Колись доживемо до моменту прозріння, коли естетичний маркер поезії виділятиме яскравим почерком не ліричну піну псевдометафор, утілених в умінні римотворити — у кращому разі, і, забравши які, читач залишається усього лишень із нічим. Тоді читатимемо вірші, де немає словесного жонглерства, натомість є людина з тонким відчуттям помежів’я між справжністю-несправжністю, що не шукає якомога більше правильних слів, аби рядки звучали не природно — а «як має бути», ще гірше — аби здивувати потенційного читача оболонкою штучності на власну догоду. Тоді залишиться жити днями, коли всі носитимуть на вустах поезію як молитву. І тоді... всі любитимуться в гавані оази віршів. Можливо, що колись так і буде, а можливо, це я вигадала, причому тільки що наївно уявивши.

Різниця між верлібром і римованим віршем суттєва, по сьогодні не вичерпано розмаїття питань довкола обидвох форм. З одного боку, звернувшись до першої з названих форм рефлексій, автор повинен повномірно сконденсувати мимовільний лет думок словесного повноводдя, таким чином утіливши їх у якомога лаконічній формі, водночас зі збереженням глибини та місткості образів. А з іншого, у верлібрах відчутно фальш доволі виразніше, аніж у римованих, оскільки якщо в останніх технічне вправляння над формою вислову часто здатне поглинути зміст, то у «вільних віршах» за римою та правильним синтаксисом приховати безсенсовість не вдасться, адже осмислення дійсності максимально наближене до потенційного читача оголеністю суті, а не вишліфуваних каркасом прикрас канонічної форми. 

На сторінках вибраного Михайла Батога гармонійно поєднані різнопланові рефлексії, що в сукупності ціліснодовершено відтворюють тематичний спектр збірки «Під мостом Мірабо» — від роздумів над магічною силою незреалізованих слів (найкращі мої слова — несказані // найкращі слова — ненароджені, найкращі слова — убиті...), виповідання болісних історій межових акцентів на житті та смерті, важливості правильного вибору при екзистенційно складних життєвих моментах, причому з їх унаочненням, оскільки образи верлібрів підкріплені візуалізацією повномірної місткості (Потяг, загублений у часі; Чорні тіні, Пробудження, Дзеркало тощо), гострого відчуття дисгармонії, зумовленої воєнним часом: окремі верлібри практично суголосні із сьогоденням — тісно вплетені в тло реалій, репрезентовані з нахилом до сюжетного відтворення дійсності (розділ «верлібри із книжок «Ті, що спалахнули у небі зірками», «На вістрі кулі» та нові вірші») до закроєного на невичерпності любові образу жінки — а зрештою зринають також історії жінок та їхніх утрат (до прикладу, «вже два роки // вона // одягає чорні панчохи // пов’язується в чорну хустку // і цілує фотографію сина // в чорній рамці...»), варто згадати також верлібри на присвяту матері, що посідають окреме місце (із циклу «Мама білила хату»).

У деяких верлібрах причетний образ автора — унаочнено зринаючи перед читачем, шукає діалогу безпосередньо від «я», надто скромно визначивши, яке місце повинен посісти серед поетів, що, як правило, рано помирають, узявши на себе занадто тяжкі ноші («я не поет // поети помирають уранці // упіймавши на видиху прострелене словом // серце // я ж дожив // (і не личить казати) // до середини дня // і для мене // ще бродить // прихована в пляшці // цикута.»). Фактично про розділ, що його сформовано на основі книжки «Країна п’яних пророків», маємо змогу свідчити як про той, де найповніше відтворено образ автора крізь призму рефлексій, закроєних на близькому для поета світові. 

Неможливо не відзначити, що у верлібрах «Під мостом Мірабо» відсутня словесна зайвина, яка часто блокує чистоту сприйняття, примушуючи зосередитися на причині затамованої паузи над висловом. При прочитанні збірки не виникає внутрішньої напруги, що дає змогу визнати, що в межах понять «автор-читач» збережено взаєморозуміння, оскільки вони не поляризовані одне від одного, натомість ідуть спільним шляхом до розуміння себе через сприйняття Слова. 

Гадаю, Михайло Батіг знайде спільну мову із читачами.