Є книжки, прочитанням яких дещо бавлюся, простіше — розважаю себе: перегорнула декілька сторінок — як у ритмі вальсу (раз/два/три itd). Пробігаю двома скалками абзац-два, інтуїтивно домислюю, «що буде далі?», — коли підсвідомий потік читацької уяви вкотре збігається з написаним, роблю висновки, відклавши в сторону... До слова, це тому, що писання про книжки для мене завжди другорядне і що далеко не таке важливе, бо надаю йому значно меншої ваги, аніж умінню бачити, що головне — побачити і вияскравити, за ширмою чого — відчути.

Видання прози франківське/фоліантівське, автора особисто не знаю, що на краще: десь вичитала колись-то в старозатертій періодиці, що писати про книжку варто якраз-таки без будь-якого відання про її посідача. 

Подобається комусь, а чи ні, першочергово віддаю належне традиції (в принципі, лишень вона мене цікавить, а ще — її історична тяглість), бо там, де традиція, вбачається перспектива будь-якого писання, навіть якщо рівень реалізації творчого задуму не завжди тримається відповідної планки, тому нейтрально ставлюся до спроб новаторства (це не моя мішень) літературних течій, тим паче напрямів, — до подібного всього-на-всього не прикладаюся.

У цій книжці першочергово — пошук, що, в принципі, добре... Це якраз-таки індивідуальне творче шукання. І воно цілком має право на «бути», скажу навіть більше: дасть Бог, нехай не гасне, — потенціял є, уміння вибудовувати сюжет є, намагання нестандартної проекції дійсності є, цікавий й авторський спосіб мислення (знову-таки пошук дещо нестандартно-химерних стилістичних засобів для передачі думок), поодинокі моменти в письмі направду оригінальні, хоча деякі з них — як спроба «перекричати живих». Щодо мовних огріхів — змовчу: їх — як оселедців у діжці, тому історії добре не настояні, потребують редагування, що прикметно — пильної роботи з мовою.

Не знаю, як доцільно назвати цей дрібний опус: замовчую ще не сказане... Хай буде гуканням на сполох, хоча нікого не кличу на діалоги-бесіди: впало з неба усвідомлення марноти, — тому спостерігаю, читаю книжки й інколи пишу з наївної любові власні міркування про них — нині мені достатньо цього...