В ідеалі про книжку, сповнену виразними жіночими голосами, навіть якщо вони полярні, хоча й доволі самобутні, писати рецензійний відгук мала б жінка, котра як ніхто відає, що таке неминучість індивідуальної втрати жінки, тоді як я пишу крізь призму читацького досвіду. По цьому заприкмечу «але»: такі жінки не зронять ні рядка, оскільки не пнуться зі шкури, аби вертеп їхніх хатніх проблем мав право голосу. Та чи варто? Їм не до otium*:потрібно нести тягар замість обидвох: свій і ще когось-то [...], тому історій, де жінка несе на плечах ледь не пів (не)світу, — як піску морського.

У Юлі Полісянки (Сільчук) ліро-епічне світовідчуття, із тяжінням до ліричного більшою мірою, тому канва її прозаїчного письма, хоча й протікає в руслі літературної традиції, здебільшого — у площині особистого, стягнутого з-під індивідуального досвіду, однак авторка влучила в мішень, вдало обравши тему, суголосно якій зуміла найповніше розкрити творчий потенціал. Підозрюю, у «Людях без обличчя» — частка автобіографізму: гадаю, Юля Полісянка пройнялася, пропускаючи крізь себе кожну з історій, так що в чужому дзеркалі мимоволі розпізнала власні обриси і, перш ніж писати, чітко визначила, що хоче донести світові, не розпорошуючи себе на те, що зумовило б її літературну другорядність. І ця книжка (зрештою, як і будь-яка добра книжка) — результат людського досвіду, помножений на внутрішній вибір.

Висновковуючи з уже сказаного, не скажу, що це книжка про жіночу любов (фактично, тут нею не пахне: це ілюзія любові, у якій, в принципі, живе чи не кожен, і Юля не боїться про це сказати); що це про побутові дрібниці (хоча можна виходити з того, що людські історії увиразнюють надмірні деталі, таким чином роблячи їх відмінними); що це спроба винести на суспільство хатнє сміття, пропущене крізь авторську фантазію (брехня, під прикриттям творчої видумки, залишається брехнею); що це наскрізно «жіноче» письмо (у романі суть не в емоційному стрижні, що є плодом першочергово індивідуального «дриґу» амбіцій бути почутою). Ні. Скажу першочергово, що це психологічний роман: по цьому і вклиню акцент, бо такі історії потребують не емоційного сплеску, а емоційної глибини, закроєної на внутрішньому конфлікті (у романі виразно проявлено метання Тетяни — красивої жінки з бурхливими бажаннями, на противагу якій творча і талановито скромна Ліля застрягла в платонічному захопленні священником Георгієм-Юрієм). 

Авторка не стоїть ні на чиєму березі — усього лишень фіксує людський досвід, крізь який частково пропускає власний, простіше — знає, про що пише, що дає змогу свідчити про талановитість написаного. Щодо мови роману — бракує художнього підкріплення, оскільки є чимало «заїжджено-типових» фраз, на які зчаста можна надибати в журналістсько-публіцистичному стилі письма, тоді ж мова переходить у площину розмовної, хоча динаміки додають англомовні вкраплення. Нерівномірно розкрито історії обох жінок: багато Тетяниної драми, за ширмою якої губиться художниця Ліля. 

Попри сказане, видання з тих, на основі якого можна робити необхідні життєві висновки.

*otium — з лат. дозвілля