Є поети, які входять у мій внутрішній простір так природно, ніби я їх знав завжди, хоча фізично не перетинався із ними у часопросторі. Михайло Жайворон – саме з таких. І не лише тому, що він багато писав про мене, а я – про нього. Це глибше: у нього – моя поетика не як наслідування, а як спільне дихання. Як одна кров Слова, що тече різними жилами, але має ту саму пам’ять про біль, небо, людину...

Книга «По лезу трави» – це не просто червоно-чорнониткове десятиліття текстів (2015–2025) зрілого поета, а десятиліття, прожите на межі – між війною і любов’ю, між молитвою і криком, між історією і тілом. І ця межа тут не метафора, а направду лезо, лезо трави, яке ріже не шкіру, а свідомість. Жайворон пише так, ніби кожен рядок – це останній шанс засвідчити правду світові. Його поезія не ховається за складністю, але й не спрощує світ. Вона – ритмізована, вивірена, але при цьому жива, нервова, майже тілесна. Це поезія, яка не боїться бути вразливою і тому стає сильною. Важливо акцентувати, що ця книга виросла з війни – але не замикається в ній, бо війна тут – не лише подія, а стан буття. «Кожен ранок як битва, кожен подих як сповідь» – це не просто формула часу, це формула існування сучасного українця. І Жайворон цю формулу не декларує – він її проживає в нашій мові. Його колоритна метафора – не прикраса, а інструмент пізнання. Це філігранне мереживо образів, у якому світ не розсипається, а збирається в нову художньо-документальну цілісність. Символи у нього хоч архетипні, але не втомлені, не вторинні, вони відновлюють свою первісну енергію. Це той випадок, коли слово не лише фіксує, а й лікує.

Любов і ненависть, мужність і жертовність, моральний вибір – ці теми могли б здатися традиційними, якби справжня внутрішня напруга автора, з якою вони тут подані. Це не теми – це мінні поля бою душі. І читач не споглядає їх збоку – він входить у них, як у простір власного випробування.

І саме тут – у цій напрузі між особистим і національним, світовим – особливо важливою стає сама постать автора. Біографія Михайла Жайворона не є «довідковим додатком» до його поезії. Вона – її внутрішній нерв. Перед нами не кабінетний літератор, а людина, яка пройшла крізь Чорнобильську катастрофу, державну службу, гарячу журналістику, інформаційні війни, духовні й суспільні катастрофи епохи. Його слово не вигадане – воно вистраждане. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, редактор, видавець, організатор українського медійного простору у найскладніші роки становлення держави, Жайворон належить до тих авторів, чия література народжується не з літератури, а з життя-буття. Саме тому у його текстах так багато повітря органічної правди – навіть тоді, коли вони майже містичні за світовідчуттям.

Жайвороновий «Чорнобильський вузол» – одна з найсильніших метафізичних спроб осмислення української катастрофічної свідомості після ХХ століття. Але й у цій книзі «По лезу трави» ця чорнобильська тінь присутня – уже не як тема, а як змінена оптика бачення трагедії світу. Людина тут живе після вибуху – історичного, морального, екзистенційного. І водночас шукає добре тепле світло.

Жайворон узагалі належить до рідкісного типу поетів, у яких духовність не є декором. Вона органічна. Його християнські мотиви не риторичні й не стилізовані – це внутрішня дисципліна серця. Навіть коли він говорить про любов, природу чи Україну, у підтексті звучить питання спасіння. Не лише особистого – національного, цивілізаційного, людського.

У цьому сенсі «По лезу трави» – книга не тільки поетична, а й етична. Вона повертає слову відповідальність. А це сьогодні – майже революція. Бо у часи, коли мова часто перетворюється на шум, Михайло Жайворон зберігає її сакральний вимір. Він не грається словами – він служить їм, гріється ними.

Його поезія камерна – і водночас відкрита до космосу історії. Вона може починатися з травинки, пташиного крила, яке закодоване в його прізвищі... осіннього світла на воді – і несподівано виходити на рівень метаісторії, де Україна постає не лише державою, а духовною територією боротьби світла і темряви. Саме тому у нього так природно співіснують інтимність і громадянськість, сповідальність і пророчість. Не випадково критики говорять про «гніздо висоти» його поетики. Жайворон уміє піднімати читача над щоденністю, але не відривати від землі, від Землі. Його політ – не втеча, а відповідальність Мужа. Його патріотизм – не декларативний, не декоративний, а чинний. Це любов до України не як до абстракції, а як до живої рани і живої надії.

 

* * *

 

Глибоко шанований мною Петро Білоус у його передмові до «По лезу трави» тонко-точно визначає головний нерв цієї книги, адже поезія Жайворона дійсно народжується на перетині історичної трагедії та внутрішнього світла, звертаючи увагу на органічності авторського світу: поліське міфологічне мислення, дохристиянські образи, глибоку закоріненість у природу, а також на особливу метафоричну інтимну тканину поезії: «На листочку вигойдую сни у зеленій колисці // І проціджую світло крізь сита густих павутин», наголошуючи, що вірші Жайворона – «не скороспілки, а виважені, продумані, глибинно пізнані та пережиті образи світу і людей». І справді: ця книга дихає не літературною модою, а внутрішньою необхідністю. Особливо проникливо осмислено у передмові воєнний цикл збірки. Автор не перебуває на фронті фізично, але його слово стає нервом тилового болю, тривоги, очікування і віри. Нові метафори війни – «бруствер обрію», «у прицілі сльози», «ходить по мінному полю туман» – свідчать про народження нової української поетичної мови епохи великого випробування. Водночас Петро Білоус дуже точно бачить головне: навіть у найтемніших текстах Жайворона присутня світла вертикаль. Його поезія не руйнує людину – вона рятує її від внутрішнього спустошення. Саме тому ця книга прочитується «з відчуттям чистого подиху весни».

І це, мабуть, найточніше визначення її сутності.

 

* * *

 

Композиція книги «По лезу трави» напрочуд продумана. Це не механічно складена збірка текстів за десять років, а духовна біографія людини і країни. Майже роман у віршах. Мандрівка крізь пори року, війни, самотність, любов, Чорнобиль, молитву і космос. Уже сама назва першого розділу – «Кожен п’є свою чашу…» – задає біблійний масштаб усій книзі. Тут людина постає перед власною долею не як турист у світі, а як подорожній, котрий мусить випити свою чашу до дна. У цих текстах багато землі, води, зоряного пилу, поліського туману, дитинства, пам’яті роду. Поет ніби вростає корінням у світ: «Маю серце своє – не чуже аніскільки до світу».

І це дуже важлива духовна формула Жайворона.

Особливо добрими є тексти, у яких людина відчуває свою самотність посеред велелюддя: «Залишаюся сам у сліпих гущаках велелюддя».

Це діагноз епосі.

Розділ «Ніколи не пізно – ніколи не рано» звучить майже як духовний маніфест. Тут Жайворон дедалі частіше виходить на філософські, метафізичні, навіть психофізіологічні узагальнення. Його хвилює вже не лише людська доля, а сама природа часу, слова, Бога і Всесвіту. Назви:

 

«Першим Слово було…», «У Бога немає релігії», «А що, коли Всесвіт – чиєсь нерозгадане тіло» – свідчать про поета, який мислить не тільки образами, а категоріями космічного болю й вселюдської  відповідальності.

І тут дуже відчутна внутрішня боротьба автора зі спустошенням сучасного світу: «Зміліли ЗМІ і висохли слова».

Один цей рядок – уже вирок цивілізації шуму.

Надзвичайно сильним є воєнний цикл «Була весна, якої не було…». Це, без перебільшення, один із найімпульсивніших поетичних літописів новітньої війни. Тут немає штучного пафосу чи газетної риторики. Війна у Жайворона – це передусім психологічний клімат епохи: «Кожен ранок – як битва», «Вовче виття сирени», «Вимкнули світло – і місто осліпло».

Поет точно-тонко схоплює нову українську екзистенцію – життя між тривогою і надією. Людина тут існує ніби на межі двох реальностей: звичайних побутових деталей і постійного очікування смерті.

Особливо моторошно звучить: «Що про душу я знав до війни?..»

Фактично це є центральне питання не лише книги – а всієї сучасної української культури.

Окремою духовною вершиною збірки є цикл «Над Прип’яттю лише світають німби». Тут Жайворон тривожно повертається до Чорнобиля – не як журналіст чи ліквідатор, а як поет-метафізик. Чорнобиль у нього – це вже не географія, а стан людської цивілізації. Зона стає образом світу після духовного вибуху.

Назви: «Древлянський ліс чорнобильської зони», «Чорнобильська зона – сомнамбула сонна», «Як третій ангел знагла протрубив…» звучать апокаліптично. І водночас тут багато тиші. Страшної, священної, післякатастрофічної тиші, у якій людина починає чути власну душу.

Розділ «Доки любиш…» відкриває зовсім іншого Жайворона – ніжного, оголеного, майже беззахисного. Але навіть любовна лірика у нього не відривається від філософії часу. Любов тут – не втеча від світу, а спосіб вистояти в ньому.

У цих текстах багато осені, прощання, мовчання: «Давай помовчимо…», «Відпускаю тебе…», «Поміж нами – роки. Поміж нами – ріка».

Це вже лірика зрілого чоловіка, який розуміє: справжня любов – це не тільки володіння, а й уміння відпускати. Надзвичайно символічно, що завершують книгу цикли, які пов’язані з порами року: «Абрикоси цвітуть…», «Ця висока пора…», «Роздягається осінь…», «По колу нуля».

Тут природа стає не тлом, а мовою самого буття.

Жайворон взагалі – поет космічно-природний, бо світ дихає дощами, травами, снігами, туманами, озерами, птахами. І ця природна музика рятує книгу від безнадії навіть тоді, коли мова йде про війну чи самотність.

Особливо живими є його назви: «Густа трава дощу росте із хмар», «Серпиком місяця – серпень по серцю…», «Ловить осінь росу на тонкі промінці павутин», «Білий вітер між літер…».

Це вже майже готові вірші. І, мабуть, саме тому «По лезу трави» читається не як збірка окремих текстів, а як єдиний великий подих людини, котра пройшла крізь чорнобильський попіл, через самотність, любов і війну – і не втратила здатності дивуватися Сонцю над ранковим полем. А це і є найосновніше.

Бо справжня поезія – не та, що вражає. А та, після якої людина стає трохи людянішою.

 

* * *

Проаналізую вірші книги навмання, уже перші із яких звучать як своєрідний генетичний код жайворонівського поетичного світу – світу землі, крові, праці, пам’яті й духовної відповідальності.

Поезія: «Ці плуги пам’ятають усе від колиски до тризни…» – одна з програмових у книзі. Перед нами не просто пейзажна чи історична лірика. Це майже епос українського чорнозему, де Жайворон оживлює плуг – один із найдавніших архетипів української цивілізації. Плуг у нього стає свідком історії, носієм народної пам’яті, майже живою істотою. Вражає вже сам перший рядок: «Ці плуги пам’ятають усе від колиски до тризни…». Тут сконцентровано цілу філософію українського буття: людина приходить і відходить, імперії руйнуються, війни минають, а земля пам’ятає все. І дуже важливо, що Жайворон не романтизує цю землю. Його рілля – не декоративна листівка. Вона переорана трагедіями: «Засівалось добірним зерном переоране лихо». Це знакова метафора української історії. Лихо тут не просто пережите – воно переоране, перетворене на майбутній хліб. Саме тому: «І той хліб, що родив, був солодким і трохи гірким».

У кількох словах – уся доля України. Особливо контекстуально потужним є образ: «І ставала ота борозна мимоволі окопом». Одна борозна – і вже окоп. Один леміш – і вже меч. Жайворон надзвичайно тонко показує, як мирна селянська цивілізація в Україні століттями змушена була перетворювати хліборобське знаряддя на зброю.

А фінал: «І мечі плоть від плоті – гартовані леза плугів» – виводить вірш на рівень символу. Меч народжується з плуга. Війна – з праці. Захист землі – з любові до землі. Тут відчувається навіть певний біблійний ритм історії.

І водночас у тексті живе весна: «Не спинити весну, як трава набирається соком».

Саме таке рятує поезію Жайворона від приреченості. Навіть після крові й окопів у нього проростає лезова трава.

Жайворон мислить архетипами. Плуг, ріка, борозна, хліб, хвиля, небо – у нього це не просто образи природи. Це елементи українського космосу. І саме тому його поезія має таку дивну властивість: вона одночасно сучасна – і прадавня, зі своїм моральним кодексом світу, в якому усе тримається на законах: закон порожнечі, закон круговерті, закон Слова, закон бумеранга. Але це не механічні закони матеріального світу – це духовна фізика існування, де особливо містким є рядки:

 

«Дорожча за золото крапля остання,

Де править світами

Закон порожнечі».

 

Тут – майже біблійна тривога сучасності. Людина ХХІ століття живе серед інформаційного шуму, але дедалі більше втрачає внутрішню наповненість. І саме тому в Автора порожнеча постає не просто відсутністю – а агресивною силою, яка «править світами». Це вже не соціальна, а метафізична діагностика епохи.

Натомість образ круговерті – «планета по колу» – повертає нас до народної космогонії, до українського циклічного світовідчуття, де все взаємопов’язане: небо, зерно, дощ, людина, смерть і воскресіння. У цій поезії відчувається не лише християнська вертикаль, а й архаїчний землеробський код української душі.

І дуже моїм (павлюківським) видається мені розуміння Слова як моральної субстанції:

 

«Нірвана ілюзій така зависока!

Ціна їм низька

за законами Слова».

 

Для Жайворона слово – не декорація культури. Воно має етичну вагу. Саме тому поняття брехні у його поезії завжди фізично відчутне: брехня іржавіє, випалює, роз’їдає спіралі життя. Поет говорить про деградацію світу не як публіцист, а як людина, котра чує тріск духовних конструкцій цивілізації.

У вірші «Врізнобіч світ, галактики і ми…» поет уже майже прямо формулює головну трагедію сучасності: «Найдовша відстань – відстань між людьми…».

Це також один із ключових рядків усієї книги, бо війна у Жайворона – не лише фронт. Вона починається із внутрішнього роз’єднання. І тому «совість ампутована мовчить» – страшніше за вибухи, а «Кардіограма стежечок крива…»

 

«І лінії болю пекли у долонях,

Неначе розірвані струни весни».

 

Тут біль стає музикою зруйнованого світу. Весна – не відроджується повністю: її струни розірвані війною. Але навіть у цьому мороці поет залишає образи життя:

 

«Жовті латаття у сонних заплавах

Трималися міцно своїх берегів…»

 

Це питомо українська впертість буття. Світ хитається, історія тоне, а латаття тримається берегів. Як пам’ять. Як мова. Як сама Україна.

І саме тому поезія Жайворона – не поезія відчаю. Вона народжена на межі темряви, але завжди шукає світло. Навіть тоді, коли світ розпадається на осколки, його слово намагається зібрати людину докупи. І в цьому – одна з головних місій справжньої поезії.

 

* * *

 

Епіграф із Василя Стуса у цій книзі не випадковий:

 

«Моя Україна не знає

Веселих світань…»

 

Жайворон ніби продовжує цю стусівську інтонацію – не стилістично, а духовно. Бо йдеться вже не про окрему людину, а про стан самої України, в якої війна змінює навіть фізику світла, тому маємо апокаліптичні кадри:

 

«Гусне темінь…

І плавиться сонце в смолі».

 

Густа метафора часу. Сонце – традиційний символ життя, тепла, Божої присутності – тут не сходить, а плавиться. Світ утрачає твердість буття. Смола в Жайворона – це не лише темрява. Це застиглий біль історії.

У вірші «Небосхил звіддаля – борозною ост-вест…» Жайворон створює грандіозну космогонічну картину війни й життя. Небо тут переоране, мов чорнозем. Це дуже український образ: навіть космос мислиться через працю хлібороба.

 

«Перемитий дощами чорнозем небес

Переорює сонячним плугом щоранку».

 

Тут земля і небо міняються місцями. Українська земля настільки сакральна, що навіть небеса стають чорноземом.

Вірш «Це затишшя без тиші…» – психологічно один із найгучніших текстів усієї книги. Тут війна показана як постійний стан нервової межі: «Це затишшя без тиші, як вийнятий ніж…».

Оригінальність цієї метафори – у простоті. Ніж уже не ріже, але сама його присутність у повітрі породжує страх. Так живе людина під час війни.

Страшний поетизм:

 

«І атом ділиться…

І світ».

 

Це вже не лише натяк на ядерну загрозу. Це розщеплення самої цивілізації.

Вірш «У травневій траві проростають вітри…» побудований на дивовижному відчутті передгроззя. Але ця гроза – вже не лише природна. Увесь світ тут стоїть «на спусковому гачку».

 

«Навіть обрій притих,

Ніби палець завмер на гачку спусковому».

 

Природа заражена війною. Ліс, небо, вітер – усе мислить категоріями фронту.

Вірш про воду й Дніпро – один із найтрагічніших відгуків на катастрофу Каховської ГЕС. Але поет знову піднімає конкретну трагедію до рівня міфу.

 

«Вертає Луг…

І плавні…

І могили…»

 

Затоплена історія повертається разом із водою. Предки «стають супроти ворога, мов гребля».

Це вже майже біблійне воскресіння пам’яті.

Саме тому ця поезія така важлива сьогодні. Вона не дає війні перетворитися лише на статистику. Вона повертає трагедії людське серце.

Ще одна болюча тема піднята поетом через уже згадуваний вірш «Древлянський ліс чорнобильської зони…» – як елегія покинутих сіл, де Михайло переконливо передає моторошну присутність відсутності. Села ще існують фізично, але людей уже нема. Хати «схилилися, неначе вавилони», дуб «всихає за людьми від самоти». Самота тут стає майже фізичною стихією. Українське село у поета – це не соціальна категорія, а сакральний організм нації. І коли вимирає село – вимирає сама метафізика українського світу.

Тобто Михайло Жайворон постає не лише ліриком природи чи поетом війни. Він стає поетом постапокаліптичної України – країни, яка живе між катастрофою і воскресінням. Його Чорнобиль – це не минуле. Це стан світу, де людина втратила гармонію з Творцем, землею і власною душею.

І водночас – це поезія великої любові до життя, до рідної землі, до пам’яті. Бо навіть над мертвими просторами Прип’яті у Жайворона все ще «світають німби».

 

* * *

 

Любовна лірика зрілого поета не є втечею від трагізму світу. Навпаки – любов тут постає останнім прихистком людини, останньою формою опору часові, самотності й смерті. У Жайворона любов-кохання – не лише почуття, а спосіб бути живим, пульсуючим.

Тому вірш «У прим’ятій траві ми хмеліли від м’яти…» – тонко поєднує тілесне й метафізичне. Це поезія майже первозданної гармонії. Тут усе дихає природною органікою: м’ята, кульбаби, джмелі, туман, павутина, хмарина. Але головне – внутрішнє світання:

 

«В мені починало світати,

Як колись на початку часів і століть».

 

Кохання у поета дорівнює сотворенню світу. Вона повертає людину до біблійного ранку буття. Це дуже доросла, зріла любовна лірика. Не про володіння, а про незнищенний зв’язок навіть після розлуки... який продовжує – як море ріку, жайворонівський розділ «Абрикоси цвітуть…» – як світлу ліричну симфонію весни, де природа постає не тлом для людини, а живою космогонічною стихією. Після воєнних, чорнобильських і екзистенційно-тривожних мотивів попередніх циклів ця частина звучить як відновлення дихання світу. Але навіть тут поет не втрачає внутрішньої драматичності: весна у нього – не безтурботна ідилія, а тендітно-природна перемога життєдайних закономірностей над хаосом:

 

«Абрикоси цвітуть…

І пливуть, наче білі човни,

До зелених своїх берегів.

Крізь грозу.

На свободу».

 

Тут весна – не декоративна пора року, а метафора прориву до свободи, до життя попри прірви й катастрофи. Автор постає спадкоємцем великої української натурфілософської лірики – від Тичини й Сосюри до Вінграновського. Але його весна вже пережила і Чорнобиль, і війну, і втому епохи. Саме тому її краса така зворушлива й крихка.

У закономірному після весни літі (вірш «Починалося літо…») знову біблійного розмаху інтонація потопу: небесна вода, перетворення світу, очищення стихією. Це літо як повторення первісного творення, коли світ ніби знову (циклічно) починає себе.

Тобто у Михайла Жайворона літо – це не просто пора року, а високий стан світу, коли буття максимально наближається до своєї межі і водночас уже готується її перейти до осені з однойменним розділом «Роздягається осінь...», де осінь – як стан поступового оголення світу – не лише природного, а й емоційного, екзистенційного, історичного. Це пора, де все втрачає захисні оболонки і виходить до межі істини.

У тексті «Ця осінь, як осінь – поезія в прозі…» ця пора осмислюється як повторюваний, але щоразу унікальний код буття. Вона ніби однакова, але приховує невидиме: «спалах пожежі у серці людському», «золотий слід додому», тобто завжди повторювана форма з неповторним змістом. Не завершення року, а момент, коли світ знімає всі маски і стає максимально правдивим у своїй крихкості.

І останній розділ книги «По колу нуля» у Жайворона вибудуваний як поетична модель світу, де природа, час і людська свідомість рухаються не лінійно, а циклічно – по колу, з постійним поверненням до «нуля», тобто до точки оновлення, перегляду сенсів, метафізика повторення життя.

У вірші про «святий сонцеворот» важлива межа: «Час вийшов. На екліптиці – світання»

Це момент космічного переходу – коли темрява вже не абсолютна, але світло ще крихке. Сонцеворот тут – не астрономія, а образ духовного перелому як трансформації.

Фінальний вірш: «Мов сніжинки… І танемо в білому світі» – підсумок циклу: людина – мандрівник (пілігрим), вона постійно рухається, але не має остаточного «виходу».

Рух по колу означає: досвід не завершується, а перетікає – як одна велика Метафора: життя не завершується, воно постійно повертається до початку, щоб знову спробувати бути зрозумілим, як... лезо трави... як оці слова Михайлові:

 

Аномальна зима – мимовільний міраж.

Розповита хурделя.

Моква безборонна.

Одягає земля свій рудий камуфляж –

І притьма проростає трава із патрона.

 

 

* * *

 

Підсумовуючи свої роздуми про книгу Михайла Жайворона «По лезу трави», я бачу її як цілісний етично-естетичний простір, у якому поезія не є прикрасою досвіду, а формою його переживання й осмислення. Це не збірка віршів у звичному сенсі, а тривала ритмізовано-римована (симфонічна) розмова людини зі світом – через війну і пам’ять, через природу і метафізику, через любов і гнів. У цій драматичній ліриці – постійна межовість: між світлом і темрявою, між катастрофою і відновленням, між історією і внутрішнім часом людини. Саме на цій межі слово зберігає свою напругу й правдивість, не декорує реальність, а витримує її тиск, переплавляючи в алмаз душевної плоті, у перлину красивої істини. Жайворон мислить образами великого дихання: земля, небо, вода, плуг, пам’ять – усе це не просто символи, а способи існування світу в мові, яка розвивається. І в цьому його головна (Логосна) сила: він не відокремлює поезію від життя, а тримає їх у єдиному етичному полі.

Ця книга свідчить про те, що сучасна українська поезія продовжує бути простором відповідальності – перед історією, перед людиною, перед словом.

І якщо говорити про її підсумок, то він простий і водночас вимогливий: поезія має сенс доти, доки вона здатна зберігати людську гідність у світі, який постійно випробовує її на межі.