У Дзвінки Торохтушко (псевдонім, під яким пише і видається письменниця з Тернопільщини Любов Бурак) навпаки. В її творчості практично немає великої форми, проте майже кожне нове оповідання – це маленький шедевр, у якому поєднано гостро-драматичний сюжет, актуальну ідею й майстерність словесного мережива. І до всього цього виведено живі, повнокровні характери. І не тільки людські, бо на рівні з людьми в цих оповіданнях діють тварини, рослини і навіть вищі сили.

Нова збірка прози Дзвінки Торохтушко «Порічкове вино» об’єднала під однією палітуркою кілька оповідань, вже знайомих читачеві (переважно з мережевих публікацій), з великою кількістю нових текстів, що оприлюднені вперше. Різні за обсягом (від кількох сторінок до понад десятка), тематикою і звучанням, вони всі поєднані виразним почуттям любові до людей, а ширше – до України, її історії і сьогодення, турботою про її майбутнє. Авторка майстерно вправляється зі словом, сюжетом, образотворчістю. Головне ж, що притаманне її малій прозі, - це тонкий психологізм, уміння створити певний настрій і довести читача до катарсису – вищого ступеню співпереживання героям оповіді, після якого настає очищення. Твори письменниці не можуть залишити читача байдужим, вони відлунюють в серці якимось щемлячим і одночасно солодким болем.

Оповідання, які увійшли до цієї збірки, умовно можна поділити на кілька циклів. Насамперед, це вже традиційні «автобіографічні» твори, у яких йдеться про дитячі роки авторки і постійними персонажами яких є сама майбутня письменниця, її майже посестра Питровна, бабця Сянька, дід Михалко, його кум дід Фанасько та інші. Перед читачем розкривається поетичний світ дитинства, яке припало на кінець 70-х років минулого століття. Майже злиденне життя, коли доводилось економити кожну копійку, яка зароблялась важкою працею, харчуватись тим, що Бог і земля/природа пошлють. І при цьому не втрачати душевної доброти, людської гідності, мати майже повне злиття з Природою і рідною Землею. І дбати про малечу, яка за допомогою дорослих відкриває для себе великий і величний Світ.

Інший пласт оповідань присвячений минулому, переважно, радянському періоду буття нашого народу. Ці тексти мають загострені до трагізму конфлікти і майже не мають «щасливих» фіналів, нагадуючи традиційні класичні різдвяні і великодні оповідання, у яких також не завжди були обов’язкові щасливі закінчення. Так і тут зразу не зрозумієш, чи настільки все трагічно й безнадійно, чи не сподівається авторка на втручання Вищої Сили і прикінцеве Прощення? Або ж закликає до помсти?

Нарешті, третій цикл розповідає про нашу сучасність. Війна, люди на ній і навколо неї. Стрімкі, нервові, напружені сюжети, з яких постають люди, які кожного дня стають грудьми на захист рідної землі. У кожного є своє минуле з такими собі «скелетами у шафі», є реалії сьогодення і є сподівання на майбутнє. Яким воно буде, те прийдешнє, залежить не тільки від героїв оповідань, а й від нас з вами, читачів. Дзвінка Торохтушко не малює все рожевою фарбою. Її погляд на оточуючих сповнений болю, співчуття, розуміння і надії, яка, як відомо, вмирає останньою. Чи відчуємо й ми разом з одним із героїв оповідань, смак порічкового вина, вина Перемоги? Це вирішувати нам самим...