Друга книга письменниці з Кропивницького Ірини Оцабрик  продовжує першу з промовистою назвою «Гламур, швабра, пиріжки», яка, до речі, розглядається одним з авторських колективів Модульних програм з української літератури як така, що її можна включити до шкільної програми з української літератури.

Нова книга продовжує знайомити нас із внутрішнім світом авторки – успішної бізнес-леді, щасливої дружини (вони з чоловіком впритул наблизилися до «срібного весілля»), матусі двох синів, молодший з яких народився під час війни…

Про що розповідає читачеві Ірина Оцабрик?

Про себе, своє життя, стосунки з чоловіком, дітьми, батьками, друзями та не-друзями. І, як на мою думку, робить це цікаво, дещо епатажно – але, як воно і має бути, цей епатаж цілком продуманий, виважений, свідомий. Авторка використовує його для того, щоб довести свою головну думку: кожна людина може й має зробити своє життя щасливим, але для цього потрібно відповідним чином ставитися насамперед до себе, цінувати себе, поважати себе, дбати про себе.

Інакше кажучи – якщо хочеш бути щасливим, будь щасливим, проте побудувати це щастя ти можеш лише сам. Звичайно, не без допомоги інших людей, але сам. Запорука того – що ми різні, в кожному з нас є и «добре», і «не-добре», що не можна відмовлятися від себе справжнього, «зображати» того, кого немає.

Цій книзі притаманна безмежна щирість, чесність – ось камертон, який налаштовує розповідь авторки. Глибокі спостереження над життям і собою в житті переконали Ірину Оцабрик в тому, що лише чесне ставлення до себе, до своїх стосунків з людьми і Світом може допомогти людині досягти своєї мети, вибудувати справжнє, наповнене й корисне, неповторне життя.

Іноді авторка розповідає про те, про що люди воліють мовчати, але замовчування – це не для Ірини Оцабрик.

Розповідаючи про свої стосунки з майбутнім чоловіком (а «парою» вони стали тоді, коли дівчині було 15, а хлопцеві 17 років, тобто, вони разом усе свідоме життя), Ірина Оцабрик відверто визнає, що, так би мовити, на «матеріальному рівні» ці роки були різними – від орендованої кімнати 12 квадратних метрів «без зручностей» до великого будинку, який не гріх назвати розкішним. Але головним було не це, головними були стосунки між чоловіком і дружиною, їхнє ставлення один до одного: «Моїм стосункам з чоловіком 25 років (23-й рік у шлюбі). Наше кохання складається з отої іскри, яка об’єднала нас, і на 99% з БАЖАННЯ домовлятися один з одним» (с. 31). Але, будемо відверті, хіба ж може виникнути бажання домовлятися, якщо немає справжнього кохання?

Щоправда, в житті героїні, вона це визнає, існує і «безумовне» кохання: «А безумовно ми любимо тільки наших дітей» (с. 31).

Надзвичайно цікаво читати про «дрібниці» звичайного життя, які помічає та про які розповідає Ірина Оцабрик. Вони звичайні, ці «дрібниці», добре знайомі багатьом з нас, але те, як авторка їх проживає та осмислює, можна вважати цінним досвідом, яким вона ділиться з читачем.

Іноді в своїх судженнях авторка, на мою думку, дещо категорична, але витоки цієї категоричності – власний життєвий досвід, таке собі «вчительське» (а за фахом Ірина вчитель української мови і літератури та художньої культури) бажання зробити так, щоб читачі уникали розчарувань, не «розбивали собі лоба» там, це можна цього уникнути.

Усе життя героїня Ірини Оцабрик обстоювала своє право бути собою, жити так, як вона хоче. Не за рахунок інших, а за рахунок власних досягнень. Бути не «дівчинкою-відмінницею», а живою людино.

Обстоювала право вчиняти те, що їй подобається, незважаючи при цьому на думки тих, хто чомусь взяв собі право оцінювати й повчати.

Обстоювала право «творити безумства», якщо цього бажає душа і це потрібно для того, щоб бути собою.

Героїня наполегливо навчається, аналізує життя та себе, працює над собою, над розвитком своєї особистості та покращенням свого життя – це те, без чого вона себе не уявляє. І невипадково на сторінках книги згадуються видатні психологи Джеймс Холліс і Віктор Франкл, які багато зробили для людства.

Сприймаю книгу Ірини Оцабрик як такий собі непростий «шлях до себе» і «життя з собою», у межах яких відбуваються самопізнання й самореалізація і на особистісному, і на соціальному рівнях.

Розповідь про те, як у віці приблизно 30-и років героїня досягла усього, про що мріяла, але не зупинилась на цьому, сприймається як надзвичайно корисна для будь якої людини, оскільки ідеться про неприпустимість зупинки в своєму розвитку, що в особистісному плані дорівнює своєрідному самогубству.   

Дехто може сказати, що місцями твір виглядає брутально. Наприклад, переконання героїні: «Не виходьте заміж за жлоба!» (с. 175). Але ж, погодьтесь, Ірина Оцабрик права! Не може бути щасливою родина, якщо між чоловіком і дружиною немає поваги, а звідки вона візьметься у, вибачте, «жлоба»?

Так буває в житті: іноді, щоб довести своє, доцільно не вибирати вирази, і це э єдине правильне рішення. Відповідно, так і потрібно казати, що авторка й робить.   

Звичайно, не могла авторка оминути й те, що зараз переживає український народ. Для неї війна – особиста трагедія, оскільки вона розпочалася, коли Ірина очікувала на появу другого сина – він у неї «дитина війни» у прямому розумінні цих слів.

І тоді, коли усе розпочиналось, коли багато що було незрозуміле, вона почала… вирощувати квіти! Квіти – символ життя, мирного життя, яке обов’язково настане з нашою Перемогою.

Війна не зламала героїню, навпаки, вона переконала її в цінності життя: «Дивячись, як потерпають люди в інших містах, гріх жалітися, гріх нарікати на долю. І знаєте – гріх не жити! Не задля того тисячі українських душ відлетіли на небеса, щоб ми розкисали й зневірювалися. Якщо ми живі – значить треба боротися. Боротися зброєю, боротися молитвою Але боротися і жити!!!» (с. 216). Ця життєва позицію, на мою думку, є запорукою нашої Перемоги.

… Щира розповідь Ірини Оцабрик про свої життя, глибокі спостереження та висновки, переконаність в тому, що людина має бути собою за будь-яких обставин життя, – це те, що читач може зрозуміти і відчути у цікавій книзі нашої сучасниці. Тому «Шах і мат» варто прочитати.