують різні “мешканці”: “і півмісяць своїм серпом зорі жне із небесних нив”, “хмари летять, мов собаки голодні і вороння надривається десь”, “світ травневим сонечком зігріто, квітне буйно запашний бузок”.  Та не тільки в даному випадку існує поєднання. Воно залишається актуальним і для кольорових екстраполяцій: “хмари гнало чорні, сірі й бурі і вершки відламувало крон”, “яйця у кошику – жовті і сині”, “розмаїті – білі, чорні, сині, безліч взорів – в них глибинна суть”.

Та й кольорові екстраполяції в однині не можуть зникнути за овид уваги: “літо ще впирається зелене”, “місяць великий, мов срібна монета, холодно світить з небесних глибин”, “ніжно ще тулиться до тіла сонечко промінням золотим”, “мов сміються жовті оченята”, “літня спека вибілила хмари”, “бронзовий листок минулорічний знає все – він пережив зиму”, неба сіру дере каламуть”.

Безперечно, кольорові екстраполяції, а також літературні тропи і згадки про “мешканців” друку є важливими для виражальності. Але для неї цінними слід також вважати наявність богошукальницьких мотивів та культурологічні акценти. Та тут побутує непростість. Поетична культурологія і релігійність належать не тільки до оригінальних методів висловлювання думки, а й промовляють про тематичність, належачи до філософського відгалуження лірики.

Ще одна подвійність. І розмова про неї насамперед полягає через згадки про богошукальницькі мотиви тим паче, що їх частенько надибуємо тут. Але не тільки через те, що у виданні “Вистоїмо, браття!” існує розділ “Дзвін церковний лине урочисто”. Адже релігійність  пронизує й інші рядки зримо і незримо. (Щодо останнього, то в даному випадку основним треба вважати те, що поява римованих рядків продиктована Божим провидінням. А зримість полягає в намаганні автора оригінально висловити думку).

І тут є чимало втішних прикладів. “Осінь, немов розмальованка Божа”, “І лишили, як Бог хотів, нам цю зоряну благодать”, “На Свята до нас воскреслий Бог усміхнувся щедрими дощами”. Й тут, либонь, слід наголосити на природності звучання висловлених міркувань.

Вона, між іншим, характеризує й поетичну культурологію, на двох нюансиках  якою хочу зупинитися конкретніше. Приміром, помітно орієнтацію автора на вміле використання усталених висловів. “Вечір натягує шкуру овечу білу-біліську й ховається в ній”. “Дідько б їх усіх вхопив нараз”. “Ту корону б трафив шляк”. Й кожен з таких висловів можна було б коментувати. Але навіщо, коли й так зрозуміло, що ота ідіоматичність  народжує поетове крилатослів’я: “А життя – воно ж невинувате, що нічого вічного нема”, “Щоб нам чимшвидше відболіло й затягнуло шрами наших душ”, “А зима за теплий усміх сонця візьме утридорога мабуть”…

Процитоване у попередніх абзацах – лишень доторки до філософської лірики. А ще ж маємо й інші углиблення в тематику творів. Наприклад, розділ “Віримо  завтра настане”, який відкриває книгу , відсвіт громадянськості. Без цього почуття неможливою стає любовність, бо вони є взаємозв’язаними у цьому зворохобленому світі. Правда, необхідно зауважити, що любовність існує у двох вимірах. Адже такими різними постають передусім любовні почуття до рідної землі та родини й інтимність. Зрештою, не бачу доцільності теотеризувати на цю тему, коли ліпше  говорять рядки творів: “наша воля їм як динаміт”, “їхня велич – булька дощова”, “твої патрони – то донати, що чистим зроблять горизонт”, ”любов тут не така, як у тилу, але від того, певно, більш щемлива”, “не бува цілунків забагато і обіймів, щоб втонути в них”, “вміло морем житейським ведем поміж рифів свою бригантину”.

Та ця гарнота, напевно, позитивно не впливала б на читачів, якби не ще одна особливість поетичних текстів Івана Гентоша. Кожен, очевидно, помітить, що автор не обходиться без гумористичних ноток у ліричних промовляннях.  Чому? Можна, мабуть, балакати, що автор дружить з веселинками, бо ж його знають як пародиста.  Бо чимало рядків з книги “Римовані геци” закликають до такої оцінки. Згадую хоча б про версифікаторські кпини над окремими віршами Любові Бенедишин, Анатолія Кичинського, Василя Кузана, Костянтина Мордатенка, Ігоря Павлюка, Лесі Романчук, Тараса Федюка… Але це, мабуть, – не вельми точне твердження. Вже хоча б через те, що усього цього не з’явилося б у доробку, якби не своєрідність авторського підходу до римотворчості.  Бо прочитане в обох книгах свідчить, шо львів’янин сповідує принцип поєднання ліричності та гумористичності, тобто йдеться про те, що саме він сприяє сприйманню написаного у позитивному плані. Саме це не йде з голови, коли читаю розділ “Гумор завжди тішить слух”.

Та залишаюся свідомим і того, що ці вдатності не зачудовували б без неординарності лексики. Частенько на сторінках книги уздріваємо буквосполуки з неологічною барвою: “ранньоосіннє”, “антисуржикове”, “післяноворічне”, “недофюрер”, “многоголосся”. Та й рідковживаності гостюють у книзі: “безмір”, “сніжниця”, “поганці”, “одвіт”. Та й діалектизми подаленіли  б від дивини: “францувате”, “гербата”, “люстерко”, “пательня”, “студня”.

Той, хто уважно перечитає книгу, помітить, що окремі слів´ята мають чимало синонімів: “довкола”, “доокруж”, “довкруги”, “довкіл”.

Привертає увагу уласкавлення слів та доповнення їх незвичайністю окремих часток слів: “оченята”, “окрайчик”, “хмаровиська”. Але одночас побутує і те, що викликає неоднозначні трактування. Тільки один приклад. Приміром, читаємо наступне: “хмари летять, мов собаки голодні”, “хмар лінивих парашути сонні”, “врізано хмар на небесних лекалах”. Не заперечую, що поодинці вони носять у собі певну чарівність. А от укупі спроможні викликати іронічну посмішку. Вже не кажу про те, що з класичної точки зору мають право на існування й натяки на інші недохопи, хоча це в цілому не впливає на позитивне сприйняття книги, а лишень наголошує на потребі ще дбайливішого ставлення до слова.

Упевнений, що саме це побачимо у наступних книгах.