«Око Світу» – перший в українській літературі підлітковий роман про УПА, написаний на основі реальних подій, а насправді – книга про українців, нашу споконвічну боротьбу за право бути, бути українцями на своїй землі, у своїй державі. Галина Пагутяк надзвичайно глибоко осмислила і художньо висвітлила цю боротьбу, поставивши в центр оповіді підлітка Ілька із Залоктя (село у Карпатах), який у 14 років не тільки усвідомлював важливість протистояння ворогу – радянській владі, московитам, енкаведистам, що окупували  Україну й знищували українців, а й відважно, сміливо вступав з ними у бій. Будучи зв’язковим, хотів якнайшвидше вирости і стати справжнім повстанцем, «робити щось для України» (с. 247). 

Це роман про силу національного спротиву й віру в Україну, про справжню діяльність воїнів УПА, з яких радянська влада робила злочинців тільки за те, що на власній землі протистояли насильству й не хотіли бути рабами. У романі описано події 1946 року, показано імперську агресію росії, від якої і зараз потерпає Україна. Образи москалів, енкаведистів, які знущалися над українцями, вбивали і вивозили в Сибір, мають своїх прототипів, які тероризували населення Західної України в повоєнні роки. Сьогодні такі ж ґвалтівники і терористи знову прийшли на нашу землю. 

Цей твір важливий і тому, що показує юним читачам справжню історію України, а не ту, яку пишуть для нас поляки чи росіяни. У контексті нещодавно прийнятого в Польщі закону про засудження дій УПА і називання їх, слідуючи за московськими методичками, вбивцями, роман Галини Пагутяк відкриває справжню діяльність українських національних героїв. Воїни УПА на чолі з Бандерою, Шухевичем та іншими провідниками були змушені давати відсіч відразу трьом імперіям – нацистській, більшовицькій і польській. Вони не завойовували чужих територій, не гнобили інші народи та національності, не прагнули панувати над кимось, але взяли до рук зброю, щоб захистити себе і свої родини. Ані росіяни, ані поляки не поважали право українців на гідність і землю, розстрілювали й катували їх у тюрмах і концтаборах, забороняли мову, церкву, культуру, прагнули зробити Україну своєю колонією. Відповіддю на це насильство була боротьба УПА і ненависть до ворогів. 

Вернигора, Чорний, Гром, Нечуй, Монах, Ілько та інші воїни УПА – герої роману Г. Пагутяк – молоді хлопці, які жертвували життям заради волі свого народу, керувалися вищими моральними принципами, адже понад усе для них була віра в Бога, любов до свого народу та прагнення вільної України. Ці образи теж мають своїх прототипів. Завдяки їхній боротьбі відбулося відновлення незалежності України, ми зберегли історичну й національну пам´ять про січових стрільців, Голодомор і Голокост, більшовицькі звірства і знищення української церкви. Неможливо вибудувати постколоніальне суспільство без усвідомлення правдивої історії й чіткої національної позиції. 

Ще однією важливою проблемою, яку Галина Пагутяк порушує в романі, є проблема зради. Свої, вороги і ніякі – так говорить про різних людей і їхню позицію авторка. Свої – ті, яким боліла Україна, які віддано служили своєму народу. Вороги – окупанти і вбивці, радянська влада, а також зрадники, стребки, пристосуванці. Як ставитися до них? 

А як суголосно з нашим часом авторка пише про зраду: «Я знаю, що найбільший гріх – то зрада. І нема такої причини, що може виправдати зраду. І я хотів би дожити до того часу, коли в нас буде вільна Україна, щоби просто в очі сказати зрадникам нашого села, що я не забув нікого, все пам’ятаю! Бо кожна засідка, кожна облава була через чиюсь зраду… Часом зраджують, аби заробити. Часом, аби вислужитись. А часом від страху…» (С. 59). Ілько міркує не тільки про зраду й зрадників, а й про стосунки з різними людьми, зокрема й про стосунки сина й матері, повстанців і їх родин. Цікавим є його спостереження, що є люди, як от дід Онуфрій, з яким «чуєш себе ліпшим, ніж ти є» (С. 165), а є й такі, з якими не хочеш мати справи, як Юрко, від якого чути «гниль». 

Дуже влучно про Ілька написано в анотації: «Кожен день для цього сільського хлопця – квест, у якому він повинен зробити правильний вибір: життя або смерть, свобода або неволя, людяність чи байдужість, компроміс чи принциповість. І в цій школі життя, у цій безнадійній боротьбі з московським окупантом він чинить так, як підказує йому серце, і саме тому він насамперед герой, а не жертва».  

Галина Пагутяк, опираючись на реальні історичні факти й події, не тільки майстерно вибудовує змістовний пригодницький сюжет твору, а й передає психологію Ілька, його роздуми. Образ головного героя-підлітка динамічний, багатогранний, емоційно глибокий. Оповідь від першої особи – той наратив, який дозволяє художньо відтворити його світ, показати життєві цінності, щирий патріотизм, любов до матері й сестрички, співчуття, готовність прийти на допомогу, жертвувати життям заради порятунку інших, захоплення красою природи і світу. 

Внутрішній світ Ілька – це світ дитини, яка вимушена передчасно стати дорослою. Йому не просто покинути родину, але ще більше він не хоче, щоб мати і сестра страждали через нього. Він має мрію – знайти Око Світу, боротися за Україну, щоб жити у вільній державі, щоб інші воїни могли повернутися до праці на своїй землі й бути ратаями, а не жити в криївках. Емоційно йому не просто впоратися з тим всім, що довелося пережити. Втрата друга Нечая, а потім і смерть Грома вразили його. Ілько бачить страждання матері, яка втратила сина. Його хвилює доля Олесі, яка єдина вижила з єврейської сім’ї і тепер в небезпеці, що її викриють. Часто він не відчуває страху («мій страх кудись дівся», відколи почалася війна), але дозволяє собі плач, коли ніхто не бачить, бо чутливий до людської біди і горя.

 Ілько розуміє, що ніколи не буде коритися катам свого народу. Він спалює книжку зі Сталіним, мовчить на допиті, терпить катування й готовий вбивати ворогів, щоб помститися. Думки про це не дають спокою. Підліток знає, що кожного разу ризикує життям і думає про власну смерть. Намагається зрозуміти, яка має бути сила волі у повстанця, щоб позбавити себе життя, але не датися живим до рук ворога. Він зізнається, що міркує над гаслом «Перемога або смерть»: «Ті слова мене тривожать. Наших стає все менше, а енкаведистів все більше, і лишається – СМЕРТЬ. Люди по селах нарікають, що через нас умирають невинні, йдуть цілі родини на Сибір, і мене то ще більше гнітить. Знаю, що й нашим дорікають родичі. Не розуміють, що той, хто зв’язав себе з повстанським рухом, вже ніколи не верне до мирного життя. Назад дороги нема. То таким, як я, зв’язковим, можна вийти з війни, якщо не розкриють, і бути німими, аж доки Україна вільною не стане. Але сама по собі Україна вільною не стане. За неї треба воювати» (с. 66). 

Хтось скаже, що така книжка не для дітей, але зважаючи на наші реалії, де кожен день ми чуємо про смерть, переживаємо втрати близьких і далеких, спостерігаємо статистику вбивств, які чинить росія, розуміємо, що в літературі для юних не може бути «стерильності» щодо таких тем. Правдива література спонукає до критичного мислення, допитливості, пошуку. Юні читачі мають розрізняти правду від брехні, знати минуле свого народу. Так багато було сказано про толерантність і гуманність і «ніколи знову» в дитячих книжках, але натомість наші діти спізнали інший досвід. Тільки показ справжньої історії та реальних героїв може бути дієвим уроком і мотивувати до активної громадської позиції. 

Твори Галини Пагутяк – це завжди глибоке письмо. Назва роману не випадкова, адже Око Світу – не так камінь на горі Берда, казку про який розповів Ількові Монах, як символ світла, дитячої мрії і віри в себе та краще майбутнє: «Тільки чистий серцем може його знайти, звільнити з темряви, витягти з-під землі й показати людям, щоб їм розвиднилося, щоб вони дізналися, де є правда, а де брехня» (с. 22).

Продовження історії Ілька в романі «Нічний подорожній» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2024), основним мотивом якого є думка: «якщо не буде кому боротися за Україну, це зроблять діти».