У просторі власної читацької практики вперше доводиться ставити запитання: як пояснити свідоме мовчання поета, із яким єднає відтинок часу на зрізі сучасних реалій? Загалом, є можливість навести чимало прикладів із класичного набутку споглядачів за дійсністю крізь ліричні шкельця, висвітлюючи знакові імена, що з тих чи інших причин на певній життєвій стації обрали короткотривалий чи протяжний відхід у простір тиші, щоб чи то віднайти відповідь, чи то виправдати крок автора. Однак у подібному немає потреби, адже не тільки мова поета, а й кожен його вчинок насичений метафоричним змістом, тому розцінювання його з позиції фахових аргументів рівноцінне множенню на нуль розмов у дорозі до поезії. Зрештою, перш ніж щось окреслювати з точки зору наукового осягнення, варто переконатися у вичерпному розумінні цього в межах людського усвідомлення. А з цим завжди сумнівно, бо прочитати індивідуальний світ до останньої крапки неможливо.  

Мова про Василя Терещука — цілковито львівського автора — у контексті збірки «Потяг до Львова», що разом із попередньою під назвою «Субота» охоплює часову прірву понад двадцятилітньої паузи: 2004–2026, — за винятком публікації в журналі «Дзвін» (число 4 за 2012 р.) роману «Острів мороку». Структурно видання відтворюють два нерівноцінні за відбором поезій розділи — «Мистецтво читання для живих», «Кохання у Львові». 

Розпочну з того, що, як на мене, найважче відгукуватися в рецензійному спрямуванні про книжку, у якій немає змоги до чогось-то прискіпатися, мовити про бодай незначні зауваги до якої недоречно і безглуздо і в якій не віднайдеш ані лукавого рядка, вистроченого на основі вправності техніки. Добре, коли на горизонті вигулькує щире, водночас якісне і мудре письмо, ще й в оптиці европейської традиції, що свідчить про невичахнутість тяглості творчих орієнтирів і цінностей. Втім, що в такому разі робити критикам? Важко сказати... Хіба що лузати соняшникове насіння і радіти: «О, нарешті це сталося!» або «О, він таки з’явився!».

Продовжу твердячи, що Василь Терещук — романтик: це той випадок, коли мовчання не вихолощує мрійливого, закоханого в життя і водночас частково скептичного світовідчуття (причиною останнього — моментами іронічність письма); воно не розмиває й оригінальності подачі внутрішніх переживань: це той поет, що залишається несподіваним. І це, на диво, той епізод із розмови про життя автора, коли журналістський плуг не притуплює пульсуючу жилку його творчості, а навпаки — відточує перо, внісши в чорнило лепту крові.  

Потік часу в збірці струмує крізь спогадову складову, що становить основну частину поезій, таким чином тамуючи погляд на включеності автора у відтворенні історичної пам’яті з наголосом на епічності  викладу («Я читаю вірші // в палаці Потоцьких, у залі, де колись // танцювали мазурку // грали Шопена, // продавали ліси, // домовлялись про шлюби, // шпетили служниць // за непочищене срібло, // частували гостей // з Варшави до Відня, // цитували Міцкевича // й напивались, як свині»). Пафос давнини  в синтезі з пам’яттю та її відбитку на сучасних реаліях прочитуємо неодноразово, позаяк «Ми переховуємо свою мову // У хатах, за образами, // До яких молилися // ще запорожці...» Раціональна форма поезії в цьому разі не означає відсутності відчуттєвої місткості, натомість влучність та водночас максимальна глибкість озвученого компенсують можливість несподіваного емоційного сплеску, адже «Недовершеності — як і наготи — треба соромитися». Таким чином, прочитання супроводжується естетичною насолодою: збірка Василя Терещука повномірно виконує гедоністичне завдання. 

Окреме місце займає інтимна поезія, просякнута відголоском ліричного «Я», що несе багаж досвіду, що закроєний на екзистенційних запитаннях та сумнівах. Автор, вичерпаний тимчасовою втомою, перериває пильне спогляданням за дійсністю, запрагнувши intermezzo, відтак переходить у стан спраги душевного заспокоєння («Я прошу твого кохання, // Як голодний хліба, // Бо мені вже несила // Далі іти»). Інколи ліричне «Я» перебуває в затінку ліричної героїні, хоча безпосередньо присутнє у її світі («Ти знову забула парасольку // і ми цілуємось під дощем, // наче герої дешевих романів, // які розуміють, // що їх все одно // ніхто не чекає»).

Василь Терещук не стоїть осторонь найбільшої проблеми нашого часу — боротьби за право на ідентичність з ворожим агресором, бо «Насправді усе, // що ми робимо сьогодні, — це чекаємо, // коли на війну // одягнуть // гамівну сорочку. // Вона пошита нами, // мертвими і живими». Брати на себе відповідальність за найбільш болісну і важку тему не тільки для поетичного осмислення, а й суспільства, вже свідчить про серйозність намірів автора. Втім, у деяких поезіях енергія і причетність його духу конкретна: це вірші з акцентом на власній ідентифікації («Часом я буваю на планеті, // де живуть люди, // які ніколи // не бачили зірок»).

Чимось Василь Терещук у цій збірці нагадує пізнього Герберта Збіґнєва (1924–1998), якого хоч і відносять до числа польських поетів, есеїстів і драматургів, проте він має львівське коріння, ба більше: чимало місць у Львові «гербертівських». Це і Личаківська, 55; і Тарнавського, 18; і Пекарська, 10 — міські локуси, що їх єднає тимчасове проживання сім’ї поета до переїзду до Кракова (1944). Отож, їх пов’язує Львів. Проте навіть за деякими зовнішніми рисами вони, на мій погляд, схожі... Якщо ж мова про поезію, то Терещук таки ближчий до пізнього Збіґнєва, який, на відміну від раннього, набуває відвертішого звучання в тій поетичній правді, що сповнена ностальгією за Львовом, та стає гострішим в іронії; зрештою, і за епічним розгортанням, і за ліричним струменем поезій, що при цьому не відходить на другорядний план. 

Так чи по-іншому, споглядаючи на цю европейського стилю книжечку, можемо мовити про повсякчасну присутність автора в літературно-культурному просторі, незалежно від наявності привселюдної заявки про себе: немовби звідкілясь зринає образ в особі Василя Терещука, що ненавмисне підсідає, щоб «розповісти // про небеса, // повні зірок // далекі планети // та інші дива // цього Всесвіту». Його не втомлюються слухати, і, не дай Боже, аби в якийсь момент поет збагнув, що його «слухають (...) зневажливо, // як брехуна. // А потім проганяють // у темряву, // щоб не вбивати...» Однак цього, я впевнена, не станеться...

Ця збірка ще на шляху до ґрунтовного літературознавчого осмислення: в одній рецензії неможливо максимально повно окреслити всю наснаженість поезій крізь призму світоглядного «Я» автора. Якісне видання зумовлює з’яву різнорідних прочитань, тому може слугувати об’єктом глибоких і неординарних досліджень.

Переконана, що Василь Терещук вартує діалогу, тим більше, лудження його ліри на перспективу літературної дійсності в розрізі сучасних реалій продовжується. Зрештою, незалежно від зупинки на кінцевій станції та парадокси буття, подорож потяга повинна тривати не тільки в межах львівського, а й всеукраїнського контексту, бо, як мовиться у відомій афористичній сентенції: «Немає значення, як повільно ти йдеш, поки ти не зупиняєшся» (Конфуцій).