Скажімо, букблогерки справедливо відзначили багатошаровість і насиченість тексту, який вимагає як повільного читання, так і вдумливого  осягнення. А учасники презентації вписали роман «Тесла покохав Чорногору» у дискурс української химерної прози, бо, мовляв, він за змістом і духом близький до творів В.Земляка «Лебедина зграя», Є.Гуцала про «позиченого чоловіка». Водночас найбільше різночитань викликало визначення жанрової природи роману Я.Ороса – не автобіографічний роман, а глибокий та особливий  твір сучасної української літератури світового рівня. Це і не фентезі, не міфологічна казка, не історична книга з елементами фольклору, це заклик автора відчути своє коріння. Сам Я.Орос в одному з інтерв’ю «Буквоїду» ще більше заінтригував читача: «За жанром «Тесла покохав Чорногору» не казка, а билиця справжня. Себто небилиця». У науковому тезаурусі небилиця (побрехенька, нісенітниця) – розважальний комічний твір із порушенням хронології подій, абсурдністю змальованих ситуацій, і в цю матрицю зовсім не вкладається новий роман Я.Ороса. Проте не можна не зауважити, що прозаїк завжди полюбляє провокувати читача авторськими жанровими маркерами: наприклад, кощуни на означення творів містичного змісту («Кощуни. Хроніки волхва», «Заповіти білих горватів. Кощуни» ), славень – гімн життю («Модуль Яфета»), провіщі знаки («Чиненик»), хроніки міжчасся («Яфет і Хам», «Триликий Ной»). 

Отож, спробуємо вирішити літературознавчу задачу (як часто сьогодні полюбляють говорити – із зірочкою), у якій фігурують кілька «не» замість визначення жанрової сутності написаного Я.Оросом.   

Роман відзначається, незважаючи на класичний для такого тексту  обсяг сторінок, мінімізованим сюжетом – це лінійна розповідь про життя на Чорногорі колишнього вчителя історії, а тепер вдівця-самітника Николи Тесли. Він – трунар, до якого найчастіше приїздить місцевий бізнесмен Семен Циндрик, щоб забрати готові вироби, а інколи заходять мешканці села, до яких виявляє прихильність та повагу тесляр, і ведуть із ним цікаві розмови про все суще на землі. Проте це, на перший погляд,  нехитре і безконфліктне  подієве коло вибудовується за міфологічними бінарними опозиціями: просторовими – гора /долина, часовими – давнє  / сучасне, старість / молодість, завдяки чому текст набуває як філософського, так і алегоричного звучання. Наприклад, протиставна пара головних персонажів: Никола, який живе на горі, і Семен Циндрик, котрий мешкає у долині. І цей просторовий поділ в авторському виконанні веде до контрастного зображення характерів. Якщо Тесла – мудрець, залюблений у природу, знає її загадки та закони,  як і виявляє поблажливість до світу людей, їхніх вад, гріхів і грішків, і це є виявом розуму, освіти, життєвого досвіду і спостережливості, вдумливості, то його антипод із долини Циндрик – людина дрібна, новітній крутелик, який найперше живе матеріальними інтересами та вигодами. «За тридцять років наловчився Семен гешефтувати. Направив діло так завдяки своїм старим зв’язкам з перефарбованими комуністами та новобагатьками в районі, що його торг іде як помащений віз. Знає, кому і де підмастити. За сим діло не стане. Набив руку. Запанібрата  з такими, як сам. Свій-своїсінький». Лише Тесла «зчитав» його до денця, тому й кепкує з крутелика, навіть принижує. Просторові міфологічні архетипи верх /низ зазнають авторського доповнення характерологічними протиставленнями персонажів:  газда / ділок, самітник / торгаш, природолюб / діляга. 

Уповільненість сюжету в романі компенсується його роздвоєнням на два потоки – наша сучасність / світ природи, потойбіччя, у якому Тесла почувається як свій.  Крім володіння даром глибинно розуміти людей, Никола – чародій, ясновида,  ворожбит,  який користується утаємниченими знаннями, можливо, перейнятими від Одоті-дружини, яку в долині, в селі, називали відьмою. Чорногору населяють Особи-Духи, яким Никола рівновеликий (Особа-Людина), казковий Телесик, міфічні арідники, босоркані, перелесники, повітрулі, нави,   і, щоб із ними поспілкуватися, Тесла перетворюється то на лісовика-трип’ястка, то на бурштинову кульку, щоразу мандруючи або у  незбагненний дивосвіт Древа Життя, або у пограниччя між світом живих і світом мертвих.  Під пером Я.Ороса й інші персонажі потрапляють у містичні історії (гармидер з домовинами у ритуальному будинку, падіння їздового  з кіньми  у нечисте відро тощо), і це є підтвердженням того, що  людський світ до кінця непізнанний, хоча людина самовпевнено вірить у протилежне.

Міфологічна часова опозиція у романі також грунтується на парі головних персонажів, адже Семен Циндрик годиться Теслі у сини. Таке авторське рішення, здається, продиктоване тим, що Никола не лише гостро збиткується із новоспеченого ділка, а й веде з ним безкінечні розмови, тим самим виконуючи своєрідну просвітницьку місію, бо примушує його міркувати не про буденне, а про поняття вічні: Долю, час, людину, її душу й тіло (ще одна опозиція),  неоднорідне єство людини, свідоме й підсвідоме,  всесвіт, Бога. Такий сюжетний хід демонструє ознаки філософського роману, адже діалоги у творі домінують над його подієвою основою. Власне, своє життєве кредо головний герой висловлює чітко: «… треба сягати в суть, а не видіти далі свого носа». Отож світ ділиться для нього на убогодухих, котрі «живуть по заученому» (мешканці долини), та вільних у своєму мисленні та сприйнятті життя людей (горяни). «Верхи ж  наповнені не тим життям, що долини. Внизу – марнота марнот, а на груні злпгоджений спокій»,  – міркує Никола.  Зрозуміло, що такий поділ алегоричний – найвищий сенс існування полягає, на думку автора, у гармонійному поєднанні усього сущого, що оточує людину як особистість соціальну, моральну, духовну, щоб протистояти рутині у помислах, діях, планах. Варто нагадати, що Я.Орос уже не вперше кидає виклик потужній українській традиції ідеалізації села, яке «… вигибає повним ходом», переймається «шаблонними буднями, забаганками та хлібом насущним».

Не можна не помітити у романі й протиставлення природи цивілізації. Найперше – це життя Николи на Чорногорі, це біг його днів за природним календарем. Прозаїк лапідарно, але дуже влучно змальовує гірський пейзаж у різні пори року, вустами Николи стверджуючи прагнення людини до єдності з природою. Цей пантеїзм сягає своїм корінням творчості Б.І.Антонича (недаремно головний герой цитує програмну «Молитву» цього поета), перегуки тут очевидні. Водночас природа у зображенні автора не лише одухотворена, а й мудріша за людину, бо звірі та птахи «здають собі справу з усесвітніми премудростями». 

Я.Орос веде майстерну гру з читачем, постійно руйнуючи його горизонт очікувань.  Скажімо, роман,  на перший погляд, безконфліктний, насправді ж, позначений провіденційністю, лише головний герой не кидає виклик Долі, а прагне її осмислити, адже «світ настільки постарів, що забув , утратив тяму і пам’ять». Також прозаїк грається іменами, наповнюючи їх додатковими сенсами. Так, прізвище Тесла набуває багатошаровості: своїм звучанням близьке до слова тесляр і водночас автор відсилає читача до тезки Николи – знаменитого американського винахідника. Тоді як Семенове прізвисько Циндрик – зневажливе, оскільки   похідне від циндрі – на означення легковажної жінки. Символічною у сучасних українських реаліях  є й біографія Николи – уродженець Бахмута закорінився на Гуцульщині.

Отож,  Я.Орос успішно використовує жанрову матрицю роману-міфу, окремі його елементи (бінарні опозиції, міфологічні персонажі, доповнені фольклорними образами, авторська гра, іносказання, особливий хронотоп як поєднання двох світів – реального та містичного), водночас трансформуючи його, зокрема введенням у текст численних вставок – власної поезії, цитат із Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, С.Воропая, П.Тичини, Біблії, пісень про опришків, краєзнавчого матеріалу, коломийок, прадавніх колядок, крилатих висловів американського винахідника Николи Тесли,   текстів ЗМІ, гострих публіцистичних роздумів про росіян-болотяників. Цей мікс підпорядкований художньому осмисленню нашої сучасності, найперше – Великої війни, яка увірвалася у життя українців і триває досі. Власне, це прикметна ознака прози Я.Ороса – вболівання за долю українства, позначене не ура-патріотичним пафосом, а художньо-публіцистичним зануренням у проблематику нашого життя, яка однозначно не вкладається у виміри чорно-білого.

Захоплює і стильова стихія роману «Тесла покохав Чорногору» – щільність авторського письма маркується ощадливим використанням діалектизмів (з їх обов’язковим тлумаченням), безліччю прислів’їв і приказок. 

Як і попередні книги прозаїка, роман ошатно оформлений та виданий. Для тих, хто досі відчуває особливий смак до паперової книги, –  це справжній подарунок: чудові ілюстрації, згенеровані штучним інтелектом, змістовна передмова  від редактора Влада Дядина, яка суголосна і моїй оцінці роману, за винятком хіба що одного: у новій книзі Я.Орос продовжує традиції попередніх творів. Видається, що роман «Тесла покохав Чорногору» не просто підсумковмй у його творчості, а й засвідчує новий щабель творчості, коли міфологія в інтер’єрі сучасності (чи сучасність в інтер’єрі міфології) виконує не стільки сюжетно-композиційний декор, щоб заволодіти читацькою увагою, а уможливлює, за висловом Т.Бовсунівської, «хоча б якусь тривкість світовідчуття». Тож міф перетворюється з категорії художньої на категорію філософську. Водночас Я.Орос залишається вірним собі, коли  і в цьому тексті згадує про язичницькі обряди, арійство, заперечує християнство як релігію рабів, висловлюючи досить неоднозначні і провокативні думки. Що ж, у творчому портфелі письменника є два нові твори. Будемо чекати на них, щоб остаточно розставити крапки над і.