Сьогодні я хочу розповісти вам про дуже особливу книжку. Це роман Алли Рогашко «Містеріум», який минулого року побачив світ у видавництві «Український пріоритет». Вже сама назва дає зрозуміти, що без містики тут точно не обійшлося. А я, як ви знаєте, не надто схильна до читання книг з такими сюжетами. Та, прочитавши колись роман «Провидець», я переконалася, що Алла Рогашко вміє зацікавити містичними історіями навіть таких раціональних читачів як я.

Сюжет роману «Містеріум» розгортається одразу у двох часових площинах, що ніби відлунюють одна в одній. Наприкінці ХІХ століття ми знайомимося з флейтистом Єремією Созонським - людиною тонкої душевної організації, яка поступово опиняється втягнутою у світ знаків, передчуттів і загадкових подій, що не піддаються раціональному поясненню. У сучасності ж інший герой - пан Євген, випадково натрапивши на старий фотопортрет, відкриває для себе дивну здатність виходити за межі часу, ніби ковзаючи між різними шарами реальності.

Ці дві історії не перетинаються у звичному сенсі, але їх поєднує дещо значно глибше - музика, яка у романі постає своєрідним ключем до іншого виміру. Саме вона стирає межі між минулим і теперішнім, реальним і уявним, перетворюючи оповідь на простір позачасся, де події вже не мають визначального значення, поступаючись відчуттям, настроям і ледве вловимим зв’язкам між людьми.

Заглиблюючись у роман, дуже швидко стає зрозуміло, що сюжет тут не є опорою, за яку варто триматися. Він радше як тонка нитка, що веде читача крізь густу тканину тексту, але не визначає його суті. Події розгортаються ніби у напівсні - вони є, але водночас вислизають, залишаючи після себе не факти, а відчуття. Це передусім історія про межу. Ту тонку грань між видимим і невидимим, яку зазвичай не помічаєш, доки вона раптом не починає зміщуватися. І тоді звичний світ уже не здається таким однозначним.

У цьому зсуві особливу роль відіграє мистецтво - передусім музика. Вона тут не для тла і не для настрою. Вона ніби відкриває інший вимір - той, куди словами не дістатися. І в який, зрештою, потрапляєш разом із героями. Пам’ять у цьому тексті теж відчувається інакше. Вона не зводиться до минулого, радше існує поруч, нашаровується, перегукується, вплітає одне життя в інше. Так само і з почуттями. Любов, зрада - тут вони не мають чітких обрисів та не піддаються простим означенням.

І десь між цими станами особливо виразно проступає мотив прихованих зв’язків між людьми. Тих, що не піддаються логіці, але вперто дають про себе знати крізь час і простір, поєднуючи, здавалося б, зовсім різні життя. У якийсь момент ловиш себе на думці, що роман не так розповідає історію, як ставить питання. І одне з них звучить особливо виразно: чи справді реальність обмежується тим, що ми здатні побачити й пояснити?

Мова роману - це окрема насолода. Вона вишукана, насичена, розкішна. У ній є якась шляхетна повільність, яка змушує читача призупинятися, вдивлятися, вслухатися. І водночас ця мова не є просто прикрасою, вона формує сам світ твору. Без неї ця історія просто не відбулася б.

Цей роман побудований як своєрідна містерія. Тут усе працює на створення стану. І простір старого Рівного та Гощі, де відбуваються основні події, і постаті героїв, які більше нагадують провідників між світами, ніж класичних персонажів із чітко окресленими характерами. Не менш важливою є і сама структура часу. Минуле і сучасність тут не протиставляються, а взаємно проникають одне в одне, створюючи відчуття розмитої межі. Час перестає бути лінією - він стає простором, у якому можна рухатися, повертатися, губитися. І саме це відчуття позачасся витісняє потребу в логіці чи поясненнях.

Але у мене, читачки, що тяжіє до більш реальних історій, все це викликало певний внутрішній спротив. Бо у романі «Провидець» містика була лише інструментом. Вона підсилювала історію, допомагала розгортати події, заглиблювати характери, але не підміняла собою саму оповідь. Там був потужний історичний стрижень, за який можна було триматися. У «Містеріумі» ж усе відбувається інакше. Тут сюжет відходить на другий план, поступаючись атмосфері, настрою, відчуттю позачасся. Події ніби розчиняються у тексті й замість чіткої лінії залишається рух - повільний, майже невагомий. І якщо не прийняти цих правил гри, якщо шукати звичної логіки й пояснень, текст починає опиратися. 

Втім, цей спротив - річ цілком суб’єктивна. Він більше говорить про мої читацькі уподобання й очікування, ніж про сам текст. Бо важко заперечити, що «Містеріум» написаний майже бездоганно. Це той випадок, коли форма і зміст зростаються настільки щільно, що їх уже неможливо роз’єднати. І якщо прийняти цю неквапливу, позачасову логіку, дозволити собі не шукати опори в сюжеті, а просто плисти за текстом - роман відкривається зовсім інакше. Мені здається, що читачам, які люблять містичні історії, відчувають смак до невловимого і недомовленого, «Містеріум» однозначно припаде до душі.

До речі, ще одна деталь, яка мене приємно здивувала і водночас дуже органічно вписалася у концепцію роману - це музичний супровід, винесений за межі тексту. Наприкінці книги подано QR-коди з посиланнями на твори, які згадуються у «Містеріумі». Переходячи за цими посиланнями, вмикаєш музику і читаєш уже не в тиші, а в супроводі тих самих мелодій, які слухають чи виконують герої роману. Це відчутно змінює сприйняття твору. Атмосфера стає густішою, об’ємнішою, ніби ще на крок ближчою до того самого позачасся, у яке занурює роман.

І тут знову відчувається продуманість авторського задуму. Бо музика в «Містеріумі» не просто супроводжує події - вона їх формує та стає повноцінним інструментом взаємодії з читачем. Саме через музику відкривається можливість переходу між часовими площинами, саме вона стає тією мовою, яка здатна сказати більше, ніж слова. 

«Містеріум» - це роман, який після прочитання залишає простір для сумнівів, для власних додумувань. І навіть фінал тут не виглядає завершенням у звичному сенсі, а радше точкою, після якої вмикається читацька фантазія. І якщо прийняти ці правила гри й дозволити собі плисти за атмосферою, за підтекстами, за цим тонким відчуттям «іншого» - тоді «Містеріум» може справді зачепити. Не як звична історія, а як стан, який ще довго не відпускає після прочитання.